Де ти була, любов,
Коли я була молода.
Коли я ще могла любити,
Коли вірити ще могла,
І в очах його утопитись.
У гарячих міцних руках,
Я не всиджу уже спокійно.
Не засну безтурботно,
Не ляжу у пʼять,
Не розслаблюсь і не забудусь.
Бо я стала цинічна і зла,
Бо я вірити перестала.
Де ж ти була увесь цей час,
Я чекати давно перестала.
Avvroraa

Відстань — це лінія між двома серцями,
Що б’ються вперто, всупереч світу.
І кожного разу без тебе — мов ранки
Без кави… без квітів, без запаху літа.

Між нами — вокзали, кордони, міста,
І час, що стирає обличчя із фото.
Та в кожному "як ти?" і кожному "скоро" —
Є стільки любові, надії й турботи.

Нехай ця любов не легка — та лякає,
Нехай всі кричать, що ми не "як треба".
Я чула той шепіт: "Тебе я кохаю",
Коли ми лежали удвох просто неба.

Я вірю. Бо навіть сльоза — не кінець.
Це доказ, що серце ще здатне любити.
І думка проста про зустріч з тобою —
Здатна мій подих перехопити.

Коли вже здається, що сили нема,
Коли вже боїшся, що стане байдуже —
Я тихо, вперто, наперекір:
"Дочекайся. Я теж тебе дуже."
Ірина Усенко

Духмяний запах на дворі,
Різні думки витають в голові,
Читаючи коментарі і дивують вони,
Який різновиди маємо ми.

Чи зміниться життя на краще,
І люди стануть добрими,
На певно ні, від цих слів хаос зробити в голові.
Надію маємо тоді, коли реалі стають дійсності для нас.

Як сонце світить всім людям,
Тепло дає кожній частині природи,
Вітер дує куди хоче,
А ми висловлюємо свої думки.

Працювати і молитись,
До перемоги шлях прокладати,
Тільки щирої вірою і мужності можна здолати ворога.
Вірити можемо все.

Але працювати треба усім,
Добрі справи робити,
Бога в серці мати.
Храми Божі очищати.

Молитвою народ України укріпляти,
Допомогу всім давати,
Землю нашу захищати,
Пам’ять зберігати.

Любов дарувати,
Дітей оберігати.
Матерів любити,
Мертвих шанувати.

Будинки відновлювати,
Хліб збирати і на столі мати,
Бога прославляти,
Нечистого проклинати.

Віру в серці мати,
Традиції свого народу шанувати.
Можливість передавати молодим поколінням,
Творити нові сім’ї.

Народжувати і виховувати своїх дітей,
До шану батьків і народу,
Любов і добро змінює всесвіт,
А зло виснажує і руйнує планету.

Мир продовжує життя,
Довголіття працює на всіх,
Бажаємо Вам зберегти свою культуру,
Здоров’я і міцності усім.

До миру треба дійти нам,
Щоб діти раділи своїх батьків,
Героями і в шані були в повазі в суспільстві.
Неначе квіти в вазах росли.

Денис Третяк 24.07.2025
Денис

Це не типове кохання і не гра,
Це танець сутностей в тумані,
Наш рубікон окреслив небеса –
Ти згідний на ці квантові розриви?

Формулами описані правила світу,
А ти спробуй ними мене описати –
Не вистачить ні чорнила, ні змісту,
Постійно тильду треба підставляти.

Не віриш у квантове безсмертя,
Твоя любов – класичний формуляр,
Бога завжди одна річ цікавила –
Мікрохвилі після зіткнення тебе з такими, як я …

Ярославна Костів

Не зрозуміло мені от що
І взагалі чи має сенс
Чи мали б працювати двоє?
Чи то є гра і переможець на табло?
І зупинити маю сили
І наче аргументи є
Але те серце наче клинить
Не дає розуму кінець
І наче мудра,віком бита
І наче зʼїла до повна
Та щось не конект дебіт-кредит
Все втікає як вода
Якщо дивитись із трибуни
То шоу просто вищий клас)
Та завернувши під завісу
По враженням-трагедія
Hanna Tkachenko

Я би хотів за шумом вітру,
За сонця променем хотів,
Пересуватись непомітно
І буть за тридев’ять морів.

