Як і щороку сили молоді
Такі красиві, лагідні і щирі
Вливаються в ряди учителів,
Щоб люди жили в злагоді і мирі!
Щоб було менше горя на землі,
Щоб кожен день життя ми цінували,
Щоб не блукали, як сліпі, в імлі,
І діти щоб батьків не забували!
Дай, Боже, щастя педагогам молодим,
Щоб учні їх любили, шанували,
Щоб шлях в професію цікавим був, легким,
Ну, а батьки й колеги поважали!

Віктор Мартинов

Дорогенькі молодята,
Ми бажаєм вам того,
Щоб завжди були багаті,
Ну, а більше нічого!
Щоб багаті на здоров’я,
На кохання, на дітей,
Щоб зростало поголів’я
Курок, вуток і гусей!
Ми бажаємо вам щастя,
І кохання, що як сірка
Полум’ям своїм зігріє,
Тож зі святом вас і «ГІРКО!»

Віктор Мартинов

Із нею ранку кожного встає,
Інтриги я тут зовсім не плету,
У нього заповітна мрія є,
Спіймати в річці рибку золоту.
І мрію цю щоб втілити в життя,
Він робить все, можливе й неможливе,
Купує снасті, різні приладдя,
Та ще й підкормки особливі.
Спіймати рибку золоту кортить,
Бо три бажання його душу мучать,
Про них нікому він не говорить,
Боїться – раптом ще наврочать.
Тож на рибалку, як можливість є,
Він, все забувши, їде світ за очі,
Знайшовши місце, де клює,
Проводив там би він і дні, і ночі.
Він впевнений – це станеться колись,
І рибка золота все ж попадеться,
Як шепотітиме: «Ловись, ловись!»
Реальністю ця мрія обернеться!
І вже тоді він душу відведе,
Три мрії заповітні він замовить,
Якщо удача його не підведе
І рибку золоту він дійсно зловить.
То ми бажаємо здоров՚ячка тобі,
Усе, про що ти мрієш, мати,
Завжди в усьому буть на висоті,
І рибку золоту свою спіймати!

Віктор Мартинов

Війна в Україні — не просто заголовки, Це дім без даху, це хрест на землі. Це мама в сльозах біля темної фотографії, І діти, що сплять у підвалах малі. Це поле пшениці, що стало могилою, І місто, що тліє — ще вчора жило. Це небо над Києвом, збурене крилами Ракет, що несуть тільки смерть і шкоду. Це хлопець із Львова, що в броні під Харковом, І дівчина-медик в пекельнім вогні. Це кожен, хто вірить: ми будемо з правдою, І воля ще зійде, як сонце в весні. Це пісня сумна на зупинці розбитій, Це «тато загинув» — і далі мовчання. Це світ, що дивиться, мовчки, закрито… А ми — не мовчали. І вибрали сталь. Бо ми — Україна. Нескорена, сильна. Зі болем в серцях і зі зброєю в снах. Ми будем стояти — до миру, до вільності. Бо правда жива. І вона — в наших руках.
Берта

Далеко звідси — там, де мій початок,
Де вперше небо кликало в блакить,
Там вулиця, що знала мої кроки,
Тепер мовчить — і серце теж болить.

Там пахне липа влітку, мов дитинство,
Там кожен камінь знає моє ім’я.
А тут — все інше: голоси, обличчя,
І я — чужа, як тінь без маяка.

Мій дім залишивсь у старому часі,
Де ранок пахнув хлібом і дощем,
Де мати десь в саду копає ґрунт,
А я мовчу в чужім, пустому дні.

Я хочу вулиць, де тріщить асфальт,
Де вітер рве газетні оболонки.
Там — навіть біль був близький, мов свій,
А тут — усе безбарвне і холодне.

Чужі міста не кличуть по імені,
Не знають, як сміюся чи мовчу.
Я наче перекотиполе в термінах,
Що вірить в повернення… хоч би в сні.

Далеко я — та серце завжди вдома.
Не заблукає те, що глибоко живе.
І хоч розірвана між світом і дорогами —
Мене тримає пам’ять — і веде.
Берта

Яка Незалежність на смак? Ви скажете:”Дивне питання”
Це радість серпневих свят, салюти, народні гуляння,
І квітів шалений сміх, парад прапорів й вишиванок,
Та кава в кафе і пиріг, комусь – на рибалці світанок.

Це був подарований рай, чи ж зАвжди його цінували?
На щедрий, багатий наш край сусіди не раз зазіхали.
Їх заздрість і сила росла, а мудрість вмирала й тупіла.
Зимового ранку орда, на землю святую ступила.

Та виросли наші сини у вільній щасливій Вкраїні,
Її Незалежність вони клялись захищати до згину.
Яка Незалежність на смак з лютневого ранку пізнали,
Стискався в окопах кулак від люті на чорну навалу.

Солона від поту і сліз, і присмак металу та крові,
За землю святую поліг не вперше вже тисячний воїн.
А розпач і крик матерів, що серце своє в домовину
Кидають і плачуть без сліз, світ чує, не тільки Вкраїна!

