Я ДЯКУЮ ВСЕВИШНЬОМУ ЗА НІЧ

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, яка минула без тривоги,
Що Ангел все торкався мо́їх пліч
І ворог не чіпав мої́ пороги.

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, яка минула без атаки,
Не кожен розуміє про що річ
І як ті ночі нам даються взна́ки.

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, коли від стра́ху не тремтіла,
Бляшанки не летіли зі всібіч,
І в тиші тій заснути я зуміла.

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, де жодних вибухів не чула,
З тривогою не бу́ла віч-на віч,
Й страху́ цієї ночі не відчула.

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, в якій до тиші прислухалась,
Де з ворогом не бу́ла пліч-о-пліч,
Й від вибухів щоразу не здригалась.

Я дякую Всевишньому за ніч,
За ніч, яка у спо́кої минула,
Й надалі щоб не знати тих злоріч,
З якими нечисть та до нас прибула.

29.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1004521

Твоя присутність – наче божевілля.
Себе не бачу. Всюди тільки ти.
Твоя відсутність – як важке похмілля,
І неможливо вже себе знайти.
Ніби жива, а дихати не можу,
Бо у повітрі знов тебе нема.
Давно пішов. Залишив насолоду,
І задихаюсь нею вкотре я.
Вона болить, пече і спопеляє,
Розбавлена обманом і дощем,
Щоб не звикала, бо тебе не стало
Ще вчора. І так ще, і ще, і ще…
І знову вчора стало на порозі.
,,Я тут востаннє”,- як собі сказав.
О, дихаю. Живу, але в тривозі:
Не хочу,щоб наступний день настав.
І знову швидкоплинне божевілля,
І знову все з обманом і дощем.
А потім – невблаганне те похмілля-
Себе шукаю. Не знаходжу… Щем…

Я звикаю думати про тебе.
Я звикаю чути голос твій.
Я звикаю і, здається, вже не треба
Ні бажань, ні моїх диких мрій.

Я звикаю лиш тебе чекати,
Я звикаю пам’ятать тебе.
Я звикаю так тебе кохати,
Що сварю сама себе за це.

Я звикаю. І для мене це – страждання.
Я звикаю. І це мука неземна.
Я звикаю до твого незнання
Моїх думок, ніжності й тепла.
1997 р. ©Ірина Вірна

З вирію душі, де смуток живе,
Вона, як жайворонок, весну принесе.
Не піснею – словом, що в небі лунає,
Поле забутих надій оживляє.
На землю думок, де зів’яла весна,
Вона опускається, світлом ясна.
Серед бур’янів, де страх залягає,
Зернятко віри у серці шукає.
Там, де гніздо зруйноване було,
Вона очищає від болю і зла.
Між полем і небом міст будує,
І в кожній душі весну чує.
І як той птах, що співає в імлі,
Вона прославляє життя на землі.
14.08.2025

Під синім небом хвиля грала,
Сріблився в променях пісок,
Верба все листям устеляла
Широку стежку, де горбок.

Той горб — маяк понад рікою,
За нею дивиться здаля,
Там не буває хвиль горою,
Повільна, тиха течіЯ.

На тім горбі думки плелИся,
Тулився вітер, обіймав,
Злітались мрії — не збулися,
Забрав час, наче обікрав.

Пройшли, минули ті всі рОки,
Все річка тягнеться здаля,
Там залишився біль мій, спокій,
Лишилась молодість моя.

10.08.2025.
Ганна Зубко

Під синім небом хвиля грала,
Сріблився в променях пісок,
Верба все листям устеляла
Широку стежку, де горбок.

Той горб — маяк понад рікою,
За нею дивиться здаля,
Там не буває хвиль горою,
Повільна, тиха течія.

На тім горбі думки плелИся,
Тулився вітер, обіймав,
Злітались мрії — не збулИся,
Забрав час, наче обікрав.

Пройшли, минули ті всі рОки,
Все річка тягнеться здаля,
Там залишився біль мій, спокій,
Лишилась молодість моя.

10.08.2025.
Ганна Зубко

СторОнюсь літа із-за спеки,
У осінь рвуся, де дощі,
Гніздо де кидають лелеки,
Не докучають комарі.

Трава там інша і калина,
І клен мов золотом умивсь,
У інших гронах горобина,
Туман по-іншому стеливсь.

Там свіжа, ніжна прохолода,
А рОси жменями хоч пий,
Там вся погода — насолода,
І тихий вітер, і різкий.

10.08.2025.
Ганна Зубко

Балада про Івана Гонту

Дух відваги – дух козацький
Блукає по полю.
Волі, істини шукає,
Та не має долі…
Кажуть, довго вітер дужий
Грав його волоссям.
ЖаркИй липень став кривавим
Для Івана Гонти.
******
Так іздавна повелося:
Славлять Україну
І сини її, і дочки,
Хоч за це і гинуть.
Чи сьогодні, чи учора –
Ллється кров за волю.
А чи зранку, чи звечора –
За мир долю молять.
Майже триста років тому
Те саме робилось,
І повстанці – гайдамаки
За свободу бились.
Іван Гонта, мудрий сотник,
Дбав про селян завжди,
Вміло ладнав із Потоцьким.
Ох, якби ж то знати ….
Невідомо ні полякам,
Ні русні триклятій,
Як це: за прості землянки –
Та й життя віддати?
За землянки! І за землю
Рідну, українську!
За береги! І за греблі!
За мову! За пісню!
Тепла весна пробудила
Повстанців до бою.
Коліївщина чинила
Гайдамацьку волю.
Об’єдналися два війська
За одну свободу.
Залізняк і Гонта досі
Славляться народом!
Умань бачила те дійство,
Тихенько раділа,
Аж поки підступний юда
Не приспав довір’я.
Бо злякалась Катерина,
Що воля настане,
І свого гнилого ката
Козакам прислала.
Той улестився брехливо,
Взяв в полон повстанців.
Поплатився жорстко й Гонта,
Полковник козацький.
І заплакала вся Умань,
Риднем заридала,
Бо героя, вільнодумця
Уже там не стало.
Катували, добивали
Його вже поляки.
– За свободу всі вмирають!
Не боюся ляхів!
Гонта вперто все сміявся
Ворогам в обличчя.
А чи друзі? Ба, Потоцький
Уже, що й цариця…
– Невмирущий!-
І добили .
Шибениця стерпить .
…Вітер дужий лиш волосся
Його довго пестив.
*******
Дух відваги- дух козацький
Блукає по полю.
Волі, істини шукає,
Та не має долі.
Кажуть, вічно у народі
Пам’ять буде жити
Про відважність, про звитяги
Тих, що не скорити.

Роздоріжжя – чергове бездоріжжя?
Перехрестя розіп’ятих думок.
Ти стоїш… А навколо свище
Не вітрець, а вітрище –
мо́рок-моро́к.

Прибідняються знічено казки,
Не розказані на ніч тобі.
Ти чекаєш… Чи зникнуть ті пастки,
Що ховали тяжку згубу-маску,
Замуровану нишком в собі?

Скам’яніле в жорстокості серце
Відживити все ж мрієш колись.
А життя повз тебе несеться:
Крізь асфальт зелень паростка пнеться
На межі світів і століть.

2025 р. ©Ірина Вірна