– Чого ти скиглиш скривджене дитя,
Ковтаючи цю мить, як гiрку каву
Та обпiкаючи порепанi вуста
У поцiлунку з втомленою правдою?
Говорив Батько, забираючи назад
Усе, що дарував менi на свята,
Їх розглядаю нинi забагато,
Безперестанку дивлячись назад.
Та не журюсь, що тим моїм лялькам
Не порадiла вчасно та сердечно –
I новочаснi забере безпечно
Та послiдовно божеськiм байкам.
Я створена — щоб нести крізь дим і кров
Те світле, що з дитинства шепче в жилах.
Та в кожному моєму русі — гнів і зов,
Бо ти в мені не серце, а сокира.
Ти кидала в обійми — не тепло, а лід,
Твій дотик — мов пастка, мов брудна присяга.
Я вчилась не жити, я вчилась терпіть,
А світло в мені — задихалось. Тебе боялось.
Не заважай мені творити, чуєш?
Я не твоя. Я не твій злом, не зіткана тінь.
Я маю стати світлом. Але буря
Твоїх прокльонів ще пульсує в мені кожну мить.
Ти вирок. Ти — отрута, що прищеплена
До кожного мого доброго “прости”.
Твоя присутність — куля не зупинена.
Я б не любила… Та не вмію не нестИ.
Я пам’ятаю дотик, що палив,
Не ніжністю — а страхом у зіницях.
Ти ж знала, я — не воїн, я — мов тлів
Ще не запаленого вогника на спицях.
Ти ж знала, що я буду мовчазна,
Бо з кожним криком я себе вбиваю.
Ти бачила — в мені росте весна,
А з неї вже руками квіти виривала.
Я мала би прощати, та не буду.
Я більше не боюсь. Я не молюсь.
Твій темний суд я давно зрозуміла,
Та сила в мені, хоч в очах потемніло.
Ти — вирок ненависті мій
Ти — перша, хто навчив, як правильно мовчати.
Я б вирвала тебе, мов біль з корінням,
Та навіть корінь вміє кров пускати.
Не заважай мені творити світ,
Без тебе, без зневаги, без страхів.
Мій шлях — не твій, він про свободу.
Про голос мій і ярий блиск.
На полицях — досконалі, без тіні вагань,
Зі стандартним обличчям і вічною славою.
Вони — еталони чужих сподівань,
Стоять у музейній глушині крижаною заставою.
А я — серед них, ніби теж з ідеалів,
Хоч маю лиш зовнішність — маску, не суть.
Усмішка — звіт, а не спалах печалі,
І кожен мій крок — це не я, це мій культ.
Мене не ліпили з натхнення й свободи,
Мене — підганяли під форму й канон.
Я мрію про хаос, про помилки, про втому —
Та знов повертаюсь на власний закон.
Я знаю, що істина — поза вітринами,
Та звичка сильніша за крик і за страх.
Я б з радістю впала, розбилась уламками —
Та знов усміхаюсь у цих чотирьох стінах…
Вишиванкою доля стелилась,
На ній колір червоний і чорний,
Світла радість й журба оселились
У моїй і твоїй, друже долі.
І сміялась. і плакала часто
Наче скрипка чи диво-сопілка
Про недолю чиюсь та про щастя,
Про розлуку й кохання довіку.
Хай же стелиться доля барвінком,
Рушником вишиваним крилатим,
Жити всім щоб під небом блакитним,
Сонечку й мирним дням усміхатись.
2025 р.
Повір у себе і у свої сили,
Сміття системи викинь з голови.
Твої думки насправді сильна зброя,
Та тільки вчися вміло мислити.
Не думай що ти гірший за другого,
Твоє життя одне на цілий світ.
У кожного свій шлях і своя доля,
І не прирівнюй себе до других.
Не бійсь того що ти чогось не зможеш,
Повір в себе і починай робить.
Твоя невпевненість гальмує перемоги,
А помилки це рух ,що вчить як жить.
І не вважай що пізно починати,
В досягненнях відсутній термін дій.
А пізно ,це якщо не починати,
Не досягти задуманих вершин.
Ти не збирай у пам’яті образи,
Вони в минулому їх просто відпусти.
Пробач і йди в перед без грама жалю,
Залиш тягар той у минулому житті.
Не сумнівайся у собі не на секунду,
Вір в свої сили і потенціал.
І знай що перший крок завжди важливий,
Веде до мрій він і до нових починань.
Шипіт – це непросто водоспад гучний,
Але водночас – це ніжний шепіт,
Характер зачаровуючий і неповторний,
Доброзичливий, не злий,
Відвідувачу кожному показує він свій.
Перед очима справжнє диво – величний
Потік води, який падає з висоти та створює
Багатоголосий звук тисячі крапель,
І ти бачиш мить чарівної красоти.
Повітря навколо водоспаду наповнене
Озоном та свіжістю, і душі наші огортає
Своєю незримою ніжністю.
Дихаєш і відчуваєш, як кожна клітинка
Наповнюється життєвою силою.
Це місце, де час зупиняється,
І атмосфера стає серцю милою.
Це головна перлина гір,
Яка затамовує нам подих та зачаровує наш зір.
Шипіт – це живе серце Карпат, що б’ється
В унісон з ритмом природи,
Але – це лише ланка великого ланцюга
Української неповторної вроди.
30.06.2025
В.Є. Панченко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
