Вже маю звичку просинатись до світанку,
Думки снують, в чужих світах мандрують,
І вітер, гість непрошений, в фіранках,
Пустує, мов найнявся, бешкетує…
В пухнасту ковдру задоволено пірнаю.
Світанки в серпні звично прохолодні.
Неначе в сон у спогади впадаю.
В далекі спогади, у часову безодню:
«Дзвенить відро, матуся йде доїти.
Так спати хочеться, та вже пора вставати,
Духмяну зелень тато в хлів несе поїсти,
Мені ж у череду корову виганяти.
Жену стежиною, вона ж тварина вперта,
Під кожним кущиком, «як вкопана», пасеться.
А бур`яни вздовж стежки вищі мене,
Таке із пам`яті ніколи не зітреться!
Село на пагорбі, внизу зітхає річка.
Туман красуню ніжно обіймає,
Латаття, гребля, млин старий, мов свічка,
Рибалка з вудками в човні дрімає.
Роса холодна, босоніж хутчіш додому,
Під теплу ковдру, можна ще поспати.
Здається тільки кліпнула, й потому,
Вже сонце високо, його не наздогнати.»
Приснилося…це ж треба так, під ранок.
Душа за втраченим болить, щемить, нуртує.
Ось піднімусь, зготую каву на сніданок.
Та онучатам зателефоную…

2021 рік
Жанна Євсєєва

Ще кілька літніх подихів зриває,
Мов поцілунки мавки степової,
Серпневий ранок в соняхах блукає,
Та загортає в росяні сувої.

Мов пазли небо пошматоване в долонях,
Докупи в день єдиний загрібає.
Останній літній день, пульсує в скронях,
Бо саме з нього осінь починає…

За ніч до осені, за ранок, за годину,
Розчаруванню в часі меж немає,
Яка безсила та безпомічна людина,
Ніщо не втримати, усе минає.

Де пізнє літо вже наповнює валізи,
Нехитрим крамом в нелегку дорогу,
Там юна осінь креслення й ескізи,
Та ще пожитки зносить до порогу.

А я ще не надихалася літом,
І не пройшлась по маковому полю.
Чебрець і м’яту не сплітала з світлом,
Був би букет…не встигла щось нічого.

Розчаруванню в часі меж немає,
А в людях? Жаль та гіркота емоцій.
В духмяних травах літо пропливає,
Ескізи осені уже на кожнім кроці.

2021 рік
Жанна Євсєєва

Вже вкотре наступаю на граблІ, одні і ті ж, і де взялись – не знаю.
Тривожний, щемний голос у душі, шепоче щось, а чи передрікає,
Мов Доля стала на шляху, – в обхід ніяк, і я вже їй давно не опираюсь,
Бо в мене вірять і надіються і я, як той метелик на вогонь лечу й всміхаюсь.
Чи страшно? – Так, -я мов дитя вночі, навпомацки свій шлях в пітьмі шукаю,
Свій шлях, та не для себе, а для всіх, і він новий, а все нове лякає.
Уже за північ, барабанить в вікна дощ, і блискавка вривається раптово.
Пухнастий хвіст у зляканої кішки сторч, побігла десь сховатись терміново.
Сміливо виглядаю у вікно, мов душу навстіж, там гроза банкує,
А ніч у темно – синє полотно з сріблястим блиском місто драпірує.
На ранок, знаю, буде інший світ, засяє небо вмите і святкове.
А десь за рогом ждуть мої граблі, настирно ждуть, та я до них готова.

червень 2021 року

Жанна Євсєєва

Весною дихає прочинене вікно,
Радіють вулиці так гамірно й святково,
Трава мов домоткане полотно,
Вкриває жухле листя терміново.

Ще вчора холодно, а нині теплий рай,
Ловлю проміння, кліпають повіки,
Лікую сонячним дощем свою печаль,
Мені б позбутися її, чи десь подіти.

Колись обіцянки давали ми весні.
Наш первоцвіт кохання цінувати.
Тривожний, щемний поклик у душі,
Усе життя, до скону пам’ятати.

2021 рік

Весною дихаю, і мов би у політ,
Себе у свою юність відправляю,
Змінилась я, змінився цілий світ,
Що я забула там, що й досі ще шукаю?

Себе? Та інша я уже давно,
І про життя вже не по книгах знаю,
І що п’янким буває не вино,
А ніжний погляд розум відбирає.

І глибину очей, і жар двох слів,
Написаних на клаптику старому,
І ту незвідану безодню почуттів,
Що крає юне серце по – живому.

Все що «колись» нехай іде у небуття,
Бо я щаслива тим, що зараз маю,
Ти тільки не тривож моє життя,
Тобі я рада, Весно, і вітаю!
Жанна Євсєєва

Потрібна пауза, щоб щось в житті змінити,
Щоб озирнутися, а може щось не так?
Якщо там біль, то перезагрузитись,
Надіючись, що відболить усе за так.

