Госпіталь —- то храм віри і надії,
Де серце вчить болю, а розум —- дії.
Де руки тримаються за нитку життя,
Де кожен момент —- це співчуття.

Тут стіни шепочуть про сльози і мрії,
Про ночі без сну і розбиті надії.
Але в кожнім куточку є промінь тепла,
Що душа серед болю і страху знайшла.

Медсестра, як янголик у тиші нічній,
Лікар —- герой у броні неземній.
Вони плетуть долі, як шовк на тканині,
Життя повертають кожній людині.

У вікна приходить світанок ясний,
Несе із собою нам день осяйний.
І навіть крізь темряву чути слова:
"Ми це зробили —- людина жива".

Госпіталь —- це надійний тин,
Це віра у те, що в житті не один.
Тут кожен момент —- це новий шанс,
Де біль завершується, а світло для нас.
Рслан Бродський

у кутку – самотня шкарпетка
немов втомлена тінь буднів
мовчазна і покручена нотка
на вершині власних дум

тіснява в цьому просторі
і тривога – не гість а дім
вона вміє шептати
і голосно кричати

розбиваєш чашку
немов увесь біль
шабля думок прорізає втомлено
щоденний уявний простір царин

біль людини – не крик і не сцена
а інтеграл безмежний мов виклик
підходить вона до панівного клену
і уся тривога поникла зникла

змінюється особистість мов хмара над степом
метаморфоза тече крізь кров
злість сум то раптово вона –
пожежа яку не гасить любов

вона воліє мовчати але рими
розкривають мовчання як лід
поезія це механізм
це повітряний міст

поезія це не не гра і не вигадка
це коли весь світ тріщить
а ти пишеш слова немов білий світ
щоб зняти тягар з плечей і грудей

і тут ти дихаєш повніше
аніж у дні коли все мовчить
і кожна рима торкає ніжно
там де ще болить але не кричить

можливо невдовзі це знову розсиплеться
як зліплена з глини зоря
але шкарпетка в кутку нагадає –
в мені ще тепло і це не дарма

ні шабля ні страх ні тривога
не зможуть убити релакс –
адже це правильна дорога
що кладе свій рядок у сильне серце

Софія Дмитрієва

Утро доброе в окно постучало,
Нежно тихо сползло одеяло.
Ты проснулась, вокруг огляделась,
Съёжилась нежно — ты это хотела.

Улыбка опять на губах заблестела,
Мелькнуло в глазах: «Повторю это дело».
Утро доброе снова в окно постучало —
«Вставай на работу!» — оно прокричало.

Поёжившись нежно в объятиях мечты,
Ты кофе сварила — «Давай, заходи».
И утро зашло, озарив всё теплом
И сладкой надеждой, удачным деньком.

И вот на работу летишь не спеша,
Смотря на прохожих, улыбаясь в глаза.
Ведь утро пришло — жизнь опять хороша.
Пілігрім

Я не забуду этот вечер —
Твой нежный стан и томный взгляд.
Как ты шептала: «Поцелую…»,
А я стоял, глупил
Все как всегда
Я не забуду этот вечер —
Твой лёгкий смех, весёлый слог,
Копну волос, слегка растрёпанных,
Что оголяли тихо плечи…
Я не забуду этот вечер —
Твой взгляд случайно не туда,
Ту линию, что не заметил,
Что сердце выстрелом сожгла.
Я не забуду этот вечер —
О, Боже, как ты хороша!

Пілігрім

Кофе сварила, ресницы подвела,
В зеркало взглянула — как я хороша.
Пусть кусают локти, кто не заслужил,
Дым от сигареты мысли разбудил.

Снова на работу, снова, как всегда.
Солнце заглянуло — ты снова расцвела.
На работу надо… что же, жизнь идёт,
Красками рисуя. Может, кто-то ждёт…

Кофе не допила, бросив нежный взгляд:
«Что ты тут забыла?» — мысли говорят.
В зеркало взглянула — правду говорят…
Я ведь королева. Слух ласкает взгляд.
Пілігрім

Полдня прошло, погасла сигарета,
Развеян дым — работа не идёт.
Как я хочу опять погрязнуть в это лето…
Но только осень тихо так идёт.

Сварить ли кофе? Может, что покрепче?..
Да нет, всё это — суета.
Не буду я грустить за летом —
Ведь осень тоже хороша.
Пілігрім

Вечер снова постучал —
Дверь ты отворила.
Я тебя не напугал —
Шмыгнул он в квартиру.

Вот халат уже не там,
Окна нараспашку…
Что ж ты снова натворил,
Хитренький милашка?

Вечер только промолчал,
Тихо ухмыляясь.
Он уже воображал,
Как тебя касаясь,
Будет утром говорить:
«Я ей восхищаюсь».

Тихо вечер уходил,
Даже не прощаясь.
Сон, возможно, торопил,
Иль луна шальная…

Ты же знаешь — он придёт,
Если пожелаешь.
Уже укуталась ты в плед,
Нежность предвкушая.

Налила себе в бокал
Холодное мартини…
Как же сладок этот миг —
Даже здесь, в квартире…

Тихо вечер уходил,
Даже не прощаясь.
Ты спала, а он шутил,
Локоны лаская…

Тихо вечер уходил,
Даже не прощаясь…
Пілігрім

Ты проснулась утром — что произошло?..
Томно грудь давило, в животе цвело.
Ты проснулась утром — что произошло?..
Голова болела… Было хорошо.

Ты проснулась утром — что произошло?..
Кофе, круассаны? Нет, совсем не то.
Ты проснулась утром — что произошло?..
Солнце озарило нежное лицо.

Ты проснулась утром — что произошло?..
Разбросаны все вещи. А было хорошо?..
Ты проснулась утром — что произошло?..
Усмехнулась хитро: «Да… не то кино».

Ты проснулась утром — что произошло?..
Закурив небрежно, скинув пепел вниз,
Громко рассмеялась — соловей затих…

Ты проснулась утром — что произошло?..
В ванну погрузилась… Вот теперь оно!
Бёдра оголились: «Как я хороша!..
Всё же я умею делать чудеса».

Пусть метла ютится далеко в шкафу —
Огненный комплектик я себе возьму.
Утро наступило… Знаю, что хочу —
Может, погуляю… А может — закручу.

Чтобы завтра утром долго вспоминать…
Чтобы завтра утром снова повторять…

Ты проснулась утром — что произошло?..
Ничего не помню… Вот оно — кино…
Пілігрім

Кудри твои белые легли на плечо,
Взгляд когда-то нежный смотрит всё в окно.
Так вы и стоите, обнявшись в тишине —
Капли появляются сзади на окне.

Ты убрала руку, отвела глаза,
Дождик начинался, дрогнула щека…
Вы стояли оба — тихо, в тишине,
Дождик где-то капал, плакала душа.

Что ж, сказали оба: значит, не судьба…
Больше не горели нежностью глаза.
Вы стояли оба — тихо, в тишине.
Дождик прекращался. Холод на душе…
Пілігрім

Це не типове кохання і не гра,
Це танець сутностей в тумані,
Наш рубікон окреслив небеса –
Ти згідний на ці квантові розриви?

Формулами описані правила світу,
А ти спробуй ними мене описати –
Не вистачить ні чорнила, ні змісту,
Постійно тильду треба підставляти.

Не віриш у квантове безсмертя,
Твоя любов – класичний формуляр,
Бога завжди одна річ цікавила –
Мікрохвилі після зіткнення тебе з такими, як я …

Ярославна Костів