Літо рухається вперед,
І дощі і спекотно буває,
Хтось працює, а інші захищають Вітчизну.
Кохання двох сердець вирує в повітрі.

Неначе вогник теплоти вкриває душу і тіло.
Голубята воркочуть під стріхою,
Як козак з козачкою на ганку сидять.
Запрошує мати до гостини.

До святкової вечері запрошує,
Природа з дарами і квітами встелена, як ковдра.
Нова сім’я під вінець іде,
Майбутнє нове покоління творить.

Мріють про родинне гніздечко,
Щоб малята в затишку росли.
Виховані в родині були,
Як приклад для наслідування інших.

Виростуть великими і гарними лебідями,
Різні стежини підуть,
А пошану до дому в серці збережуть.
Воїнами сильними духом будуть,

Або матимуть можливість мати професію до смаку,
Надіємось, що місце під сонцем їм знайдеться,
Тільки рухатися будуть своїми шляхами вперед.
Цінувати себе і всіх навколо них.

Напевно через нас Бог благословить їх,
На цей важливий шлях і вибір їх.
Любов’ю покриїм їхні немочі.
Поради будуть плодами у них.

Радий любити кожного,
Щоб вірною була постійно,
Як зразок для дітей,
І пошаною в суспільстві була.

Де б вона не була,
Повага до неї велика,
Кохання річкою тече,
Граючись блискучою поверхнею.

Весескою і сонцем була для мене,
Незрівняю в описі слів,
Твою красою любуватися стану,
В віршах і поемах згадувати стануть.

Вічно в народі шану матимеш,
Діти вірними будуть,
Птахами в небі літатимуть.
Богу дякувати постійно будуть.
Алілуя, Алілуя. Хвала Тобі Боже. Амінь.

Денис Третяк 13.08.2026
Денис

Я десь сильно поступаюсь
Десь сильно помиляюсь
І не знаючу шляху
Уявляю зорі на даху

І стан мій давить на легені
Я помираю?
Якщо і так то хай це буде зараз
Коли забути просто
Коли довкола ще цвітуть каштани
Але ніяк не потім…

І я солдат удачі
Я кинутий на призволяще
Я проти всіх і сам частенько мажу
Чому так часто я роблю лажу?

І безталанний я іду шукаю щастя
Та погляд впаде на кайдани
Вони так сильно тиснуть
І так вже роки мої линуть…
Анатолій

Світанок ранньої зими був холодним і пронизливим. Мороз вже вкрив візерунками віконне скло, за якими все ще не було снігу. Усередині будинку, однак, панував затишок. У вітальні потріскував камін, а світло від старої люстри, що батьки Магдалени подарували їм на весілля, м’яко освітлювало купу розкиданих іграшок. На кухні, оповитій запахом свіжої кави та вівсянки з корицею, Магдалена готувала сніданок. Її обличчя, освітлене ранковим сонцем, здавалося спокійним, але її погляд постійно ковзав по кімнаті. Вона чула, як у сусідній кімнаті діти сміються, і це було для неї музикою. Тіфані, її маленька дівчинка, одягнена в улюблений светр з оленями, намагалася вимовити слово "сніжинка", а Давид, її син, був повністю занурений у малюнок: він малював будинок із надто великим димарем і трьома сонцями. Зайшов Марк, її чоловік. Запах його одеколону наповнив кухню. Він поцілував Магдалену в потилицю, помітивши ледь помітні тіні під її очима, і сів за стіл.
— Ти знову не спала? — лагідно запитав він. — Бачив, ти вчора вночі до третьої години сиділа у вітальні.
— Просто заснула пізно, — усміхнулася Магдалена, але її погляд знову метнувся до вікна.
Минулої ночі їй здалося, ніби тінь від гілки дерева за вікном набула форми довгого хижого пальця, який постукував по склу. Вона сиділа до ранку, вдивляючись у темряву. Марк, інженер за фахом, людина логіки, списав це на її втому. Він бачив, що Магдалена останнім часом змінилася, але не міг визнати, що щось не так. Вона стала забувати, куди поклала ключі, а одного разу ледь не забула забрати дітей зі садочку. Марк лише втомлено хитав головою, вірячи, що кілька вихідних на природі все виправлять.
Магдалена намагалася переконати себе, що вона просто втомилася. Напевно, втома від домашніх клопотів, від нескінченних ігор з дітьми та роботи Марка, який повертався пізно. Коли вона почула, як двері до підвалу скрипнули самі по собі, вона лише списала це на протяг. Коли вночі їй здалося, ніби тінь від дитячої колиски подовжилася і на мить набула форми витягнутої, тонкої руки, вона просто поправила фіранку, щоб світло місяця падало по-іншому. Але ці дивацтва не припинялися. Одного вечора, коли Давид малював на кухні, Магдалена, помішуючи суп, кинула на нього погляд. На малюнку, де були зображені сонце та квіти, вона на мить побачила, як обличчя сонця спотворюється в моторошну гримасу. Магдалена моргнула, і все повернулося на свої місця. Вона списала це на відблиск світла, але її серце почало битися швидше. З часом з’явилися й інші відчуття. Раптом, серед теплого вечора біля каміна, її пробирав холод. Вона натягувала на себе светр, але відчуття крижаного подиху на потилиці не зникало. Вона почала чути тихий, ледь помітний шепіт, який ніби долинав із-за стін. Він здавався таким же реальним, як і звук киплячої води в чайнику. Магдалена все ще намагалася раціоналізувати це, казала собі, що це просто шум від батарей або сусідів, але страх уже міцно тримав її в своїх обіймах. Він став її постійним супутником.
Марк зрозумів, що це не просто втома. Він знайшов для неї лікаря — доктора Вернера, якого хтось із його колег порекомендував як видатного спеціаліста. Доктор Вернер був харизматичним чоловіком із м’яким голосом і пронизливим поглядом. На першій сесії, замість того, щоб заспокоїти Магдалену, доктор почав говорити про "давні енергії", "колективні страхи" та "тіні, що шукають чисті душі". Він не заперечував її галюцинацій. Навпаки, він підтверджував їхню реальність. Він вручив їй якісь трави, що, за його словами, "відкриють свідомість", і маленькі амулети, які нібито захистять її. Кожен візит до Вернера посилював її параною, але вона вірила, що він єдиний, хто її розуміє. Голоси в її голові тепер мали ім’я і мету. Доктор Вернер пояснив, що це "старі духи", які вимагають "очищення", і що її діти, Давид та Тіфані, мають "особливий зв’язок" із цим світом, тому саме вони є мішенню. Голоси не просто лякали її — вони давали їй інструкції. Їхній шепіт став наказом: "Врятуй їх, перш ніж вони заберуть їхню чистоту… Принеси їх туди, де сходяться темні шляхи". Магдалена почала відчувати, що Марк їй заважає, що він не розуміє важливості її місії. Він намагався її зупинити, благав не приймати ліки, які давав їй Вернер. Але вона його вже не чула.
Того вечора, коли за вікном розігралася справжня зимова заметіль, і вітер свистів у щілини, Магдалена почула, як з підвалу долинає моторошний сміх. Голоси в її голові закричали: "Вони тут! Рятуй дітей! Заховай їх! Час ритуалу!". Жах повністю затьмарив її свідомість. Вона уявляла, як потвори з довгими пазурами піднімаються сходами. Схопивши дітей, вона загорнула їх у ковдри і вибігла з будинку в холодну ніч, під завивання вітру. Вона тримала їх міцно, ніби рятуючи від вітру, що, як їй здавалося, був не просто вітром, а подихом зла. Вона йшла швидко, і кожен крок був кроком уперед до перемоги над цим злом. Коли вона дійшла до краю яру, у її голові залунав урочистий спів, і вона відчула неймовірну легкість. "Час ритуалу" — прошепотіли голоси, і вона усміхнулася. Вона не відчувала холоду, не чула плачу дітей. Вона бачила, як провалля вкривається м’яким, блискучим світлом, що ніби очікувало їх. І вона відпустила. У її серці був не жах, а спокій і глибоке, задоволене відчуття виконаного обов’язку. Вона зробила це. Вона їх врятувала.
На ранок Марка розбудили рятувальники. Він відчайдушно шукав свою сім’ю. Магдалену знайшли в лісі, вона сиділа біля краю яру, але її погляд був звернений не на снігові дерева, а кудись усередину. Зовнішній світ — холод, голоси, крики — ніби не існував. У її уяві зараз був ранок. Вона стояла на своїй затишній кухні, і аромат кави з корицею заповнював усе навколо. Марк читав газету, а Давид і Тіфані сиділи за столом, чекаючи, поки вона накладе їм гарячу вівсянку. Вона посміхнулася. "Дітки, каша готова", — сказала вона лагідним голосом. Їхні діти засміялися. Їхні обличчя були ясними, а очі — повними любові. У цій вічній миті, в її власному світі, вона була щаслива. І ніщо не могло її звідти витягнути. Ніхто не міг.
Lukava