На швидкості не візьмеш повороти,
Не впишешся у рамки будніх днів.
Нам шле життя бува такі «щедроти»,
Що викликають тільки розпач й гнів.

Для всяких змін, потрібен лиш тайм-аут,
Де ти ніхто, і все ніщо, і німота.
І щоб нічого навкруги не відбувалось,
І в очі холодно загляне Пустота.

Ну все, спасибі, перезагрузилась!
Горнятко кави вже парує на столі,
І море квітів в вазах засмутились,
Поки свої перебирала я жалі.

На мене глянув Всесвіт із-під лоба,
Ще один рік минув на цій Землі,
І поки я ще у людській подобі,
Мою мелодію не грали скрипалі.

Горюче перевірила у баках,
Системи справні поршнева і гальмівна,
На швидкості летіти в світле завтра,
Готова моя вдача мандрівна.

Потрібна лише пауза була…
Жанна Євсєєва

Ви не помітили, природа мов зніміла?
Сідало сонце в тиші вечоровій,
У татка на плечі донька сиділа,
Пташки затихли у здивованій діброві.

Принишкли крильця у малого янголятка,
А татко ніжно подивився на матусю,
«Та вже цілуйтеся!», – подумало малятко,
«А я примружуся, а треба, – й відвернуся».

Кололося безжально суховиння,
Сюрчали коники у соняхах завзято,
У сутінках літало павутиння,
Але ж не страшно, коли поряд мама й тато.

«Я тут, рідненькі, ваша охорона.
Я на сторожі щастя і кохання.
Сховалось сонечко, то що, уже додому?
Чи ви зависли в цьому полі до світання?

Ось нагадаю вам, я те ще янголятко,
Мене цілуй татусю, я Царівна.
І годі поночі в степу уже ганяти.
Хоч визнаю, цей вечір був чарівним.»

2021 рік
Жанна Євсєєва

Наснилась знову хата у селi…
Ален Мак Евсеева Жанна
Наснилась знову хата у селі,
На вулицях високі перемети,
Дахи сусідські похилились до землі,
Ховаючи віконця у заметах.

Ми з татом по городах, навпростець,
Провалюємось в сніг, аж по коліна,
Чи міг щось краще сотворити наш Митець,
Ніж той Святвечір і походи на гостину?

В руках з хустинки вузлик і калач,
Та пиріжки матусині із печі,
-„Просили мама і тато красно вас,
І я запрошую…у цей святковий вечір!”

І танув мерзлий сніг у чобітках,
Поки ми йшли до теплої хатини,
Хрещені радо зустрічали нас,
І в вузлик клали гроші й мандарини.

Змінилось докорінно все в житті,
Нема батьків, і я вже не маленька,
У Новорічну ніч ідуть дощі,
Зламали піч, не в моді посиденьки.

Дорослих маю діточок своїх,
Жду на гостину онучат у свято,
Вже рідне місто у Різдвяні дні,
Мов сто зірок, красується ошатно.

Та вперто сниться хата у селі….

2020 рік
Жанна Євсєєва

У темну ніч немов уві сні
Плаче скрипка в тишині
Рве за душу звук неначе
Дівочий голос ніжно плаче

Так затягло всю мою душу
Я знайти цю скрипку мушу
Пішов назустріч на ці звуки
Немов тягло мене за руки

Коли почув я цей мотив
Ніби по хвилям я поплив
Як магічні чари чаклуна
Заворожує мене струна

Це неймовірний звук по суті
Сльоза тече у повній смуті
Так гірко плаче ця струна
Немов жаліється вона

Що сил немає вже в футлярі
Бути з темнотою там на парі
Хто б мій плач нічний почув
Й скоріш до себе пригорнув

Я б ніжно взяв її до рук
Й навік позбавив її мук
Смичком би пестив її струни
Як морські хвилі всі лагуни

Ігор Лівак

глянь в очі,
твої ночі уже такі короткі стали,
але такі самі як у всіх
ти став рахувати дні,
а потім за ними ночі.

скажи чого від мене хочеш ти?
я думала що все сказала але ні
тобі не вистачає моїх слів.
мені здається ми потрапили в кут глухий,
від нахилу не змінюється він.

скажи чого тобі потрібно повсякчас,
коли на світі вже усім так вистачає,
чому даремно ти скидувала голосові,
про те що ти, кохаєш навесні.

хочеш ти..
глянь в очі,
невже не помічаєш?
як вогник вже жевріє в душі,
час не минає,
ніч даремно пролітає,
а за ним і день.

кохаєш..
час від часу я незнаю,
де ти є?
Богданович Валерія

Ты закутай меня в теплый плед
Защити от холодной стужи
Нам с тобою не мало лет
Но поверь мне сейчас ,это нужно
И пусть будет все в первый раз
Губ касания так не смелы
Мы с тобою начнем рассказ
О любви,для большой вселенной
И заблудимся мы в ночи
И на утро рассвет встречая
Мы коснемся своей мечты
Все что было давно забывая…
Рада Жизни