Сидіти на балконі і слухати спів птахів,
Неначе в минуле на крилах летіти,
Де малого підтримка була.
Що казали не вмієш і робити не зможеш.

Вірші на пам’ять важко вдавалось,
Танець виконувався не в ритмі.
Пітримку не було, а розпач в душі.
Тільки сльози текли на сорочку.

А думки летять вперед,
Швидко плине час.
Деякі мають таланти.
І руки допомоги подали.

Найшли під сонцем своє місце,
А ти горюй на самоті.
Що не вийшло в житті.
Не використані скарби, в землю зариті.

Надію на вічне життя після смерті маємо.
А творити хочеться зараз,
Добро і любов дарувати всім.
Щоб пам’яті народі зберегтися.

Можливо якась містична особа,
Допоможе в пошуках істин.
Шлях до успіху і радощів,
Треба знайти.

Міра вартості у всіх є,
Люди- управителі своїх бажань і діянь.
Керувати треба з міцної волі,
Щоб не бути рабом чужих бажань.

Щось творять в історії людства,
А пам’яті книзі збережуться твої справи,
Вірність слів і виконання в реальному часі,
Немов капля в цілому океані.

Слова когось надихають,
Дають сенс в майбутньому існування,
Приклад для шани і поваги,
Даже слів буде замало.

Денис Третяк 17.07.2025
Денис

Очі не вміють говорити
Щось про любов з усіх розмов,
Чекати радощів після дощів.
Вони мовчати тихо звикли,
Дивитися у темряву навчились.
Та не говорили, щоб мирились.

Тихенько часу всі чекали,
А вони той блиск з очей забрали.
Але якщо очі говорити не навчились,
Чому шукаю тебе скрізь?

Серед незнайомих зовсім кольорів,
Серед блакиті та незнайомих почуттів.
Можливо, вміють очі говорити —
Самі з собою наодинці,
У темряві, в тугій темниці,
Де їх ніхто вже не шукає.

Де спочивають погляди самотні,
Які вже рік не схожі та не здатні…

Ми з тобою днями говорили —
Без буденних нам розмов,
А лише знайомими очима.

Вігелія

Я кохаю віршами —
Натхненими, лагідними словами.
Вони, мов пташки, вилітають,
Прагнуть та зайнято грають.

Кохання — не в шумі кришталю,
Не написане воно художником,
Не зігране в тисячах акордах,
А написане в простих рядках.

Розписане рукою поета —
Це як велика правдива сонета.
Це — повітря та галас дітей,
Воно розростається щодня лише тоді:

Як про тебе напишуть —
І не вкраденими рядками,
А суцільними великими зірками,
Які в душі поета зародились.

Я кохаю віршами,
Створеними моїми словами.
Вігелія

Твої очі навчилися любити —
Не сьогодні, не завтра,
Не так швидко, і не післязавтра.
Та й що говорити, як очі навчилися любити.

Навчилися любити з першого крику —
В лікарні, біля маминого скрику.
Закохалися у бабусину хату,
Навіть під час сильного граду.

Почали шукати шляхи до будинку —
У маленьких калюжах, поряд садку.
Грали у жмурки з промінцями,
Які бігали тямущими дворами.

Вони покохали людські посмішки,
А не мовчазні, росою хованки.
Не так швидко, а душею і серцем.
Та й що говорити, як очі навчилися любити.

Вігелія

Поезія — це не твої мотиви,
Не свята ночівля та нудлива голова,
Не знайомі вигуки творців,
Не гарні написи від папірців.

Поезія — крик простої душі,
Про відмову від живого й мислення чужого.
Це — кров, розписана роками,
І нехай буде зроблена кайданами й руками.

Вона зумовлена чистою думкою,
Від потвори, що створена гнилою дугою.
Не знаєш, де писати будеш мовою, а де — собою.
І як не збрехати тут — вже точно чистою рукою.

І нехай поезія залишиться зв’язаною годинними кайданами,
Проте написаною правдивими словами.

Вігелія

Ти мені в коханні зізнавався,
Поглядом шалено по мені ганявся.
Немов би розлучили нас колись…
І більше — не цілуй, і не тулись.

Ти зустрічав щоранку біля ґанку,
Щоб провести зайву годинку.
Просив на руках додому носити,
А я, дурепа, вважала, що краща…

Ти думав змінитись,
Заради схвалення відкритись,
Через себе… нехай друзі помовчать,
Доки ти очима дурив найдорожчу.

Я була біля серця —
Так близько, відчинились дверцята.
А коли увійшла — чомусь озирнулась.
Щось тримало. Міцним ременем скрутилось…

Я зупинялась, а ти йшов усе далі й далі.
Не поглянув на мене — просто пішов.
А я закричала від болю, бо досі кохала —
Так сильно, немов щосили волала.