Соц.-побутова казка.

Епіграф-примітка:
Твір натхнений впливом
Нашти.
Тепер Ти безсмертна!

Глава 1.
1. Батьки – звичайна сім’я, роботяща, совісна.
Батько: тракторист із вищою гуманітарною освітою
в совєтському війську здобув спецефічні вміння,
які після служби – одразу ж втратили актуальність;
був байдужий до сімейного кола та традицій своїх «предків»;
2. вів бітломанський спосіб життя:
на ті кошти та звички його кола пацанів і дівчат,
які водилися в тих умовах в кожного,
совєтська страна іще існувала,
3. а тому окрім експортних шмоток та
техніки – на все вистачало;
його ж батьки, попри вирвичубну поведінку
свого «меншенького» – завжди жалували
його підтримкою і вдома
завжди приймали без особливих докорів.
4. Мати: технолог лісозберігання,
освіта – вища технічно-математична;
її сім’я була із самих звичаєвих
та прикріплених до землі людей, поміж інших;
5. Якщо подумати – то в нещастях поневірена,
її мамо, була наближена з потьомкінською
революційною епохою, духом її обстановки
вже в мирний час; але таким духом п;яниць
та волоцюг з циганами ганяти,
тому цим ніхто не хвалився і не згадував.
6. Дівчинка росла в тяжкому поті і праці,
постійно під попіканням старших,
весь її куток «Веселий», жив бідно,
із багатих, був лише місцеви куркуль – сільський голова,
7. що нікого й не дивувало,
і всі мовчи снували свої думки за пазухою.
І все-таки, малкувата-ненька,
з роками, все більше знавала ціну
кожної копійки, ціну смаку
кожної переважно відсутньої страви на їх столі.
8. Професіоналізм та репутація – були її опорою
та рушієм свого виживання
в діловому реальному світі;
а потім вона зустріла свого чоловіка,
звелися і стали ладнати спільне життя
9. В тяжбах – але самі, самостійно,
так вони і жили. Їх батьки та старші родичі теж допомагали,
якщо на це дозволяли їх пожитки та щедрість душі.
Жилися-велися.

