Мене прислали розшукати тінь
Що зникла крізь замкнені стіни
На острові де тиша мов лід
І кожен погляд просякнутий змістом

Тут лікують не тіла а думки
І всі слова звучать як пастки
Я шукав втечу шукав ключі
А знайшов лише власні шматки

Вона стоїть у воді без лиця
Діти кличуть крізь лінії снів
Я збирав своє ім’я по слідах
Та воно весь час тане без слів

Хтось каже це все лише гра
Твоя роль давно вже відома
Але хіба я не знаю хто я
Чи це теж їхня умовна промова

Я можу вдати що все згадав
Можу мовчати дихати рівно
Але якщо я все ж не грав
То чому в мені так голосно й дивно
Бабяк Юліан

І день і ніч минає стрімко,
Немов загадане бажання уночі
Ніби реалістичним буває інколи,
Проте пізніше розчиняється у сні.
І день і ніч будує щось чудове —
Таке індивідуальне і рідке,
Ніби створити у цьому світі щось готове,
Проте пізніше розчиняється в житті…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)

Мій тато — кінопродюсер.
Знову знімає фільм про те, яка ми щаслива сім’я.
Він обіцяв, що в фільмі я буду справжня,
що ніхто не зможе замінити моє ім’я.
Але коли починаються титри — я бачу лише їхні імена.

Невже для них я не важлива?
Невже донька — це просто гра?
Я справді не знаю, навіщо мама мене народила…
Невже сім’я — це сюжетна гра?

Одна з подруг мені говорила,
що вони не звертають уваги на мене, бо я затьмарюю їхні імена.
Я стала актрисою —
актрисою в театрі сім’ї.
Коли вимикається камера — актриса залишається на самоті.
Ліла де Ніла

Невпинна,
Безмежна,
Невинна,
Залежна.

Вона – це сила,
Вона – це по-своєму воля,
Вона – це безсилля
І більшості доля.

Це хмари густі
У світлім небі,
Це мари мудрості,
Що снують в тілах, далебі.

Темрява ходить між душами –
Вона безсмертна,
А ще сказати я мушу:
Вона не бреше.
Хозяїнова Софія

Ти боляче робив мені завжди
в той час коли кричала тобі в очі.
ти не бачив хто з тобою
це не я – це демон поруч.

Ти казав мені що я не розумію,
слів твоїх не чую.
все добре розумію, але говорити я не вмію.

В той час сварок, ненависті, образ
ти мій ангел, ти врятував мене не раз.
а я? що я? не розумію…
я з цим нічого не подію…

Тебе образити не хочу, стараюся як можу, та не виходить…
в моїх словах та голові, всі думки лише про себе
щоб було краще нам з тобою – немає думок в мене.

Вікторія

І знову ти мовчиш,
Коли рішучий крок перед Тобою —
В момент баталії важкої
Між сумнівом та Словом.
І знову ти мовчиш
У тій матерії скінченій,
В якій життя перетворюється у попіл,
А нереалізовані дії залишаються мрією…
Юрій Подорожний (Yurii Podorozhnyi)

Я закохував не раз, багато,
Та справжня — в серці лиш одна.
Якби міг усе вернути назад —
Обійми, ті поцілунки,
Зелені очі — мов весна.
Та, на жаль, уже нема…

Душа болить, не знає спокою,
Нема дороги вже назад.
Минуле — тінь, що не вертає,
А серце знову все згорає.

Чи буде щось в майбутньому — скажи,
Чи є для серця шанс на нові мрії?
Телетій Олексій

Ось .. мовчим… тремтячий подих,
Ми з тобою в міцних обіймах.
Три хвилини лишилось, так трохи,
І як кажуть: "до зустрічі …" в фільмах.

Сумно, плачеш, так тихо навколо,
Посекундно роблячи паузи …
Інше все, вже давно невагоме,
Лиш для нас в примарному хаосі.

Ти цілуєш мене наче в мріях,
В очах твоїх стільки знайомого.
Там любов, там віра, надія…
Але поки що.. все десь приховане.

В кишені квиток, оголошений рейс,
Час плине швидко й без нашої участі.
Якщо не подзвониш – пиши смс.

Знай..

Я вже сумую..

До зустрічі…

Тео Даль

Я бачив твої сни, а в них, тварин життя — дельфінів,
І до цих пір я відчуваю крізь світи твою любов.
Я завжди говорив: «Все, що є, ми берегти повинні…»
Вже недоречно це, я знаю, та намагаюсь знов.

Якби хоча б на мить побачити тебе — радів би, як дитина,
Стояв промоклий під дощем і пошепки благав:
«Не залишай».
Я б намагався встигнути розповісти про все за цю хвилину,
А ти б прошепотіла, обійнявши: «Прошу тебе, не поспішай».

Я б запитав тебе, чому пішла, ось так, ні з ким не попрощавшись…
Вже стільки зірвано з календаря було листів.
Вже стільки днів..нічого не писавши, я так хотів до тебе, так хотів…

Ти залишила після себе лиш зім’яту постіль,
Ще декілька тих фото, що стояли в рамці на столі.
Де на одній із них, на березі Дніпра, стояли босі —
Самотньо слухали історії сумних птахів.

В нас знову дощ… і я, замислившись, стою ось біля тебе,
В брудній руці крізь пальці просипається твоя земля.
Дивлюся я то вниз, то знову очі підіймаються до неба —
Напевно, воно теж вже не тримає ні на кого зла.

Поклав тобі букет нарцисів — квіток, що дарували нам надію.
Там ти знайдеш слова, які я написав для тебе знов:
«Я бачив твої сни, а в них, тварин життя — дельфінів,
І до цих пір я відчуваю крізь світи твою любов…»
Тео Даль

Я пам’ятаю..
Твої нездійсненні бажання,
В глибоких очах — лиш кохання, солона сльоза на щоці.
Той клаптик паперу,
де трішечки слів на прощання,
Надії та ще сподівання тримала ти міцно в руці.

Твоє русяве волосся..
як вітер, лоскоче ним губи,
І дійсно цього не забути…
ти увійшла в мої сни.
Ми як малі діти, були до всього цікаві,
А ще — міцна львівська кава
з п’янким ароматом весни.

Я пам’ятаю…
На зустрічі мені твої кроки,
Як в танці, а потім ми змокли, ховаючись від дощу,
Тепла та ковдра, я змусив весь світ мовчати,
І кожного разу спочатку обіймати тебе досхочу.

Я пам’ятаю,
Твої найтепліші долоні,
Які рятували від крові, зупиняли допоки тече,
Знов твої сльози, та біль ніяк не зникає…
чесно, чому так — не знаю, лікуй! бо дуже пече…

Так дивно, осінь як завжди холодна,
За вікном купа машин і народу, захоплених своїми думками.
Так…дивно… трамвай лиш спростовує мрії,
Здається, він наче без діла, повторює знову свій шлях.

Я пам’ятаю…
Як ти трималася востаннє,
Як ти торкалась так само,
а я просив би.. й ще…
Я пам’ятаю… вибач, я все пам’ятаю…
Старі запилені фото серед інших пожовклих речей…
Тео Даль