Україно моя мила, в чорний сум одіта!
Немає навіть сонця, гуляє тільки вітер.
Вже скорботна мати, виглядає сина
А додому їде, лиш домовина😭
І ніщо на світі, не втішить від болю
Поховає сина і журбу з собою😭
Тож коли розквітне у саду веснянім вишня,
Убереться в убрання земля.
Проросте навічно героїв зерня! І утішиться мати, і згине смуток!
Зацвіте Україна на віки віків!!!
Галина

Весняний сад
Цей сад цвіте яскраво,
разом з ним моя душа,
Тут все свою яскравість має,
На відміну від мого буденного життя.

Цей сад цікавий і прекрасний,
бо тут відчуття тривоги пропадають,
і з кожним подихом новим
я сповнююся легкістю буття.

Цей сад чудово знає всі наші почуття,
незалежно від того хто творив
свої думки щасливі і сумні у ньому,
Він допомагає перенести утому,
від буденних справ і будь-якого болю.

Цей сад весняний – це анотація про того,
хто вас цінує як себе, як свої думки,
про того, хто допомогти готовий
незалежно від часу й місця на землі.

Цінуйте їх як свою зіницю ока,
бо таких мало на цій землі,
бо таких втрачають легко,
а знаходять потом й кров’ю
на випаленій від болю землі.
Ptaxa.Clyshe.pyshe

Герої встають не за славу за край
За рідну оселю за тихий наш гай
За мамині руки за сонце вгорі
За правду що в серці горить на війні

Іде наш солдат не з люті з любові
Він щит України у битві суворій
В очах його віра в руках рубежі
За ним наше завтра і мир у душі

І хоч небезпека й навколо вогні
Стоїть він відважно в тяжкій тишині
Щоб ми в своїх школах навчались й росли
Щоб сни кольорові у мирі жили

Ми дякуєм щиро за силу й тепло
За те що добро перемогло зло
За тихе добраніч за мамині сни
І за те що ми вільні діти весни

Усенко Поліна

Дитинство зруйноване в шумі ракет,
У серці не радість — уламків сюжет.
Вони ще маленькі, а бачать щодня
Як тінню проходить по вулиці — зла.

В очах — не надія, а сльози й вогонь,
Не казки на ніч, а вибухів дзвін.
Замовкла у школі весела луна —
Її замінила тривога й війна.

Вони не питають, чому це біда,
Бо кожна дитина тепер — як зоря.
Горить крізь темряву, мов маяк,
Несе в собі світло, а не відчай і страх.

Та навіть крізь попіл і дим навкруги,
Вони — як весняні тендітні квітки.
І світ повинен для них ожить,
Бо мають вони — по-справжньому жить.
Усенко Поліна

Чому в моїх вікнах не світить весна?
Чому замість тиші — сирена сумна?
Чому не книжки — а тривожний рюкзак?
І хмари над містом — мов попіл і страх?

Я мала б радіти, сміятись, співать,
А вчуся в підвалі мовчать і чекать.
У школі замість дзвінків — тиша й біль,
І мрії мої — мов на нитці зі стріл.

Мій дім обгорілий, та в серці живу,
Я вірю у світло, у мрію свою.
Бо навіть у темряві — сонце горить,
А діти, як квіти, не можуть загинуть.

Я прошу не слави, не грошей, не слів —
Лиш миру для тих, хто в біді і без снів.
Щоб знову над нами лунали пісні…
Бо я не солдат — я дитина. Мені… сім.

Усенко Поліна

чи я не та кого ти вірно крізь довгі роки так жадаєш
кого у нездійсненних мріях, в душевних снах вночі вбачаєш
кому дрібні безглузді сварки за щирі очі пробачаєш
із ким наповненість щоднини й життя щасливість всяк рівняєш

чи осягаєш завтра разом так світло й ніжно як учора
чи довга відстань марно схильна до злих майбутнього спотворень
чи я не та про кого дума зрання буденний лад бадьорить
чи не мовчиш про те що слізно сумні поезії говорять

чи вдало граю другу роль в дешевій романтичній драмі
чи гострий жорсткий твій сюжет порушить давню суть моралі
чи скрізь важким шляхом до щастя знов без причин кудись звертали
чи непомітно ми згубили шалену ту «любов безтями»

Уляна Шемонаєва

Людина — дивна, як весняна злива,
Їй все подай: і хліб, і світ, і трон.
Вона біжить, жадає як найбільше,
Хоч має все, їй все було дано!

Їй мало щастя, що живе й радіє,
Мало любові, що горить в очах.
Їй все не так, усе чомусь не гріє,
І не цінує — думає: «фігня»

Та варто втратити, і різко все міняє,
Той дотик, слово, усміх між людей —
У серці щем, і пам’ять не вмирає,
Вже гріє те, що втрачене на жаль!

І тиша раптом голосом говорить,
І погляд з фото душу розрива,
Та час іде, нічого ти не зміниш,
Лиш біль у грудях, тяжко завива!

І зрозуміє — щастя було поруч,
Не в золоті, не в славі, не в словах,
А в тому, хто мовчав, був просто поруч,
І бережно сердечко зігрівав!
Тригуб Юлія

Скільки зроблено було помилок,
Скільки пройдено темних доріг…
Та не стерти з минулого виклик,
Що озвався у серці моїм.

Скільки слів було кинуто в прірву,
Скільки шансів розбилось, як скло…
І назад не вернутись повірте,
Що минуло – навік відійшло.

Скільки днів розчинилось у тінях,
Скільки втрачено світлих надій…
Але час, мов мороз правосуддя,
Не питає, чи хочеш, чи ні.

Не відмолити, не переписати,
Все, що сталося, – просто є.
Лиш лишається далі чухрати,
І нести у собі своє.
Тригуб Юлія