Глава 2.
1. Є два способи загадати народження дитяти:
до умовної дати її народження – додати 2 місяці
та – не звертати уваги на умовності й не загадувати,
любов сама назначить.
2. І назначила вона на 11 березня;
під суворості весни з примхами зими,
відбувся перший крик-вдих Федора,
акушери звірилися зі стрілками годинника
і відзначили цей день поміткою в журналі: «народився»
3. Якраз напередодні, в пізню осінь, помер від утоплення
знаний місцевий обшарпанець Сапка:
будучи випивакою, п’яним провалився в лід
і навіть не мав сили борсатися – серце «спасло»,
милостива смерть.
4. І саме на похорони Сапки, батьки Федора,
внесли чималий внесок. Іноді треба свою долю
добрим ділом поправляти, штовхати;
5. матеріальне – само в собі рівновага,
але ця рівновага – як плодове чи інше дерево:
доглядай його, розвивай, плекай,
6. вдячно приймай й розподілюй плоди –
і воно радуватиме,
а дітвора чи юнацтво на його гіллі, чи під ним
зможуть проводити свої радості та вечори
7. Подбавши про пана Сапку,
в домі перспективного подружжя
запанувало відчуття гармонії з совістністю та після
цього в їх кошелях якось раптово пустоти завили;
8. подібна скрута відбувалася і в їх старших.
Ніхто нічим не міг допомогти,
перебивалися – і перебилися,
з весни їх стан пішов на поправку.
9. В день хрестин Федора, перший тиждень
по народженню, сільський голова, оформив та видав
«батьківську» допомогу – подарувавши породіллю
необхідний набір інвентарю по догляду за дитиною:
10. цим самим прикривши себе –
як порядного управлінця,
водночас забезпечивши собі репутацію
для чергових перевиборів;
11. а одне із літніх подружжя
привели в подарунок вже стареньку козу:
тепер в домі буде своє молоко і сири, смакоти.
12. Як і по всьому світі, в кожній хаті
кожен радіє своєму дитяті;
відає про це і розуміння розділяє:
кожна тварина, птаха, комаха,
пил по полицям і мазькі місця,
13. сусіди, знайомі, прохожі й захожі,
біля каси, в держзакладах й садах –
що тут є діти; їм себе нікуди подіти –
розвитку й досліджень час.

Глава 3.
1. Малого-дурного.
Звідки це береться – ніхто не розуміє,
але кожен відчував ці поклики й пригоди по собі:
сховатися під перевернутий казан,
гуляти по тунелям траншей,
кидатися мулякою й ударятися головою об дно,
2. хвацько мститися дурним псам,
ганяючися за ними з загостреним
залізним прутом чи довгою палицею:
не встигав малий підростати –
а вже не раз був на межі всеможливих небезпек.
3. Батьки спочатку звертали все це – на свою неуважність,
але вже згодом, коли робота поглинала їх увагу,
час, сили, іноді, кожен з них по-своєму здригався
він чергових каверз та пригод свого малого,
4. але реагувати чи якось повчити його моралі,
правилам, пояснювати про зле і лихе,
погане та негарне, хороше і порядне,
правильне й належне: не було ніяких сил та можливостей.
5. Подружжя лаштувало своє господарство,
сімейний уклад та своє благополуччя
покладаючися лише на себе
І тільки що могли,
6. раз в півроку, якщо вийде –
з’їздити до свої татів і мам,
провідати рідню чи близьких друзів.
Такі поїздки Федір дуже любив,
хоча і брали його з собою не щоразу.
7. Сяк-так оволодівши читанням,
він доволі швидко навчився своїм
наукам від старших та своїх однолітків,
хто з них так дражнився, а хто пробував так наставляти:
що в художніх книгах є достаньо розповідей
про те, як долати труднощі,
8. боротися із зловмисниками та
будувати повагу до себе від інших.
Проте, яке шло – таке й трапилось.
Швидко підростаючий малий, підростав в розвитку,
але не в людяності, не в чеснотах.
9. Грубість, знущання, зневага –
тепер вони ставали його друзями;
«стукнутий на голову» – цей вираз
лунав в думках та злітав з вуст як дівчат, так і хлопців;
Федька почали обходити стороною та уникати
А батьки…
10. В батьків наче виросла якась нова жилка:
нервова, поведінкова – сріблятою тінню
біля кутиків губ та нижче «гусячих лапок» біля очей
і погляд в кожного став простішим, поверхневішим.
Пацан в хаті – біда в сім’ї.

Глава 4.
1. В жовтні, в баби Сципії згоріла хата.
Вона, щоравда, зовсім недавно з’їхала в город доживати,
але пожар – це шкода для сусідів і прикрість всьому селу.
Пожар загасили, хоча там мало що залишилося.
2. Зате дух горілого в’їдався одразу,
і не треба було навіть підходити туди:
ледь поруч пройди, проїдь великом –
і ти вже димним духом пронизаний.
3. Не беручи застережень предків до голови:
«Вічно вони про всяке примовляють!» –
Федір поїхав подивитися на пожарище, тайком,
повернувся, зайшов босим в хату.
4. І тато як взбісяться:
«Ага!! Шо, курив?! Куриш, падлюка?!!» –
І босим по грязі, по холоду, по камінню,
за шкірки поволочив сина в сарай, де мати поралася.
5. Батько згаряча сипав звинуваченнями,
чим вздумалося – Мати слухала. Спитала:
«Паленим пахне? – Може ти до хати їздив?
– Їздив! А шо: диму немає,
звідки мені знать, що воно прилипне?!
6. І конфлікт вщух, але Федір запам;ятав
ту гаряковість й дивакувате татове взбісіння.
«І чого б це, сам же курить?!»
7. Тож, із зими, Федір, із злості на родака,
став пробувать смалити.
Зайде зі своїми пройдисвітами в закинутий будинок
і давай там стекла бити, розводити багаття та палити всяке –
8. влаштовувати «прибирання», як вони це називали.
І вже чіткий запах тютюну в одязі дитини,
батьків тільки і того – що тривожив,
але скандали вже ніхто не влаштовував,
тільки видихали тяжко.
9. Пізно видихати, коли той чистий
перехідний момент був так безглуздо
потрачений, під час такого випадку з хатою.
10. Напевно, таких моментів було безліч.
Батьки помічали зовсім не те, звертали свою втомлену уважність на зворотні речі – які і приносили
всі ті перевороти в дитинстві їхнього сина.

