Я вранці визираю у віконце,
А там стрибають горобці.
Засяяло у небі моє сонце,
Щебечуть діти голосні.

Заходжу я в цей сад життя,
Плекаючи палку надію.
Панує тут дзвінке буття,
Від задоволення я млію.

А вдалині біжить вона –
Примарне чарівне видіння,
Тендітна арфова струна –
Вона несе моє спасіння.

Я роздивляюсь її очі –
Це кришталеве джерело.
Такі прозорі з нею ночі,
Її красою серце замело.

Дзвінке відлуння на її вустах
Підкорює мене невиннно.
Залишся назавжди в моїх думках,
Керуй цим відчуттям невпинно!

Я стрімко поринаю в цей потік
І залишаюсь тут навіки.
Розтанув на душі вже сніг,
Засяяли сріблясті ріки.
Бахмацький Богдан Сергійович

На вулицях бурлить життя,
Летить мов білий град додолу.
Гуркоче по воді взуття,
Лунає глас міський довкола.

Усі щебечуть, мов птахи,
Закохуючись у потік неспинний,
Перетинаються шляхи,
У їх очах горить запал нестримний.

І щира посмішка твоя
Благословляє їхню неподільність,
Тремтить під ними та земля,
І створює навколо мелодійність.

А ти вертаєшся додому,
Щоб знов узріти порожнечу,
І знов пливеш у відчаї нічному,
Вже навіть не спиняєш кровотечу.

І серед тисячі людей,
Які мов фурія летять перед тобою,
Не бачиш тих, хто до твоїх дверей
З собою принесе той дар покою.

Мовчазний крик ніхто не чує –
Лише тужливий погляд від картин.
Так на плечі руки бракує,
Ти озираєшся – один.
Бахмацький Богдан Сергійович

Вона ставить йому запитання:
«Ну от що ти в мені віднайшов?».
А він тихо, немов посміхаючись:
«Ти звільнила мене від оков».

Його вже не цікавить минуле,
Де і з ким вона довго була.
Скільки вин першокласних пропила,
Він щасливий, що просто жива.

І він не цікавиться в неї,
Бариста вона чи банкір.
У цьому немає і сенсу,
Бо вона – кришталевий сапфір.

А вона розквітає при ньому,
І біжить по зелених полях.
Її серце співає всередині,
Милі очі горять у вогнях.

Він для неї не просто спартанець,
Чи мрійливий мовчазний поет.
Вона бачить у ньому людину,
Він її таємничий секрет.

Десь сидить собі, думку гадає:
"Ну і чим я її здивував?"
А вона йому гучно, щосили:
"Ти єдиний, хто душу забрав!"

Він пливе у її золотому волоссі,
А вона засинає у його думках.
І вдихають вони оксамитовий дотик,
Лиш три слова тремтять на вустах.

І немає жодного значення,
Чи напишуть про них корифеї.
Бо вона – ідеальна для нього,
А він – ідеальний для неї.
Бахмацький Богдан Сергійович

Щоночі я пливу з тобою
Вздовж доленосної ріки,
Пірнаючи в ці води з головою.
Твій дотик – ліки від журби,
Ковток чистішого повітря,
Він в пам’яті вже назавжди́.

Твої слова мов ніжна колискова,
З пітьми змалюють дивограй.
А посмішка ця загадкова…
Однак потік веде до ранку.
Так хочеться зостатись тут навічно…
Бо знов підеш ти на світанку.

Не можу відпустити я думки.
Тривога вже приносить насолоду,
Бо кожен день з’являєшся у сні.
Що більше хоч – тим більше "ні"! –
Я вивчив цей неписаний закон покою.
Та все одно болить на самоті…

Душа останній раз зітхнула
Та крикнула у небеса: «Ти де?!»
Однак ти серцем не відчула.
І не розсіялись примари,
І не почув із темряви: «Я тут».
Сьогодні знову не горять фанфари…
Бахмацький Богдан Сергійович

Чи не втомився ти вмирати?
Себе трощити, ґвалтувати?
Так хочеться тонути в порожнечі?
І мов тиран кипіти у ворожнечі?

Побач нарешті – світ твій застарі́в.
Вже не знайдеш для виправдання слів!
Зніми брудні, ржаві кайдани!
Зруйнуй холодні і старі капкани!

