Між вибухами — твоє ім’я,
Як тиха пісня серед бурі.
Воно мене тримає днями,
Коли все палить вітром хмурим.

В повітрі свист, земля гуде,
Та шепіт твій в душі не гасне.
Неначе світло проросте
У темряві — надія ясна.

Коли навколо все кричить,
Коли життя тримаєш в жмені —
Твоє ім’я в мені звучить,
Як дзвін з дитинства у натхненні.

Я прошепчу його вночі,
Коли між зорями — тривога.
Воно живе в моїй душі,
Моя молитва і дорога.

Ластівочки-ластів”ята,
Ви зміцнили вже крилята,
Щоб у вирій вирушати,
Шлях далекий подолати.

Ластівочки-лстів”ята,
Будете ви сумувати
Та й за своїм рідним краєм,
За землею, де зростали.

Ластівочки-ластів”ята,
Вам би лиш перечекати
Люту зиму й снігопади
Та додому повертати.

Ластівочки-ластів”ята,
Бо удома ж то найкраще,
Де під стріхою гніздечко,
Радісно отут сердечку.

2024 р.

Серце в бронежилеті — б’ється,
Сльози очі сховали — душа не здається.
Кулі летять над мріями, снігом стелиться дим,
Та воно ще живе, не камінь, не дим.

У ньому ще пісня, у ньому ще світ,
Там спогади й віра, і мамин привіт.
Любов загартована болем війни —
Нескорене серце, без права на сни.

В броні — не від страху, від втрати тепла,
Щоб біль не пробив і щоб зберегла
Душа свою силу, мету й почуття —
Пройти крізь цей морок і знову в життя.

Серце в бронежилеті — тримає стрій,
За кожним ударом — спокій і бій.
І хочеться миру і хочеться жити,
Та поки вогонь — воно мусить терпіти.

Під звуки сирени — ти в моїх думках,
Тремтить моє серце, але не від страху.
Світ застиг у повітрі, у чорних рядках,
А я шепочу — “Ти моя маленька птаха”.

Твої очі — мов вікна в забутий наш світ,
Де не було вибухів, болю й прощань.
Твій голос — мов арфа, що виконує хіт,
Ніжний дотик рук — надія моїх сподівань.

Ми ховаємось в тіні бетонних стін,
Але разом — і значить, живі.
Навіть сирена не зруйнує той чин,
Що кохання тримає в крові.

Я кохаю твій погляд крізь гуркіт і сльози,
І вірю: пройде ця ніч без кінця.
Бо навіть війна, що стоїть на порозі,
Не роз’єднає наші серця.

Гуде земля, мов серце рве на шрами,
Над головою — небо у вогні.
Ми не ховаєм душу за словами,
Ми не втікаєм — ми стоїмо в війні.

Гуркоче грім, але то не погода —
То смерч заліза сиплеться з небес.
Та навіть в пеклі з нами є свобода,
І віра, що не згасне до чудес.

Стіна тремтить, та серце ще міцніше,
Бо за плечима — дім, любов, дитя.
І кожен вибух робить нас сильніше,
І кожен подих — крок крізь небуття.

Ми не зламались. Падає тривога.
Але жива у грудях тиха суть.
Іде поранена, але пряма дорога —
Там, де сини живими нас ведуть.

Чекай-чекай…
Швидко-швидко
зачиняй віконце, бо більше не видко
сонця і неба, дерев віт і листя.
Не відчувається вітру…
Спинися!
Лякай-лякай…
світлом вільно
темряву жаху, ночі свавілля.
Розворуши,
розбуди,
не тікай,
На світло радості зачекай.
Швидко-швидко ніч заповзає
у кожну шпарину-щілину.
Хочеться ранку-світанку,
зникає надія на мрію.
Чекай-чекай…
Швидко-швидко
СВІТАНОК тобі подарує світло.

26.10.2024 ©Ірина Вірна

Під тихий шелест ніжних крапель дощових
Так добре мріється й чекається на краще.
Приворожить,
заколисає,
поведе за думку-нитку в сни,
Щоб забуття вточило вік по краплі.
Розірве нитку провідну то гуркіт грому, то спалах блискавиці.
Немає спокою, зачаїлась в кутку думок десь мрія…
Що не спиться?
Розплескані надії та чекання рвані…
Під барабанний дріб дощу
пригадуєш
минулі зради-рани-драми.

21.10.2024 ©Ірина Вірна

Колись давно я зосередилась на сонці.
Воно таке – яскраве і сліпуче.
І так давно сліпить себе давала мУці,
Що випалила ТА пів віку вже мого.
Жагуча!

Чи мУка то?
Чи справді сонця промені?
Не розібралась…
Невідомо …
Але я знаю:
Всесвіт посила мені
Розраду в візерунках слова.
21.10.2024 ©Ірина Вірна

Підносить вітер аромат
Уже з чужого саду,
А мій покинутий десь сад,
Не дам журбі я раду.

Згадаю — совість заболить,
В очах сльоза туманом,
Ой як же серденько щемить,
Скучає за тим садом!

За його цвітом не лишень
Та яблуком дозрілим,
Не гляне сад уже в мій день,
Не стане чорне білим.

27.07.2025.
Ганна Зубко

Нащо ти, спека,
споганила літо?
Воно було кращим,
ніжнішим, повір,
Вже вікна і двері всі,
майже, відкрито,
Все всюди у втомі,
спустошений двір.

Задуха у днях,
у ночах поміж снами,
Зник вітер, сховався,
згадалась зима,
Мороз як за щоки,
за носа щипався,
Та поза вікном
завірюха гула.

Зима із дитинства
і правда сувора,
А літо із звідти ж —
сама доброта,
Втекти в таку зИму
хоч зараз готова,
Та … вона із тим літом
в минуле пішла.

05.08.2025.
Ганна Зубко