Глава 5.
1. Сім;я Менших була однією
з видимих домів села, на його протилежній,
від Грицевого кутка, стороні.
2. Отець Киря – прихідський священник,
був знаним та поважним чоловіком, панотчем;
знався не так по службі і сану – як
по його суворому підходу
до кожної справи, розмови, потреби.
3. Ні, він не був злим, скверним – лишень
не давав нікому попуску, бо був надміру
справедливим та вимогливим, і вправду так чинив.
Бо, ж, знаєте, як люд розходиться в самодисципліні,
коли його бзіки пускають напризволяще.
4. Сільголова, пропонував Батюшці дбати
про місцевий заклад культури чи магазин – як попечитель:
«Порядний та вимогливий чоловік –
заміняє цілий міліцейський участок і двох політруків!» –
5. підсажував його голова. Але зі словами:
«Негоже!» і «З кожного своє спрошувать треба!», –
натякаючи на свій сан і прихід, Отець відмовився.
6. По селу і сусіднім, одразу потекли чутки та домисли:
«Міліція, в нас? Цілий участок?»…
«Це все напевно через того бандюгу…»…
Сільський голова тільки потирав потилицю
і причмокував задумливо: «Видно буде…»
7. «А синок напевно в семінарію піде…»…
«Ааа чула, казали, хоче в духовну академію,
на «Висшого», мабуть?!» – Ну, з нього буде,
не те, що з того оболтуса…
І всі знали про кого мовиться та гадається

Глава 6.
1. Ригор Менших не був гнидою, не був балуваним
й був єдиною дитиною в сім’ї;
він був надто правильним, флегматичним в взаємодії,
зате, коли йому приходилося бігати
чи то на фізрі, чи виконувати норму по розколці дров –
2. він брав і робив це з високопарним завзяттям:
тому що міг, тому що потребував виплеску,
тому що мав сили. Оці виплески
дуже приваблювали увагу дівочого кола.
Він не був вайлуватим, незграбним, маніжним
3. Він був отим задовбнем, вайлуватим простаком
Ригором – сином неприємного Отця Кирі.
о.Менших був призначений в Кути 15 р. тому,
замінивши свого попередника: панотець Клімов
4. нежданно скінчився від отравлення підробним вином,
в якому етилу виявилося більше… Вино з етилу.
Благо, прихожани тільки поверхнево попеклися.
При Клімову, всі жителі, як і велося
здавна, іменували священника «Батюшка» –
5. і всіх все влаштовувало. Ново-явлений
отець Киря різко заборонив так називати, поправивши:
«Треба, цейно, Отець, Панотче, Отче –
як в молитві Отче Наш!
Далебі, не зайвий раз «Отче Наш»
і прочитаєте – завжди в користь!
6. Але так вже стало: батько сина породив
І син був батьків, простонародно, без жодних русизмів,
його, Ригора Менших, окликали «батюшкін» –
«чий?», «кого?»,
7. один із рідких випадків,
коли прізвисько, сан та сімейні стосунки сприяли.
Киря завжди морщився від цього,
але мовчки погоджувався.
8. А син так і кликав свого Тата: Батюшка!
Мати – «Матушка!», а мир –
«Матушка, «Попаддя», по-народному;
прибандичені та телепні колишнього
панотче окликали: «Поп»
і не церемонилися з його нікудишнім існуванням.
9. З появою же Кирі – старалися взагалі
не називати і не згадувати за останнього.
Про існування нового священника і про самі Кути
зайвий лихий раз не згадували,
наче типун на язик наростав,
німіли як Захарія – тато Івана Пророка.

Глава 7.
1. Якось завертілося зненацька.
Ригор був старше Федора на 2 роки, увісистим в тілі;
а сам Федько був змазливим на лице і з виду –
виглядав як дика, в суках та засучинах жердина.
2. В дитячо-підліткові роки,
вік та ріст – значать майже все,
коли йдеться про нові знайомства,
тусовки, авторитет, силу.
3. Ну що могло зв;язати увіститого Менших
і ту Ломаку-Кривляку? – Взаємовіддача,
яку часто люди різного віку знаходять
один в одному, попри статуси, потреби, долі.
4. В одній школі вчилися – різного потребували.
Обійти зневагу та боязкість до себе, відносно –
навчитися сміливості, набратися вольності й легкості:
були тими мотивами для обох хлопців, які поєднали їх.
5. Батьки обох сторін бачили в цьому
шанс для їх чад і, як водиться,
по-людському: їх погляди мали корисливий,
попечительсько-удушливий характер.
6. Камінь поставлений на пагінець –
не затке його росту,
а тільки викривить його
та навчить боротися з темрявою;
7. заглушений сіткою кущик – підніметься
разом з стропилами,
якими був прикріплений
8. Бачення дружби синів обох родин збігалося в тому:
що Федір – мав шанс навчитися
степенності й прикладу в Менших,
а Ригор, в ту ж дудку – напучити степенності,
бути здоровим прикладом
та порядним товаришем для Федька.
9. Бачучи, що дівчата, як замучені кошенята,
тікають від нього, а при Ригору –
впевнено себе почувають,
смішаться, умнічають, опалюють навіть,
Федір затихав.
10. Йому потрібна була ця додаткова увага.
З хлопцями, він сякі-такі условія поводження
та міру своєї витіюватості прощитав,
треба було якось заповнювати
ці прогалини в хороводах з дєвками.
11. Ба, не спочатку спливло на ум, але само по собі.
Ці, не добро-сусідські, братання
стали підневільними один одному.
12. Кути – що ж тут іще говорити:
скромна назва і скромні компанії;
вештання по кущам, закавулками, вуличкам, хащами;
13. це завжди до гавкотні собак,
включених надвірних світлах господ,
крикливих припужуваннях господинь та скарезних баб,
а то і побої від очманілих старших
14. В обох сторонах, батьки цієї компанії, тільки
гордівливо оцінювали міру зовнішньої запущеності
та забитих місць по тілу і щось собі мовчки кивали,
або і взагалі «як ні в чому не бувало» займалися своїм.