Ми ж хотіли до смерті:
Гуляти, долати, усе будувати.
Натомість — забули три слова сказати,
Що правдою крутились в обох головах,
І сльозами рвались — нехай по словах:
«Я тебе кохаю»… Невже це не так?

Обоє забудем, як сильно любили,
Вогнем сто років поспіль душили —
Лиш тим, що були замалі.
А коли такі дорослі… невже не малі?

Ти мені в коханні зізнавався,
Не раз із квітами вагався.
А сказати — так і не зміг,
Хоч померти за мене би міг.

«Я тебе кохаю» — ще досі.
А твій силует лишився у моєму волоссі.
Ти це не відчуєш, та мусиш згадати,
Як усе починалося вночі, біля ґанку…
І як не стримали близьку обіцянку.

Хоч і кохали всесильно —
Та завинили щосильно.
«Я тебе кохаю»… ще досі.
Вігелія

Замалюй гуашшю стіни, тріснуті Роз’яреним хлопом,
Вилий горе своє на колись
Незаймане сльозми письмо.
Уникай, і тихо колом бий каміння –
Згине норов!
Як супротиву немає,
Зіронька,
Залита полум’ям, згасає..
Падших янголів вогонь уже не тліє :
Холод ними й смуток володіє.
Скаже хтось, що мирний люд воліє
І зрівнятись із землею аж радіє.
Ми – безликі, не мерці.
Богом недолюблені ченці.
Анаре

Не кожні очі бачать біль у тиші,
Не кожні розрізняють суть зневір.
Одні, мов дощ, проходять в шибу знизу,
А інші – лиш своїм лишають слід.

Не кожні очі з поглядом глибоким,
Не всі приймають душу без прикрас.
Одні сприймають маску і обгортку,
А інші – бачать серце крізь показ.

Не кожні фрази лікують тріщини,
Не кожне "добре",значить "я стою".
Одні звучать, неначе звуки з тиші,
А інші – серцем шепчуть: «Люблю».

Не кожне серце чує, як ти гинеш,
Не кожне вміє до кінця віддать.
Одні приходять, щойно вщухне винність,
А інші – залишаються мовчать.

Не кожна втрата зраджує насправді,
Не кожен біль – поранення з ножа.
Одні ламають крила у безраді,
А інші – шепчуть: “Ти ж бо не чужа”.

Не кожен шлях веде тебе додому,
Не кожен світлом стелиться в вірші.
Одні лишають слід в землі знайомий,
А інші – в серці й навіть у душі.

Не кожне “досі” є насправді “з нами”,
Не кожне “завтра” має сенс нести.
Одні зникають поміж голосами,
А інші – тихо вчать тебе рости.

Не на кожне слово – встигнеш відповісти,
Не кожен лист дійде туди, де ти.
Одні згубились, наче сніг у листі,
А інші – в снах приходять, в простоті.

Не кожна вірність з голосних обітниць,
Не кожна тиша – знак того, що все.
Одні яскраві, наче ніч в столиці,
А інші — світло, що в тобі росте.

Не кожна ніжність голосна чи явна,
Не кожна втрата втрачена навік.
Одні,як дим, зникають вправно,
А інші – проростають крізь твій крик.

Віка Федорич

15.07.2025.
1238-й день війни

Зміни йдуть, ми всі їх бачим,
Тільки швидкості нема,
А Рудий гальмує сильно,
Бо не в нього там війна.

Крок відтягує на осінь,
Бо не знає що робити,
Відчиняє якісь двері,
Ще щоб ворог міг ходити.

Користується моментом
Клята довбана русня
Лізе фронтом в глиб країни
Гадить м’ясом нам поля.

А що люди у нас гинуть,
Це хвилює лише нас,
Переконана, що на фіг
Його треба нам послать…

Велич він свою вже втратив,
Не розумний дідурган,
путін пхає його стрімко
У розставлений капкан.

Дійство йде у нас в країні,
Завершати нам війну,
Хай посилять Боги силу
Воїнам і нам в тилу.

Скільки можна ще вагатись?
Скільки треба часу вам?..
Ми не маємо чекати,
Бо життя одне у нас!

Досить тільки обіцяти!
Негайно зброю привезіть!
Тероризм російський швидко
Треба разом зупинить!
Галина Корольова

Кохатися не треба аби з ким
Ділити ліжко, падати в обійми.
А потім думати: «Та я ж хіба любив?
Ті очі чи були моїми?»

Кохатися не треба та й за щось
За речі, статки, довгі кінофільми.
Не треба, щоб кохання гучно розійшлось
Розносилось як катаклізми.

Кохання то не сповідь, не надія
Кохання то не гріх, і не броня.
Кохання це лише одна подія
Яка сповна захоплює життя.

Яна Стаднічук