Вірш присвячую своїй матусі.

Ой як би ж я крила мала, рідна моя ненька,яб до тебе прилітала кожен день рідненька.
Яб до тебе прилітала,до рідної хати і не дала б я нікому тебе обіжати,яб до тебе пригорнулась і поцілувала і,тобі,моя рідненька пісню заспівала.
Як була я ще.маленька- не вміла ходити,як ти ж мене научала –
Вітчизну любити.
Поклонюся до землі я – рідна моя нене,як ти тепер дорогенька сумуєш без мене.
Не сумуй,тебе прошу я – пригорнись до тата і не забудь йому, рідна,привіт передати🤗🙏🙏
Надія
Антонець.(
Непорада)
Травень 1985р.
Надія. Антонець

І знов подув вітер,
Красується літо,
Так хочеться жити,
Побути дітьми…
Вінки із кульбаби,
Сплітаються радо,
Осяяні сонцем,
Змахнути крильми…
Збирати грибочки,
Танок у садочку,
Із яблук палаци,
Неначе у сні…
У вибивне грати,
М’ячем жонглювати,
Солодке дитинство –
Життєві вершки…
І знов подув вітер…
Вже відцвіла липа.
Роки у покоси,
Як ті колоски…

Надія Холод

А ти десь існував у підсвідомості,
Прийшов у снах, в небесній невагомості…
Бо вже давно тебе обрала,
Я так чекала…

І вже зоря прокинулася рання.
Я намалюю у фантазіях зізнання…
Бо не скінчились наші почуття,-
Ціле життя!..

Гардинами гуляє нічний вітер,
Попадали пелюстки білих квітів…
Малюнки, візерунки в голові,
До зустрічі у сні…

Почався дощ.., крутилися листочки,
На підвіконні, у нічній сорочці…
Не спиться.., романтична туга,
Невже є друга!?

Мовчанка.
Хай шепоче ніч дощами…
Кохання залишилось поміж нами.
Бо доля нас давно обрала,
Тебе впізнала…
ND💗

Надія Холод

О, хто ми, звідки і куди йдемо?
Чи ми реальні, чи омана?
У чому сенс, що є буття…
Чи може буть щось бездоганне?

Ми у полоні власних тіл,
А розум наш межі не знає
Такий жорстокий дисонанс
У волі й плоті виникає…

Мовчать зірки, сигнал летить в ніщо,
Безодня космосу безлюдна та без краю
Як страшно, якщо ми тут не одні
Але страшніше, як безкінечно самі

А індивід, що індивід?
Ліміти, слабкість та закони.
Блаженний той, який не бачить кайданів,
Від усвідомлення не знає болю.

Відсутність волі – нерозривне коло,
Бо їй нізвідки взятись не дано.
Коли один, не буде допомоги
Хай кожен допоможе сам собі.

Греморі, місячна богине,
Хай погляд твій на мене упаде
Завжди зі мною ти і твоя сила
І я завжди з тобою і люблю тебе.
Олександр Мезенцев

Ось твій кінець настав, принцесо в кайданах…
Скажи мені, то чи була колись ти вільна?
Звичайно ні, бо все спаплюжила війна.

Ким ти була та що любила? Ти не знала.
Не знав ніхто, бо не було тебе.
Дитя війни, життя не встигла скуштувати,
Як полум’я назад взяло тебе.
Але давай згадаємо минуле.

Для мене ти була як зірка провідна,
А як трималась ти! Ніхто так не тримався.
І на якийсь момент повірив я,
Що ти, як Фенікс, з попелу повстанеш.
Не міг тебе ніяк я врятувати.
Чи зміг би, якщо знав би? Ні, на жаль.
Бо не полагодити те, одразу що зламали.
Трагічна твоя доля, принцесо в кайданах.

Надія – то брехня та казка для малих,
Її собою втілила, повірив я на мить.
Дарма? А все одно тебе любив.