Глава 8.
1. На Водохрещу, 18 січня, старші учні
Кутівської школи взялися за самотужне вирізання льоду
для купелі в місцевій річці Лапата,
або на Лапці, на ніжному місцевому
2. Наші – 7-класник та 9-ти класник теж там були,
І не зовсім удачно всім допомагали.
Лід. Лід був гладенький і свіжий.
3. Один із спостерігачів, група підтримки,
6-класник Нишма, грався іграшковими санами-всюдиходами,
моторолер на рельсі, на дистанційному керуванні.
4. Поки одні вирізали лід, сопіли,
мочили руки та рукавиці, «топили» бензопили,
спорили та пробували обичні пили,
5. інші бешкетували, та як і годиться –
займалися пинанням льодин, гілок,
грати в імпровізований футбол і хокей водночас;
6. – Дай, покатаюся!
– З чого б це?
– А ти не знаєш возможностєй свого скутера,
потом дякувати будеш , що відкрив це тобі!
7. Я так багато машинок та техніки переосмислив.
Поки одні гралися в машинки на рівному полу –
мої спускалися і піднімалися по камінням і ямам,
як спражні монстро-траки!
8. – Да? Ну покажи, хоча в мого даже коліс немає.
– А тут неважно, главне не бояться і напирати. –
Бере пульт, провіряє кнопки і ходову скутера;
спочатку Федько пробує злегка наїхати
на палички та кусочки льоду, Нишма:
9. – Отдай, бач – не виходить! – на що Федір каже:
– Та, щас, нада розігнатися, тільки ж попробував!
І розганяє машинку-скутер…
в сторону ополонки-пройми.
Нишма вже давай кричати: «Що ж ти робиш?!!»
10. і відбирати пульт, розуміючи, що за машинкою
він не встигне, але цей відорва, вже гичучи
і в за;палі, навмисно ближче підбігає до краю льоду,
щоби, звук «Шубовсь» – дивитися на це все.
11. Нишма підсковзнувся і вдарився потилицею
об твердий лід, реве і свариться від усього:
від болі, від обіди, від втрати,
а Федя ще й прибігає до нього й «утіша»,
12. поклавши йому на шубу пульт:
– Не викидай – пригодиться, як друга появиться,
бо ці пульти через раз роблять.
Нишма: – якщо не піднімеш її, не вернеш –
13. то розкажу татові, як ти мене обманув –
і тоді він хату в вас відбере!
Я ж думаєш не знаю, що ви за свєт
і за школу не платите
нічого – все кантора вас жаліє!
14. Ігрушку ви тоже… що там ігрушку –
тебе навіть до психіатра нізащо відвезти,
а лікувати – напевно іще дорожче буде!
От тут, якби зухвало не реготав Федро,
а вже почав сіпатися від тіків неприємних дошкульностей:
15. чи то люди на нього так дивилися навколо,
чи він згадав про свої домашні нужди,
чи від злості, на цього
батєнького синка-ябедника, безсилої.
16. Не будучи обтяженим совістю чи достоїнством,
як і гордівливістю, Федір почав скидати одяг,
знявши куртку і стоячи на ній
як на теплому сухому плато…
17. – Стій, вдівайся і жди! –
промовив знайомий голос, –
Тобі не треба, заболієш!
Я тут купався,
18. знаю дно, вода знає мене
та й батько постійно заставляє
холодної води не бояться –
вмиватися стуженою, мені звичніше.
19. Мені це не важко, – сказав Ригор і набистро
скинувши онучі, куфайку, шапку, светер і штани,
перехрестившись нашвидко – одразу й пригнув,
тільки й звилася цепочка з золотим хрестиком під водою.
20. Не пройшло і 10 секунд – як іграшка
була акуратно викинута із води,
а Меншого вже витаскували з Лапи за обі руки;
бистро скинувши решту мокрого одягу і надівши той сухий, що остався, він зі словами: «ну я додому, гріться!» –
21. і тільки тріпнув Грицька за щоку,
льодяною рукою, побіг.
Поки всі очманівши думали-гадали і збиралися з думками,
Нишма, 6-класник, син голови, зачерпнув води,
в своє 5 л. пластмасове відро.
22. На це уваги взагалі не звернули:
бо перед Йорданням
з водою поратися – було в нормі речей:
то худобі, то на освяту, то лід укріплять.
23. – На тобі! – Одночасно
зі словами почувся тихий «вжух» –
а це Нишма всі 5 л. крижаної води
влив за комір зіваючого Гриця:
24. щось попало-щось не попало, але водичка потекла
і стала весело шуміти, стікаючи в сапожки,
в штани спереду і ззаду.
25. Показавши язика і з щасливим лицем
«відплачено», Нишма, чкурнув з іграшкою
куди-подалі, додому напевно,
оберігаючися помсти Федора.
26. Сам же Федір, ошпарений крижаним кухлем,
ледь не впав від різкої стужі. І навіть вже був рипнувся
бігти за «негідником» та цупкі руки декількох
бувалих дорослих, вже тримали його міцно.
27. – А пішли-но, побалакаєм-но, до тебе додому!?
Не сіпайся! Ти своє получив!
Те, що Ригор вступився за тебе – йому спасибі скажеш.
Но більше ти ніякої гарячки не умислиш!
28. І не смій переслідувати чи мстити Нишмі:
ви квити, сам знаєш. Але щоби ви, пацанва,
нікому нічого на вуха не накрутили –
треба батькам твоїм розповісти, при тобі,
хай дивляться на тебе славного! Гигигихх!
29. – А батьки до чого?
Давайте просто одведіть додому і всьо.
– Аякже, одведем! – голос збоку:
– Сходіть до Корнії Дольчевни, скажіть, що через час-два,
як тільки вийде, нехай Матвій Анатолійович приходить
до Ломак, слухать об’яснєнія! –
Голос збоку: – Може Рипун?.. –
30. Решта слів вже були сказані в пространство,
так-як чоловіки та решта народу
вже розібралися з усіма дорученнями,
а Грицька повели в швидкій ході додому –
щоби він спотів та не замерзав.