То нечисть спустилась до нас, і бореться з нею Світло,
Омріяна Воля в віках, і точиться бій крізь століття.
Свою Незалежність на смак ми знов по – новому відчуєм.
Її у гнилих посіпак в бою відберем, відвоюєм.
Жанна Євсєєва

Якщо і плакати, – то тільки перед Богом,
Слабкою бути розкіш в цьому світі.
Від всього злого, що чатує за порогом,
Волію дім свій і родину захистити.

Душа розпластана і Всесвіт на долоні,
І я для Всесвіту прочитана до йоти,
Приховую хіба що срібло в скронях,
Та сльози й біль у дні важкі скорботи.

А щастя, кажуть, треба заслужити,
Неправда, ми народжені для щастя.
За вчинки – право тільки в Нього осудити.
Отож за прощенням до Нього, й за причастям.

Серед людей я слави не шукаю ,
Знайдуться ті, що з присмаком обсудять.
Нажаль, вже багатьом не довіряю,
Нехай в своєму злому світі блудять.

Я зрозуміла істину банальну,
Немає потім – зараз і сьогодні.
Не ждіть до завтра, щоб зізнатися в коханні,
Даруйте ніжність світу, це природньо.

У нас є все, можливо навіть більше,
Ніж заслуговуєм, за це молюсь завжди,
Та щоб війна закінчилась скоріше…
Й додому поверталися сини….

Жанна Євсєєва

„Поздихайте москалі”, – загадала бабця,
І дмухнула на свічки на святковій таці.
А здоров’я й довгих літ їй бажали гості,
Хоч вона була й „нівроку” в свої дев`яносто.

Діти, внуки, щедрий стіл, то родинне свято,
А бабусі все дитинство хочеться згадати.
Як селом тікали німці, як спалили хату.
На печі в чужої тітки довелось ховатись.

Як з війни не повернулись ні дідусь, ні тато.
Як в чотирнадцять на ферму пішла працювати.
Через яр боялась бігти у чотири ранку.
Треба ж було подоїти корів до світанку.

Не бажала тої долі, ні дітям ні внукам.
„Ідьте діточки до міста, вчіться в інститутах”, –
Ідіть в люди, живіть чесно, на свята ж – додому.
В чужих краях пам’ятайте українську мову”.

Ні на мить не пожаліла, як зникли „совєти”
Була щира українка, вірила в прикмети.
„Ой не добре, мої діти”. – Не раз говорила.
„Вона від нас не відстане, та нечиста сила.”

Тож права була бабуся, знов гудуть сирени,
Топчуть землі українські рашисти – гієни.
І чого вам злії „браття” дома не сидиться.
Згиньте, гади! Україна ж знову відродиться!

Я бабусі довгих літ на віку бажаю,
Здохне скоро той Ху..ло, і рашистська зграя,
При здоров’ї ще не рік їх переживете…
Україна переможе, розірве тенета!

2022 рік.

Жанна Євсєєва

Моя онучка, кошенятко на чужИні.
Три рочки вік не той щоб воювати.
Та тільки десь лунає гімн Вкраїни,
Вона встає і почина співати.

ЇЇ ніхто не вчив цьому ніколи,
Можливо так тому, що ще маленька,
Я думаю це код, це поклик крові.
Козацьке наше ДНК Вкраїни – неньки.

Тоді матуся донечки долоньку,
До серця пригорнула; «Так тримати.
Ось так із вірою у серці, моя мила,
Гімн України маємо співати».

Мій хлопчик, мій козак, моє внучатко,
Теж на чужині, має там зростати.
Та наче з вирію, рідненьке пташенятко.
Як тільки стихне бій буде вертати.

І ми вже не чудуємося з того,
У силу наших місць велика віра.
В заступництво Даждьбога і Сварога.
У славу древніх Києва та Львова.

Все відбудуємо, і згине влада Звіра,
Вернемо вкрадену історію ми древню.
Майбутнє наше гімн співає щиро.
В долоньках світ стискає гідно й ревно.

2022 рік
Жанна Євсєєва

А завтра мала бути війна,
Ніхто не вірив, жили безпечно,
І тільки ранок бентежно спав,
Й проснувся в лютому недоречно.

Ця мить у кожного була своя,
Хтось каву пив, телевізор клацав.
Комусь в мобілку вже кричали: «Війна!
Пішли на Київ ордою кацапи!».

Той ранок був, як поганий сон,
Змінились враз всі намічені плани.
В таке страхіття не вірив ніхто,
І прикипіли усі до екранів.

І як це можна на мирні міста,
На тихі села направити «Гради»?
І застогнала в молитві земля,
Згорнувшись в руїну під звук канонади.

І скоро мала прийти весна,
І землю лагідно обійняти,
Натомість танки товкли поля,
Щоб спрагу ненависті вгамувати.

Летіли ракети на площі й церкви,
На наші домівки, на цілі квартали,
Господь Всемогутній! Допоможи!
Щоб серед руїн діточки не вмирали!

А завтра збиралася бути весна,
Натомість війна розпростерла крила…
Тепер нам в минуле дороги нема,
Потрібен лиш МИР, НАШ НАРОД й УКРАЇНА!!!

Жанна Євсєєва