Моїми мріями розсипалися квіти
Словами всіяні вони були
Думки поплили по червоному граніті
Аж поки до нутра не добрели.

Моїми спогадами розбився спокій
Ховатися йому не було вже куди
Тугою в серці б‘є мені самотній
Нагадує про усмішку його жаги.

Втрачати завжди було неприємно
Любити це не тільки квіти й сміх
Зашити рани болі голкою повинні
Щоб не кровило й не спокушуло гріх.

Забути і назавжди відпустити
Не думати, не кликати уві сні
Це тяжко, але ж нам хіба не жити?
Хіба не треба заховати ті рубці?

Яна Стаднічук

Тебе носило десь за обрієм,
Допоки ми тут несли свій тягар,
Що бачив краще в українським горизонті
Допоки жив там серед польських хмар?

Та я ніхто і моя думка неважлива.
Чужий серед чужих. Чужий серед своїх.
Надворі сонце, а на серці злива,
І жити тут та й повернутись – гріх.

Я ніби в лімбі посеред чортів,
Не здатен ні на що – а тільки злитися,
Але ж ти там, де сам ти бути захотів,
От тільки не хотів тут опинитися.

Не те щоб тут, а саме в ситуації,
Де начебто нарід, що проти наці,
Перетворився в тих же самих наці,
Бажають всього злого українській нації.

Я десять років вже на чужбині.
І це так смішно плакати про свій "тягар",
Допоки мій нарід там гине на війні,
Я досі тут і серед польських хмар.

Я вірю мені вдасться повернутись,
Бо тут живу у статусі чужинця,
Хоч там залишусь в статусі вигнанця,
Проте, ми – козаки. Нам не дано скитатись.
Ми знайдем шлях додому,
Бо ми від Сяну і до Дону…
Баланов Артур

Те що близько біля серця не вмирає, і не вмре ніколи.

І стежка стелиться до нього з перемовин,
Сам з собою.

Хто я? Хто ти? Навіщо ми живем?
Якщо піду, чи будеш ти тужити?
Чи забудеш ти мене за пару літ?

Слід від нашого життя змивається,
Як візерунок білого піску хвилею прибою.

"Буду більше працювати, більше догождати людям."

І починаєш, водою точиш камінь.
Після часу наполегливої праці,
Тобі кажуть "Можна краще"
І починаєш все з початку.
Ти знов водою точиш камінь,
Як ювелір у своїй лавці.
Та всеодно знайдуться ті, кому "Нема різниці", "Було краще".

І раптом чуєш голос рідний, із нотками надриву.
Говорить він спокійно,
А в середині кричить і серце рветься на частини.

"Я чув, що там, у потойбіччі людей цінують не за грамоти й заслуги, а за серце що в них є.
Проте нажаль, занадто пізно, одне життя уже прожито.

Починається наступне, і знову цикл нескінченних дій загортає людство до своїх обіймів.

Все чорне, темне.
Навколо тільки тіні пролітають
Немає світла, тільки вічні докучання та повчання."

А чи можливий інший поворот подій?
Чи хтось там, зверху, обирає все за нас?

Чи кожен вибір вже подія,
Яка живе разом з тобою, проживає кожну мить.
Вона цінна без контексту,
Як пам’ять,
Пам’ять біля серця,
А те що близько біля серця не вмирає, і не вмре ніколи.
Марія Ярослаєва

Військовий час..
Він смутком віє.
Журбою людство огорта,
Неначе вчора народились,
А тут уже туга.
Туга за світом мирним,
Де всі були, подібні друзям,
Хоча ми знаєм, що не так.
У нас є все,
І люди сильні.
Немає тільки одного,
Роботи спільної в команді,
Ми не один за одного.
Була уже страшна війна,
Перша й друга світова.
Якби робили все як слід,
І патріотами були б,
То ті хто пережив війну,
Не мали б сильне дежавю.
Марія Ярослаєва

Пробач мене моє янголя,
Знаю що винна перед тобою!
Якби можна було, дала б тобі любові й тепла.
Але вже пізно, я стала гріха рабою.

Якби я змогла все виправити…
Знаю, що у цьому винна тільки я
І немає сил себе виправдати.
Пробач– моє янголя.

Вибач мене, моє янголя
Моя ненароджена мрія,
Завжди пам’ятатиму тебе я
Це мій гріх, моя непрощенна дія.

Я вірю, що ти зараз в раю
Та мені– тільки дорога в пекло
Із-за цего, все життя – горю
І в моїх очах життя померкло.
Анастасія

Так важко думати про те,
Що хтось, десь там, на фронті
Думає про дім, без можливості піти.
Залишився героєм він посмертно.

І спогади лишились тільки вдома.
Там де тепло, світло й гарно,
Тепер все сіре, а поряд тільки душі бігають по колу.