Глава 9.
1. Опісля-Різдвяний Юпітер
ще не поспішав покидати вечірнє небо.
Вівторок – це завжди Судний день.
Судовище Трьох зібралося того вечора
в скромній хатині Ломак:
2. пан Голова з дружиною, самі батьки Ломаки,
отець Киря із сім’єю та посередній чоловік
Рипун, як нейтральна сторона.
Всі розмови відбувалися на видноті,
3. що не заважало, одначе, паніматушці Попадді
опікуватися над Федором, який був замотаний
в тепле нове двоспальне ватне одіяло,
напів-сидячи на дивані
4. і пив щойно загріте молоко з медом,
і страшно кашляв, голос сів, замість голосу
чувся лише гул легень
та спостерігалася активна пітливість
5. – І оце треба було чекати всіх цих пригод,
робити з дітей утоплеників,
псувати благополуччя один одному?..
Ба, та що ті цяцьки! –
6. розводить руками Матвій Анатолійович
від скрутності ситуації: долоні, від прожитого віку –
масивні, то і діло – з зап’ястка брякає
та виблискує в світлі 60 Вт. лампочки дзиґарик.
7. – Бачите, що треба: прийшли би до нас, в кантору,
ми би вам гуртом вихідний зробили,
органи би долучили –
на осмотр записали, звозили… –
8. Голос голови лунав моложаво, але
в ньому чувся якийсь страдальческий щем, чомусь,
це при тому – що Нишми весь цей конфлікт
майже і не зачіпав, – Ба!.. – знову в пустоту,
з безпорадності, звів долоні Голова.
9. Звуки «гарчання» сухого кашлю Федька
час від часу відбивалося від усіх
присутніх та поверталося в нутро його,
то червоного-то блідого, хазяїна.
10. Ригор сидів поруч, важко сопів і теж пив
заварений Матушкою ромашковий відвар,
хоча з виду, наслідки передчасного «Крещення»
його не затронули: «бо перехрестився!»,
11. «бо хрестик хароший був
і не знімав ніколи!»,
«бо заступився за хулігана –
от бог і за нього заступився» –
казали всяке потім люди.
12. Сам же Киря, сидів на продовгуватому ослоні,
щось вигравав то каблуком, то носком черевика
і слухав, переважно одного, возмущающогося Голову,
13. кашлі Федора, сьорбки й студіння сина,
поглядав на присоромлених батьків госпо;ди
і знову стежив за своїм каблуком.
14. Суть нервування Голови він знав.
Посада, зрив перевиборів – були на волоску.
тут-то мало який хитрець і негідник угледить:
домашній побут одних – часто ламає життя в інших.
15. Тут пан-Отець нарешті заговорив:
Шановні, господарі та всі ми, гості!
Як розумію, ціль нашого зібрання тут:
якомога добротніше накапати моралі
в Федорову голову, а не його батькам –
16. бачимо, що вони не повинні,
що їх; син – повинен то в тому, то сьому,
про що вони все одразу нам присутнім показали,
як і раніше не приховували;
17. іще, ми маємо останній раз уяснити всім
шлях цієї сьогоднішньої пригоди,
щоби завтра і надалі – не тримали образ,
не висловлювали і не викривлювали подій
в якусь несподівану задумку.
18. Бачу, що все просто – все зрозуміло.
Ми з дружиною вирішили допомогти
Ломакам де-чим в лікуванні наших затійників, –
19. Очі всіх присутніх, мимохіть, глянули
на вкутаного Федора та здорового, розпашілого
від чайних розварів Ригора, –
та компенсувати вам вартість втраченої іграшки.
20. – Ми з Матвієм Анатолієвичем, вирішили,
що іграшку чи щось іще в нашу сторону
компенсувати не треба, бо, як бачимо зараз –
наш Нишма теж вніс свою
частку в, оце;, страждання Федора.
21. Коли виздоровіє – подякує нам за розуміння
і за науку – думаю, всім буде достатньо
того, що вже содіяно і спокути з належними висновками,
які кожен в собі ретельно обміркує. –
Промовила Корнія Дольчівна, дружина Сільголови.
22. Чули, хлопці, ану підтвердіть?! –
промовив насуплений і втомлений посередник Рипун
– Я почув і зроблю відповідні висновки, –
відповів, як научений, Ригор.
23. – Федь, ау?! «Вшишшшшть» –
Просвітав йому в ухо, як до челяді, Рипун.
– Хффт…чччууввфф, хха-аасд… – Рипун відірвав вухо від важкого дихання пройдисвіта.
24. От і молодець, дивись, виодужуй!
Бо правильні висновки живуть в здоровій голові і тілі! –
Напучив наостанок дядько Рипун, – звертається до всіх:
– Що ж, свою місію на себе беру,
І розумію її правильно, –
25. переглянувся на Ломак,
на подружжя Голови, на Менших,
– Байок не допускать і препускать небилиці,
якщо потребуватиме – уточню.
26. Протоколів нам не нада, да? – Сказав шуткуючи,
і не чекаючи відповіді,
– Тоді бувайте, надобраніч, всіх, зі святом! –
Впевнено покинув приміщення.

