Ранок в хмурості був загадковій,
Зачекався, здавалось, грозу,
Ледь хиталися гілки вербові
В такт тихенькому вітерцю.
Стежки бігли, звивались вологі,
Допивали їх трави росу,
Хвилі ж несли дороги прозорі —
Непомітну ознаку дощу.
Хмурий вечір у вікна постукав
Запізнілим дощем злегка,
Грім котився,
між хмарами грюкав,
Видавався близьким здалекА.
09.07.2925.
Ганна Зубко
Шумна вулиця поряд,
тьма машин і людей,
Перестигла черешня спадає,
З-попід гілля її сумна пара очей
Суматоху ту переглядає.
Сонця блиск по траві,
шелест листя вгорі
І пташки в полі зору. Так мило!
Та ті очі такі ж,
в слідах втоми, сумні,
У них радість ніщо не вселило.
А ні вітер-дружок,
так приємний в цю мить,
Ні земля, що у міру нагріта,
Погляд вкопаний, мов,
вже не йде, не біжить,
Розгубився в яскравості літа.
Поряд сіно п’янке,
відростає трава,
І беззвучно метелик літає,
Шумить вулиця ще,
все така гомінка,
Хоч за обрій вже сонце сідає.
13.07.2025.
Ганна Зубко
Ранок в хмурості був загадковій,
Зачекався, здавалось, грозу,
Ледь хиталися гілки вербові
В такт тихенькому вітерцю.
Стежки бігли, звивались вологі,
Допивали їх трави росу,
Несли хвилі дороги прозорі —
Непомітну ознаку дощу.
Хмурий вечір у вікна постукав
Запізнілим дощем злегка,
Грім котився, між хмарами
грюкав,
Видавався близьким здалекА.
09.07.2025.
Ганна Зубко
Ранок в хмурості був загадковій,
Зачекався, здавалось, грозу,
Ледь хиталися гілки вербові
В такт тихенькому вітерцю.
Стежки бігли, звивались вологі,
Допитали їх трави росу,
Несли хвилі дороги прозорі —
Непомітну ознаку дощу.
Хмурий вечір у вікна постукав
Запізнілим дощем злегка,
Грім котився, між хмарами
грюкав,
Видавався близьким здалекА.
09.07.2025.
Ганна Зубко
Намалюй мені весну квітучу,
Гомінливії чисті струмки.
Збережу цей малюнок онукам
Й розкажу як любив мене ти.
Зобрази ще і літо спекотне
Із трояндами білими в ряд.
Порадію малюнку сьогодні,
Щоби довго його пам”ятать.
Намалюй мені пору осінню,
Що багрянцем дерева вкрива
Та калиновий кущ при долині,
Який душу вогнем зігріва.
І прошу, напиши ще картину,
Де в заметах дороги усі.
У серця лиш не впустимо зиму,
Нехай завжди будуть молоді.
2020 р.
Рот заклеєний скотчем, зав’язані руки й обрізані крила.
Я попала до тебе,мов німфа,
Та убив мене сміло.
Кожен день я не та, тиха,чиста, забута.
Ти шукав в стороні,я ж хотіла лиш бути почута.
Зміг злякати мене, відібрати останню надію.
Про кохання твоє я давно уже,чесно, не мрію.
Кожен раз коли я набералася сили вдихнути.
Ти підступно давав поцілунками дозу отрути.
А з обіймів твоїх, що кайданами мене стискали,
Виривалась, повір, але руки твої не пускали.
Може б ти і пустив, може б дав мені знову пожити.
Але певно не вмів і не міг мене дійсно любити.
Доброго ранку, Україно!
Мова твоя солов’їна!
Сонце день свій починає,
Все довкола оживає.
Квіти в полі розцвітають,
Птахи в небі пролітають.
Синьо-жовтий стяг майорить,
Гордо серце в грудях дзвенить.
Діти в школі знань шукають,
Батьки в полі хліб збирають.
Всюди праця, радість, рай —-
Так живе мій рідний край.
Доброго ранку, рідне нене,
Кожен день тобі натхнений.
Будь єдина і щаслива.
Єдність —- це велика сила!
Мова має значення
Мова —- це скарб, що віками збирався,
У серці народу, в душі вигравався.
У слові —- і пісня, і біль, і надія,
І сила, що духом безмежність відкриє.
Мова —- це корінь, що землю тримає,
Без нього народ мов листок облітає.
Це голос предків, що шепоче в віках,
Це спогад про битви, про волю в руках.
Не зрадь її, рідну, нехай не загине,
Бо мова —- це правда, душі її крила.
Вона —- оберіг у холодні часи,
Вогонь, що горить у глибинах краси.
Любімо її, розмовляймо. співаймо,
У серці своєму святиню тримаймо.
Бо мова —- це більше, ніж просто слова,
Це наша і сутність, і слава жива.
Край сонця і моря
Херсонська земля, колиска полів,
Тепер у вогні, серед болю й жалів.
Край сонця і моря, степів без краю,
Тепер плаче голосом слізного раю.
Вітри сиві, несіть голос правди
Про тих, хто покинув назавжди,
Про те, як борються, серцем міцні,
За кожен куточок, за ночі ясні.
Дніпро вже не тихий, він плаче й ридає,
Але в його плесах відвага палає.
Село за селом, крізь вогонь утрат
Стоїть Херсонщина, наступає кат.
Міцні, як граніт, військові люди,
Не схилять коліна ні вчора, ні всюди.
Вони —- мов коріння, глибоке й міцне,
Та воля до волі —- незламне, тверде.
І ось на цій ниві, де мир панував,
Знов сходить насіння нових сподівань.
Бо знов у пітьмі, крізь попіл і жар,
Палає Херсон, там знову пожар.
Херсонська земля —- ти завжди вільна,
Дніпро і степи, як весна чарівна.
Ми збережем тебе, наш рідний краю,
Бо ти — Україна, тебе я кохаю.
На обрії світанок розцвітає,
Як полотно художника ясне.
Рожева фарба небо обіймає,
Й життя навколо світле, чарівне.
Пташині співи ніжно прокидають,
Туман легкий в долині шелестить.
Дерева у серпанку розквітають,
І річка тиха сяє, як блакить.
Промінчик сонця землю зігріває,
Торкнувшись трав, як лагідний струмок.
Життя новий свій подих починає,
І вітер шепче ронішній урок.
Світанок —- час надій і сподівання,
Коли душа мов крила розгорта.
Ця мить дарує нам усім натхнення.
Початок дня —- найкраща висота.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