Їх ємоції поглинув стан,
Вони кричать самі на себе.

Не можуть гинути чи жити,
Вони застрягли тут навічно,
Наводять паніку очима,
Забирають все ліричне.

І ось вже очі налились багряними сльозами,
Що печуть як біль від втрати.
Як надія, що пропала вже навічно.
І ніколи не вернеться навіть проблиск світла.

На могилах тануть квіти,
Пелюстки втрачають колір.
А верба,
Що біля стежки вже стоїть роками,
Спускає все своє гілля до тіл полеглих.
Наче плаче,
І сльози її обіймають плити.

Фото на могилах всі сумирні,
Проте спокій не всілявся ще ніколи,
Тільки невимовний біль забрав усі ємоції з сердець.
І плач, болючий плач,
Який не відпускає вічно.
Він тягне душу прямо вниз,
До тих, хто втратив своє серце за свободу слова.

Без можливості покинути цей страшний полон безсилля,
Плач позбавляє сили.

Все навколо вже стихає,
І нарешті спокій завітав у світ.
Спогад гарний про домівку й дитинство став прощальним назавжди.
Забирає душу в інший світ, де немає тих страждань.
І в обіймах теплих, світлих настає вже вічний сон.
Марія Ярослаєва

Роки минають,
Все що було так цінно забувається миттєво.
Раніше діти гомоніли вдома, бігали, співали,
Зараз же, окрім руїн нема нічого.

Світла пам’ять це лише примара.
Як ти вернешся додому,
Не побачиш вже нічого.
Як торкнешся дорогого,
Не помітиш ті хвилини,
Що раніше були надто мляві.

Раз,
І вже ніщо не здатне заглушити ємоційним сум.
Два,
І біль душі молить про пощаду, бо витримати серце вже не в силах.
Три,
І вже гарячі сльози рікою стікають по щоках.

Мозок вже не може зрозуміти де омана.
Це все один момент,
Де вже немає чіткого кордону.

І ось, ти бродиш по руїнам,
Де кожен камінь, так пам’ятний тобі.
Проте нічого вже немає.

Думки в моменті лишень про одне,
"Та де ж всі ті хто були так дорогі?"
І знову серце застогнало,
І знову сльози потекли по тендітній шкірі.
Вже жодна річ у цьому світи помогти не в змозі.
І знову бродиш по руїнам,
Так пусто на душі не було ще ніколи.
Серце рветься на частини,
І кожна з них плаче свою пісню.

Вже немає сили плакать,
Все занадто далеко зайшло
Кожен камінь був так пам’ятний тобі,
А зараз залишився тільки спомин..
Марія Ярослаєва

Життя біжить… мов тінь на стінах,
Мов вітер — ледь торкнув, і зник…
Сьогодні — ранок у обіймах,
А завтра — спомин на весь вік.

Ми вчора мріяли про літо,
Сміялись… вірили в весну.
Та час іде — стрімкий, розмитий,
Несе і тишу, і війну.

Усе мінливе… Люди, дати,
І цінним стало — просто бути.
Тримати руку, не мовчати,
Любити… доки можемо почути.

Життя не просить пауз чи поради,
Воно — як серце: б’є — і все.
Цінуй, допоки не опаде
Останній лист з душі й дерев.
Анастасія

Тече життя, як тиха річка —
Десь з болем, десь з росою вранці,
І час іде, несе нам звички,
Зміни, тривоги і останці.

Ми живемо — між "вже" і "буде",
Між тим, що мріяв — і що є.
А десь в окопі, рідні люди
Тримають небо над землею.

Війна — не в книжках і не в фільмах,
Вона — у поглядах, у снах…
У тих, хто з фронту шле лиш тишу,
А не "привіт" у новинах.

Час не питає, хто готовий,
Він просто йде… І треба жить.
Цінуймо день, тепло розмови,
Любов, що в серці ще горить.

Бо світ стоїть на тих, хто вірить,
На мамі, що чекає сина,
На тих, хто плаче — і не стелиться,
А світло носить крізь руїни.
Анастасія

І нехай краса крізь призму ока –
Вразить душу, зацвіте життя…
Хай засвітиться зоря високо,
Знов хвилини радості, тепла…

Новий день, він в кольорі смарагдів.
Світ прекрасний, фокус поміняй!
Не проґав від долі чергу шансів,
Що посієш,- те і пожинай!

І якщо твоя душа в любові,
То весь всесвіт барвами іскрить.
Пропадають всі сердечні болі,
Зустрічай свою прекрасну мить!

Добрим людям, щирим і завзятим –
Завжди посміхається зоря,
Бо живуть вони не за для "злата",
Мудрість мають,- то їхні жнива.

Бо цінують кожний день у Світі,
І плекають кожну мить буття.
В їхніх душах завжди буде літо,
Випромінює тепло життя…
ND💖
Надія Холод