Глава 10
1. Два дні іще, Ригор носив ліки
та деякі продукти до Ломак,
а 21-го січня повернувся ввечері
і сказав Батюшці, що Федір кріпко заснув
і не можуть пробудити; температура 44, але живий.
2. – Треба ж було в лікарню!
– Ну я пропонував тоже так,
але вони сказали: Хай сам виздоровлює!
3. Він в нас живучий – то й це переживе!
Ригоре, можна попросити тебе
завтра трохи сніг покидати
від подвір’я і до дороги, для Кінних саней? –
4. От, десь так і казали.
– Сину, утром готуйся провідати плотників
– Думаєте?.. – Напевно так, його батьки цим натякнули.
Утром все стане на свої місця.
5. Утром був мороз, все позамерзало.
«Замерз» і Федір –
але не від морозу, а від температури.
6. Пані Попаддя прийшла до Ломак допомагати
з Проводами, а послані до плотніків люде,
повернулися і вже зіскребали
зайвий сніг біля обійстя
7. 23-го січня перед шкільним ґанком
зібралися учні й вчителі.
Вся школа вийшла на похорони свого учня.
8. Зранку, в 6, отець Киря прийшов в хату до Федора,
прочитав молебен і пішов готуватися
до поховання в сторожці при цвинтарі.
9. В 12-ть, поїзд процесії рушив до «Лиману»:
так називали цвинтар – через його
низовинне тихе й доволі обширне місце,
10. зручним табором стоявший під Лапою;
траплялося, що від сильних паводків,
там стояла вода, але то було рідко.
11. Двійко молодих коней раділи свіжому повітрю,
радісно фиркали і неохоче
повільно тянулися за погоничами.
12. Поруч, зовсім бешкетно, бігав Нишма:
він стежив та управляв своєю новою забавкою –
Повітряним змієм:
13. полотно лавірувало в повітрі, тріпотіло,
зверху його візерунку був
домальований лихий чуб
і нижче, сяк-так, вималювані очі.
14. Та Нишма не врахував –
що дерева теж захочуть пограти в Змія,
бо одна з подорожніх віток натягнула тятиву шнурка –
і Змій полетів, сам по собі.
Шеврон

Двоє сиділи, віч-на-віч, напроти,
І світло тремтіло, як листочок осінній.
Не було вже слів — не було вже за що боротись,
Й лиш пам’яті біль, що в душі був не змінним .
Мовчали дерева за жовтим вікном,
І кава, що стигла в філіжанці.
Вішала на душі неминучість ,шипованим вінком
І серце билось,наче в лихоманці.
І кожен із них розумів, що є
Лише біль, і розставання.
І лиш мовчання, розриває фоє
В тому кафе, де зустріч остання .
Немає ні сліз, ні прощань, ні образ,
Лиш погляд, що канув у прірву очей, але хоч
ще раз-.
Він бачив в останнє її погляд ,блакить очей
І осінь в волоссі,
Згадував ночі блаженних ночей А в душі лиш любові відголосся,
А вона в ньому —
Мовчання,
що стане кінцем ,їх розтаванням…
За склом кафе, як завжди, ішов світ,
І люди спішили, не знаючи їхніх бід.
Лиш двоє сиділи, мов тіні сумні,
І осінь ховала їхні останні сумісні дні.

Лукава

Лей, лей мені душу свою, ізлей,
Я тихо слухатиму тебе.
Історію, що в серці твоїм болить,
Я збережу в собі, як теплий світ.

Лей, лей свою душу мені, ізлей,
Словами, сльозами, тишею в пітьмі.
Я дивлюсь в твої очі, бачу рани твої —
І кажу: "Я тут, я поруч завжди."

Можливо, ми підемо однією стежкою,
Де світло проб’ється крізь темряву.
Твій голос тремтить, але я не злякаюсь,
Бо серце до серця завжди доторкаюсь.

Коли слова закінчаться,
Ми просто будем мовчати.
І тиша стане теплом,
Що нас обійме.

Я обійму тебе й скажу:
"Я тут. Я поруч."
Ілля

Я по дорозі самотня йшла
Й нарешті я тебе знайшла
Серце моє ти зачарував
В житті метою моєю став

З тобою разом лечу до неба
Не відпускай мене, не треба
Взаємні у нас всі відчуття
Які з’єднались в одне життя

І чим з тобою вище злітаю
Я тим палкіше тебе кохаю
В душі змогла тебе відчути
Це не можливо таке забути

У нас обох одне бажання
Щоб цвіло завжди кохання
В житті було повно чудес
Й велике щастя аж до небес