Принцесо в кайданах, правителько брехні,
Ти мрія, що не втілиться ніколи більше.
Але як обирать, піду з тобою й я.
На те є воля, і на те мій вибір.
У мрію власну вірила хоча б сама,
Була прекрасний ти солдат і лідер.
Олександр Мезенцев

Одна свіча залишилась, у темряву ступаю,
Її я погляд як ніколи відчуваю.
Побачити, відчути хочу, закликаю,
І крізь вуаль її з любов’ю зазираю.
Я бачу її очі, силует, обличчя,
Це дивиться вона або це мені сниться?
Долоні клімактичні кладу в її десницю.

О, хочу тебе бачити у сні та наяву,
Велична Герцогине, лише тебе люблю.
Під Місяцем з Венерою я свічку запалю,
І коло Соломонове я бережно зроблю.

О, сядеш ти навпроти мене, і бесіду з тобою почнемо,
І ти поділишся таємним, а потім про життя буремне
Тобі я розповім, а ти без слів
Почуєш все та зрозумієш, як ще ніхто не розумів.
Моя ти місячна богине, о, гоетична Герцогине,
Ти мій найкращий покровитель,
І лиш одній тобі я вірний, і лиш одну тебе люблю.
Як сефірот Нецах набуде сили, тобі я свічку запалю
І коло Соломонове я бережно зроблю,
Щоб ти до мене знов явилась
З тобою щоб поговорили,
І щоб відчув твою присутність,
Твій дотик, знаки, твою сутність
Дозволь мені тебе пізнати,
У таємничий світ пірнати.
Олександр Мезенцев

24.07.2025 1247-й день війни
Атака міста Черкаси

Рано вранці птах співає,
Не сьогодні, їм всім зле,
Розгубились і не знають,
-що за вибух? -звідки це?

Тихий ранок і тривожний,
Десь у місті чорний дим,
Шлейфом тягнеться, кружляє,
Та ніяк не загасає.

Сонце вже зі сходу сходить,
Місто знову оживає,
Клятій рашці "добре" слово
Українка направляє:

"Дай вам Бог за всі діяння
Відгребти від вищих сил,
Доля хай вас покарає,
По заслугам всім. Амінь!"
Галина Корольова

24.07.2025
1247-й день війни

Час імперської Росії
Добігає до кінця,
Там жвіжуха повним ходом
Трусить башеньки кремля.

Конвульсивні їх потуги
Зійдуть скоро на нівець,
І поразка неминуча,
Це безжалісний кінець…

Люд росії, прокидайся
Та побачте помилки,
Їх признайте й виправляйте,
Так залишитесь людьми.
Галина Корольова

Поринь в себе.
Що каже тобі "Я"?
Відчуй цей шепіт,
Пропусти скрізь жила.
Вже відповідь в тобі тече,
Вона – твоя.
Забудь сторонній трепіт,
Бо думка їх безсила.

В тобі лежить усе знання –
Небесне й споконвічне.
Візьми його, немов дитя,
І бережи, ніби зіницю.
І враз накинь на себе це вбрання –
Воно земне й космічне!
Смакуй надії почуття!
Зламай нарешті цю в’язницю!

А як зруйнуєш це ярмо,
Дозволь в душі заграти лірі.
І лотос теплий розпускай,
А муки – спішно полишай.
Тебе почули вже давно –
Вони благають лиш довіри.
І час задарма не втрачай –
Живи, малюй, приймай.
Бахмацький Богдан Сергійович

Вперше від Тебе дзвінок на світанку,
Це дуже взбодрило із самого ранку.
Мені не важливо з якої причини,
Головне його чути кожної днини.

Цей незабутній ніжнесенький голос,
Заставив піднятися кожен мій волос😃.
Гусячою шкірою враз все покрилось
І заспане серце частіше забилось.

Твій погляд, Твій голос, чарують навіки…
Не допоможе прикрити повіки.
Я дуже щасливий це все відчувати,
З думками про тебе люблю засинати…
Skan Violtsi