Сонця камiнець бурштиновий
падає у листопад,
i повiтря ходить хвилями
промiж хмари понад сад.
Айстри восени махровiшi
нiж осiннi їжаки,
вранцi небеса прозорiшi
як бурулька по веснi.
Нiч бездонна, час затверджений,
та короткий для життя,
спогадом звернусь до дзеркала,
там де малолiтня я
i вся пам’ять "жовто-синяя" –
листолiт, не листопад,
бо весною стану сильною
не вертаючись назад.

19.10.24
Олена Ришкова

Кого ти чуєш, "старий пес"
Чи ворога, чи сон бентежний?
Бажання тишi незалежне
перЕбiгу отих небес,
що сiють вiтер, жнуть вiйну,
та пестять нам безодню страху.
Дай руку, друже, нам на плаху
сторiччя буйного в терновому вiнку
спокiйно йти, не зная шляху.

03.08.2024

Олена Ришкова

Мене вiршi будують по складах.
Їх алфавiт складається iз бруду,
поезiя не знає лиха блуду*
вона народить те, чим i сама
була колись – тим неосяжним Словом,
що м’ясо темряви божественним каноном
на частки мови чiтко розтина.

* помилка
16/01/2024
Олена Ришкова

ми будьмо, та навiть якщо,
холоне вода у стаканах,
i тихо вливається ранок
крiзь на нiч закрите вiкно,
ми будьмо у юних вiршах,
що палим листом полумнiють,
допоки вустами сухими
п’ємо свiй затямлений страх
в присутностi смертi й вiйни,
з темрявою прямо за краєм,
де тiльки грачина навала
гадає присутнiсть весни.

25.08.2023
Олена Ришкова

буває так, що хочеться додому,
а де той дiм, куди пiшли собi
всi спогади, родина, свiт i доля,
не залишаючи паперу на столi?
за хмарами, що укривають обрiй,
за моря краєм, за сiма дверми
стоїть мiй дiм i роздмухає попiл
старезний вiтер в пошуках рiднi.
я знаю, що цi пошуки даремнi,
не треба кiшкою ходити до дверей,
за котрими дитячий плач та чемний
в кiнцеву пiсню звитi вiд тепер.
її отримаю, благословив спокусу,
не вiдхилю зi страхом чи журбой,
мiй дiм лиш там, де я читаю Стуса,
а де вiн є – даремно пошук той.

06.03.2023
Олена Ришкова

Знаєш, я ніби проклятий, без тебе
Плани на майбутнє обрублені мов стріч
Знаю не згадаєш, не будемо друг за друга да й не схочеш ти все знов пережити
Знаю я чужий, зустріти не захочеш
Не обнімемось, лише спогади які нікуди не діти
Вони розділять нас прірвою навіч.
Нема мосту, нема провідника між мною та тобою мила моя
Душі наші чужі, не знайдем спільну мову
При зустрічи зʼєднає нас тільки мовчання, лише тінями в свідомості залишиться наше з тобою кохання.
Степан Кузненко

Лише дві крайнощі ділять світ —
На «тих» та на «інших»,
На людей поганих, лихих —
І на тих, хто ще гірше.

Лише дві крайнощі, два слова —
Вирішують, хто ти зараз
І ким тобі доведеться бути знову:
Тим, хто зручний,
Чи тим, кого ненавидять.

Вирішує сказане тобою слово.
Ким хочеш ти бути?
Для відповіді не потрібні шпори.

Тим, хто тримає над людиною кулак міцний,
Чи тим, хто йде на переговори.
Хто може силою змусити —
Хто словом погодити.

І одних люблять,
А інших не терплять.
Одних б’ють —
З іншими п’ють.

Лише дві крайнощі.
Два типи людей:
Мразі-облестителі —
І анархісти,
Які борються за ясність ідей.
Степан Кузненко

Хто зрозуміє душу жінки,
Її палітру, всі відтінки,
Тендітну мрійність ніжного єства,
Закоханість, кокетство й почуття,

Вогонь безмежного кохання
І лід образ, розчарування,
Занурення в буденну метушню
Та виплекану серцем таїну,

Палку нестриману цікавість,
До хитрощів лукавих здатність
І материнську лагідну любов –
Пекельну суміш, що бентежить кров?
(1997 р.)
Ірина Вірна

За небесним виднокраєм
Заховалася веселка.
Ми її з тобой шукаєм,
А вона від нас далеко.

Я візьму тебе за руку,
Відведу в поля небесні,
Будем там шукать веселку
І співать пісні чудесні.

Від пісень тих дивно-звичних
Розпускатимуться квіти,
А в поля зорекосмічні –
Сотні пелюсток летіти.

Закружляють квіти-зорі
Над веселкою у танці.
Ми замріяно прозорі
Забуваєм учорашнє.
(2012 р.)
Ірина Вірна

Чому мовчиш і не підводиш очі?
Невже я так ненависна тобі?
Тобі, що говорив із ранку аж до ночі
Слова ласкаві, ніжні, чарівні.

Кохаєш іншу? Кращу, веселішу
І лагідну дівчину, не таку, як я.
Тоді чому приходиш до колишньої?
Та дівчина, мабуть, тебе чека…

Не все забулось. Вуста ще не схололи,
І серце б’ється дужче, ніж завжди.
Любов… Вона так швидко не проходить,
А відступає крок за кроком в нікуди.

Вже губи шепотіть готові: «Кохана…»
Ось лиш на мить ти зупинись! Навіщо?
Та дівчина нова, іще не знана.
І ти вже не мене кохаєш… Іншу.
(1995 р.)
Ірина Вірна