Ти подивися в клітку – там є птах,
Він рветься майорити у полях,
І чарувати небо золотим пером,
Він прагне стати вольності гербом!

Дістань же ключ із власної кишені,
Та відчини бажанням власним двері!
Дозволь собі з землі злетіти,
В екстазі справжнього себе узріти!

Запам’ятай: ти є реальності Творець.
Поки живий – ще не кінець.
В тобі бурлить природне джерело.
Відкрий, прийми та полюби його.
Бахмацький Богдан Сергійович

Стою на перехресті сам.
Куди іти? Чому так темно?
У серці сум, а в голові — туман,
Майбутнє кличе, зве мене щоденно.

Немає карти, вказівок нема.
І страх, як тінь, чатує за спиною.
І хоч навколо швидко світ іде,
Стою перед високою горою.

Неподалік батьки, мене тримають,
Вони не завжди будуть тут зі мною.
Буває ранками тумани накривають,
Я хочу бути скрізь міцною всім стіною.

Молюсь. Мовчу. І раптом бачу Світло.
Немов, торкнувся мене Бог рукою.
Здається все ще не відкриті двері,
Але в душі зникає страх з журбою.

Іду невпевнено та вірно по дорозі.
Мій шлях лишився ще в пітьмі глибокій.
Та з Ним не відчуваю я загрози,
Зі злом борюсь у битві я жорстокій.

Бо щастя не у визнанні чи славі,
Не в грошах, репутації та честі,
А в тім, що у великому чеканні
Я не один. Ходжу Я з Богом в серці!
Юрій Сіромашенко

В який я час живу, народе!
Що українських патріотів
Гноблять за мову й за свободу,
Вбивають кулею у скроню,
А хтось і далі сміючись
Вдає, що українець досі.
А у душі вже проросли
Ті чорні пути і кайдани,
Що років сто тому були
В руках червоних, ненависних
А зараз ви уже охоче
Живете під ярмом ворожим

Невже так складно обʼєднатись,
Повірити в єдину ціль?
В ідею, в українську Україну,
Щоб розквітала нація у ній!

Так боляче від кожного кинджала,
Який росія встромлює в наші серця
Не раз, і провертає там усі свої бажання,
Так, щоб нас вбивать

Вбивать людей, і мову, і культуру,
І красти основний наш ґрунт – історію святу.
Та ми ще тут, і будемо плекати це в собі,
Аж поки крайній подих не стане десь у грудях, і поки пам’ять про нас буде йти

І чахне сміх, гомін та спів
Над вбитим націоналістом.
Хтось плаче гірко, хтось радіє,
Та втрату усвідомлять всі,
Коли вже буде надто пізно,
Щоб повернути час туди,
Де треба було захищати українське,
А не водити дружбу бозна з ким

22.07.2024
Ольга

ти пішла не помітно
і все забрала з собою

забрала мою душу

забрала мій сон

я по тихому згасаю

не можу забути тебе

ти була наче попелюшка

спочатку зачарувала мене

а потім пішла як малефісента

і наклала чорну магію на мене

як тепер мені боротись з нею?

тільки кайф рятує від неї

ти приходиш до мене уві сні

твій силует твої очі

я їх бачу крізь тисячі інших очей

але тисячі очей не бачили наших ночей

Артем

Моє рідне село.

Це було в
Животівці,де колись я росла,біля нашої хати горобина росла,а в вишневім садочку рясно вишні цвіли,де колись по травичці з братом бігали ми.
Як згадаю то плачу,бо дитинство не вернеш,о село моє рідне,ти приходь в мої сни ,розквітай, зеленій,прославляйся піснями і своїми синами, що забрала війна,хай не плачуть ні батько ні мати -що ж я можу іще побажати-
Україна живе і жила 🙏🙏🙏
Надія
Антонець. ( Непорада).
Надія. Антонець

Я як недописана картина,
Як складений без рими вірш,
Комусь я не зрозуміла,
Комусь для забави лиш.

Але ні, я люлина,
Я не почуття, застряглі між…
І ніхто цього не зрозуміє,
Бо люди знущаються лиш.

Знущаються самі з свого жалюгідного життя,
Знущаються з святого… навіть з Христа,
Лиш усмішка гірка– їхня єдина плата.
Але в душі вони гнуться від одної навіть думки про – завтра.
Анастасія