Ігор Лівак

На віконній рамі кабінету слідчого Павленка вітер безжально гримів жовтим листям. За вікном уже сутеніло, але він не звертав на це уваги. Його чорні, як ніч, очі були нерухомо прикуті до тонкої папки на столі. Її вміст був занадто простим, що і дратувало Павленка, чиє високе, з чіткими лініями обличчя завжди випромінювало зосередженість. Йому ніколи не подобалися справи, де факти так акуратно підганяли один під одного, а швидкий вирок намагався замаскувати відсутність справжнього розслідування.
Справа про загибель молодого солдата Івана. За документами, він просто став жертвою обстрілу, а його лейтенант Котов, з яким у нього був конфлікт, пережив нервовий зрив і потрапив до психіатричної лікарні. Колеги вважали справу закритою, але не Павленко. Він повільно перегорнув фотографії з місця події, зроблені нашвидкуруч. І він знайшов те, що шукав — на одному зі знімків, неподалік від уламків, лежав ніж. Це була єдина зачіпка. Експертиза підтвердила — на лезі були чіткі відбитки Олега Петровича Котова. Павленко відкинувся на спинку стільця, і в його очах, що раніше були порожніми, спалахнув вогник рішучості. Справа тільки починалася.
Лейтенант Котов Олег Петрович, чоловік 55 років, був повним, з одутлим обличчям. Його обличчя, здавалося, було виліплене з усього найгіршого, що могло бути в людині. Найгірше були його маленькі, поросячі очі, які завжди бігали, і занадто тонкі губи, що затискали посмішку. Тепер він перебував у своєму особистому пеклі. Білі стіни палати психіатричної лікарні, запах дезінфекції — усе це було лише декорацією для його нескінченного страждання. Ліки не допомагали, адже причина його мук була не в хворобі, а в його свідомості. Привид Івана переслідував його. Він не зникав, не відпускав його ні на мить. Його обличчя було блідим, як у мерця, а погляд — сповнений такого безмежного здивування, що Котов не міг його забути. Цей погляд повільно роз’їдав його розум, як кислота. Котов заплющував очі і бачив його. Відкривав очі і бачив, як привид сидить на стільці біля його ліжка, нерухомо дивлячись на нього. Це було не просто бачення, це був живий докір. Котов знав, що війна не стала його прикриттям, а перетворилася на прокляття. Він відчайдушно намагався втекти від цього погляду, але він слідував за ним всюди — у снах, у білих стінах палати, і Котов розумів, що йому ніколи не втекти від свого гріха.
Павленко увійшов до палати Котова, тримаючи в руці ніж. Його рухи були спокійними, а погляд — твердим. Котов сидів на ліжку, хитаючись. Його очі розширились від жаху.
— Лейтенанте, — тихо почав Павленко, — цей ніж був знайдений біля машини. На ньому ваші відбитки. Розкажіть, чому він опинився там?
Котов дивився на ніж, і світ навколо нього перетворився на калейдоскоп жаху. Перед його очима знову з’явився привид Івана. Але цього разу його очі не виражали здивування. Вони виблискували тріумфом. Котов побачив, як привид повільно посміхається.
«Ти все знаєш, Котов, — пролунав голос у його голові, — Він усе знає. Тобі не вдасться втекти».
Котов різко схопився, закричав і почав істерично кричати, вказуючи на місце, де стояв привид.
— Він тут! Він усміхається! Я… я просто хотів, щоб він замовк! — його голос зірвався на хрипкий плач. Котов впав на коліна, і, дивлячись на привида Івана, почав розповідати, як наяву, знову переживаючи жахливі спогади.
— Він кричав, що доповість про паливо… про мої махінації. Я злякався… я не міг ризикувати! Я працював роками, все будував, а він… цей хлопчисько хотів все зруйнувати! Я просто хотів його примусити замовчати… Він замахнувся на мене… я просто хотів відштовхнути його… і я побачив цей ніж… він лежав поруч. Я… я вдарив його… Він впав, але дивився на мене… його очі були наповнені таким здивуванням… Я знав, що він нічого не розумів… і цей погляд… він переслідував мене весь час!
Котов опустив голову, його плечі здригалися від плачу. Його голос перетворився на хрипкий шепіт.
— Я не каюся в тому, що зробив… Я каюся в тому, що мене спіймали! Я думав, війна все сховає. Я переніс тіло, імітував… думав, що його смерть спишуть на обстріл. Але війна не прикрила мене… вона лише дала йому місце, щоб переслідувати мене.
Павленко мовчки дивився, як Котов зламався. У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише прискорене дихання лікаря і приглушені схлипи Котова. В очах слідчого не було тріумфу, лише холодна, похмура задоволеність. Це було зізнання, досконале, тому що Котов зізнався не перед законом, а перед власним пеклом. І це було його остаточне покарання.
Павленко розумів, що для Котова війна була не просто прикриттям, а інструментом. Він намагався використати хаос і смерть, щоб приховати свою жадібність і вбивство. Але вчинивши злочин, він перетворив найганебнішу частину війни на свою особисту в’язницю. Він хотів знецінити життя Івана, але війна надала цьому життю потужну зброю — невгамовного привида, який переслідував його до самого кінця.
Коли Котов розповів усе, з його плечей ніби впав важкий тягар, але не той, що приносить полегшення. Це було звільнення для вічного тягаря. Заляканий, зламаний, він більше не кричав. Він просто сидів, дивлячись у порожнечу, бо знав — привид Івана більше не покине його, адже він став частиною його світу.
Павленко обернувся і вийшов із палати. За його спиною залишився чоловік, який знайшов своє покарання там, де найменше цього очікував: не у в’язниці, не в суді, а в порожніх очах мертвого солдата, який переслідував його до самого кінця. Завіса в цій справі була опущена, але Павленко знав, що засудження Котова триватиме вічно.
Lukava

Коли слова зникають в небуття,
Коли уста шепочуть: «Чи це я?»

Зізнайся ме́ні щиро,
Чому було так дивно
Вбачати ту людину,
Яка йому є мила.

Як поспіх від скорботи
Знайшов страшні ті ноти.
Яким колись був образ,
Вдивляючись в ті очі.

Колись, як угадаєш
Причину мого стану,
Я весело всміхатимусь,
Висячи над брамою.

Як хочеш, розкажи всім,
Від чого я втомився.
Поскаржись на діброву,
Чому не був здоровий.

Знайди одну причину,
Чому так склалась доля.
А поки підготуюсь,
Скажи, як прагнеш крові,

Як все ще досі хворий,
Знеможений, поволі,
Схилившись до труни,
Заплачеш: «Де це ми?»

А може, глянь на небо
У тіні від тополі,
В пориві сонця вітру,
Розпливчасто і стерто.
Ярослав Сенишин

Ти обов’язково будеш щасливою
Попри всі негаразди в житті
Тебе будуть називати любимою
Й ти просто поринеш у цьому чутті
Та зараз треба просто пережити
Закрити очі й далі йти
Якщо потрібно, можеш сльози лити
А потім в свому же ставку пливти
Не спати ночі й міркувати
Про біль, який не можна передати
А зранку, як зазвичай, встати
Й робити вигляд, що тобі на все начхати
Зробити каву й натягнути маску
І просто сподіватися на Божу ласку
Та не сприймай це як поразку
Завжди треба вірити у казку
Цей біль несамовитий з часом вгасне
І ти відчуєш, що живеш
Своє життя таке прекрасне
А ти у ньому квіткою цвітеш
Лірук Марія