-Моє серце,ну навіщо ти кохаєш
Ну хіба ти не знаєш
Що страждати будеш
А серце каже-
Ти ж його ніколи не забудеш
Лиш плакати завжди
І що мені не кажи. На те я і серце, що б
Розум не слухати
А тебе в думках плутати..

Lukava

Місяць,ніч,шахеди
Тихо,лиш БПЛА
романтики більшої не треба
Аби між нами гармонія була..
Так ,романтика спотворена
Але війною, любов створена..
Біль,жага і пристрасть
Народилося у ній..
І невгамовна ніжність..
В силі паливній.
Lukava

Село Вишневе, де сад рожевий цвів,
Тепер стояло, як похмурий склеп.
Лиш чорні віти, мов кістлявий гнів,
Шкреблись у небо, обіцяючи щеп.
Колись давно, як вчить старий переказ,
Прийшли демони з безодні чорних ям.
І відьми встали, щоб відвести наказ,
Від зла, що йшло по випалених полях.
То був не бій за славу чи за честь,
А смертна битва, де не було кінця.
І перемоги там не відала вість,
Бо смерть зібрала всіх бійців з лиця.
Я, Хранителька Знань, з останнім амулетом,
Ішла до хати, що обплівся хміль.
Там, під землею, з прадавнім заповітом,
Чекав Артефакт, розвіюючи біль.
Свіча тремтіла, тіні грайливі сумні,
В кімнатці кам’яній, де панував лиш морок.
І запах дивний, як гнилі пісні,
Зливався з холодом, що йшов з усіх сторінок.
Під люком старим, де руни спали в сні,
Відкрився вхід, і звідти віяв гніт.
Там чорне дзеркало лежало в темноті,
Не відбивало світла, як заповідав світ.
І тіні танцювали в кожній щілині,
Душі загиблих, хто не знайшов спочинку.
Відьмині чари, демонині глибинні,
Застигли в вічній, безкінечній картинці.
Їх шепіт линув, біль і пустота,
Вони застрягли в цьому дивнім колі.
Моя ж мета – не врятувати світ,
А розділити їхню сумну долю.
Торкнулась дзеркала – і холод обійняв,
Останній подих, що злетів з моїх вуст.
Світ зник, і лише порожнеча обійняла,
Лиш шепіт листя, що вмирав, мов сум.

Lukava

Я проклинала кожен день,
Коли тебе впустила в серце.
Між нами тисячі імен
Чужих, сліз – переповнене озерце.
Моє кохання – рана, біль,
Іржавий ніж, що груди крає.
Ти для моєї душі – злість,
А я без тебе засихаю.
Я знала: ти – чужий вогонь,
Що спопеляє все до тла.
Та серця стукіт, тихий стогін
Не відпускає від тепла.
О, скільки раз я впала ниць,
Молила долі: "Розірви!"
В в сотні твоїх безсердечних облич
Знайшла лиш відлуння своєї крові.
І рветься нитка, тонка, як біль,
На ній зависла доля грішна.
Остання думка – мій наділ:
Кохати так, аж до болі ніжно.
Емоції ж… Вони палають,
Вогонь душі, що не згасає.
Навіщо, Боже, так караєш?
Моя любов тебе благає…
Lukava

Тисячу разів покидала
Тебе
Ненавиділа і кохала
Знала, що кохання ти чуже
Але поробити щось – не в змозі вже.
І рветься серце ,від пекельного бажання
І тут ясна думка- річ остання..
Емоції б’ють через край.. А мені хоч бери,та помирай.
Lukava

Матуся за кровинкою сумує.

У кожному, дитинства році,
Недоспані матусі ночі.
Та колискові, з побажаннями слова,
Щоби кровиночка щасливою була.

На кожен рух дитяти матуся озивалася,
Просила в Бога не щербату долю.
А по життю дорога, щоби безхмарною прослалася,
В Великий Світ від рідного порогу.

Кожну родимочку матуся пам’ята на тілі,
І дні, коли дитя недомагало.
Дитяча біль, це материнські болі,
Матусі серце за дитя завжди уболівало.

Коли кровинка, ставши на крило,
Матусине гніздечко покидає,
Матуся розуміє, що так Є, буде і було,
Лиш з сумом та вологими очима проводжає.

І розлітаються діти з гніздечка у Великий Світ,
Свою дорогу у житті кожне шукаючи.
А у сільськім дворі заростає споришем дитячий слід,
Де мати кожен день чека на них старіючи.

Вже давно голосу не подає від діточок мобільний,
І хвіртка в двір, як заворожена, мовчить.
Матусі час підточує здоров’я,
Та вона не втрача надії, кровиночку зустріть.

Зустріти, приголубити, як у дитинстві,
Тримтячими руками за плечі обійнять.
Юнацтва дні кровинки пригадать,
А про свої проблеми, як мати, промовчать.

Вас, діти, мами за мовчання вибачать,
Для мам завжди ви гості бажані.
По телефону ваше: « Мамочка, як ти?»,
Життєвий елексир для маминих душевних ран.

31 липня 2025 року. Я. Похиленко.
Яків Похиленко

Ми записали з тобою вірші
Нові і кращі за минулі, романтичні
Ти тримала мої думки і згадування
Щоб я млів від ночей космо-зоряних, щоб без схлипування

Треба було – обійтися без правди,
Бо по-правді – змінна кожна хвилина
Сьогодні – влюбчива дитина,
А під ранок – скляна, коли настає завтра

По чиєму – ти рішаєш як я маю виглядати для тебе ж?
Дурні – не є блазні, освіта – не знання.
Я в правді жити хочу
От звідки всі мої привіти і скигління.

«2027-09, 13:17»

Шеврон

Для чого це? Який кінцевий шлях мені обрати?
Невже тобі не вистачає тиші
Стрункої, мелодійної
Такої, що нам вистачить
Любить, творити та радіти
Від того, як все ж таки нам з тобою пощастило
Відчути цей момент та по справжньому любити
Незважаючи на те, що ми всього навсього тимчасово
У цьому великому, загадковому світі…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)

Дивлюсь в зелені очі твої,
В безкраї зелені глибини,
І боляче стало мені,
Побачивши, як вони змарніли.
Немає вже тієї дитячої іскри,
Що так чарівно манила мене.
Немає радості й сміху.
Куди ж зникло все це?
У твоїх очах я бачив світ,
Безкраї ліси і долини,
Що так полонили мене,
А зараз це просто зелені пустелі
Без життя,
Без мети,
Мрій і надій.
Арабелла

Десь у степу чи у полі
Жила царівна,
Моя.
У сяйві місячному купалась,
У сонячному світлі жила.
Очі зелені та мала,
І волосся ніжно-русяве.
Прекрасні вуста.
Та ніхто ж не зміг серце теє забрати,
Веселу, нескорену душу оту.
І от …
Ходять легенди,
Чи радше чутки:
"Вона на бігу коня упіймала", –
Шепотіли вони.
А я дивлюсь,
Їй-богу, дивлюсь, як у дикому полі
Вона…
На коні.
Це реальність,
Не міт і не сон.
А я
Я просто стою, як дурний,
Стою і дивлюсь
У сяйво прекрасних очей,
На те, як вона у полі зникала,
Як сонце і слава за нею тяглись.
І я досі стою,
Хоч і духу її вже немає,
І місяць, і сонце…
Все зникло
Арабелла