Безлюдний острів – спокій, тиша,
Замість людей там шум води,
Від поглядів таємна ніша,
Де наодинці ти – це ти.

Я би хотів водою бути
І розчинитись у землі,
Аби так взяти всіх забути
Бо зла хотіли ви мені.

Мені не треба цих подачок,
Я заробляю на життя,
Для вас колись щось може значив,
Тепер є ви, окремо – я.

24.07.2025
Баланов Артур

Не обіцяй мені раю на ранок,
Не шепчи про безгрішні світанки.
Я ж і сам колись п’яний по барах
Заблукав у чужі забаганки.

Я не кращий — пив і лукавив,
І любив не душею — лиш тілом.
І в душі моїй, вітром блукала
Порожнеча чужого похмілля.

Ти говориш, що вийдеш з туману —
Та чи зможеш ніч відпустити?
Без отих засмучених думок,
Що навчилися в крові тремтіти?

Я не вірю в спасіння у слові.
Я боюсь — опинитись слабким.
Ці прокурені, мокрі жінки
Назавжди оселились в мені.

Не даруй мені ролі героя,
Не ховайся в тіні балачок.
Я ж такий, як і ти — вечоровий,
Неспокійний, справжній, живий.

Тільки знай: не зраджу в біді,
Не продам у п’яній розмові.
Бо і я — з тих нічних, де завжди
Пахне болем, ризиком, кров’ю.

Але як поклянешся — не зрадь.
Як в очах моїх схочеш утонути —
Я з тобою — у всюди, завжди.
Лиш не смій — забути: кохаєш.
ARTEM VDOVICHENKO

Я винен. Так, не витримав я часу.
Тебе покинув. Впав у пастку.
Казала ти, вперед без цілі йти –
Це кращий вибір, ніж стояти.
Тож я пішов. На граблі наступив.
З ким не буває. Двічі. Тричі.
Шлях все одно попереду лежить.
Куди? Не можу і не хочу знати.
От правда щось підказує мені,
Що заблукав я і що ти не рада,
І що ж, можливо ти й права,
Але ні разу не була ти поруч.
Не бачила, як падав і вставав,
Як сил ставало усе менше.
Не бачила, як я страждав,
А результат говорить сам за себе.
Не звинувачую. Не маю права.
Усе ж важлива була твоя справа.
Ну що ж, усім своє.
Лиш прошу я, пробач мене.
І дай пробачити тебе.
Пробачити й забути, відпустити.
Ти знаєш точно, шрам не заживити.
А особливо цей, залишений в душі.
Що ж, ми старались. Проти долі, як-ніяк.
Поганий, але ми проложили шлях.
Ми майже впорались, що вже багато.
Але як прикро, аж хочеться волати.
Лиш сподіваюсь, що знайшла ти щастя.
Олександр Мезенцев

Я тебе бачу, не бачиш ти мене,
Присутність я невидима і темна.
Не знаєш ти, не відаєш всього,
Не розумієш, що у небезпеці.

Мої холодні, блідні руки
Простягнуті до тебе і хапають.
Мої безумні чорні очі
Тобі у саму душу зазирають.

Тобою я колись заволодію
Моя ти лялечко, маріонетко.
Тобі я побудую темну вежу
А потім ключ забуду, вірогідно.

Як не моя ти, я тобою одержимий,
Твоє обличчя хочу я вдягнути.
А як моя ти, я тебе пізнаю як бажаю,
Допоки я тобою не насичусь.

Слід зламаної волі, жорстокий і мерзенний
Залишу за собою я
Серед сердець розбитих і зламаної долі
Отрута твориться моя.

Любити всіх – нікого не любити
Відправлюсь я додому в самоті.
Лиш буде мій театр обсесивний
І будуть там мої ляльки

Люблю, коли контроль мій – їх повітря,
Як кігті входять у відкриту плоть,
І чим міцніше панцир, тим смачніше,
Процес – це насолода, я люблю цю роль.

Мечом чи посмішкою? Обери отруту.
Це був не вибір, результат завжди один.
Завжди простіше думати, що твій він,
У тому ілюзіоніста полягає хист.
Олександр Мезенцев

Краса завжди іде на пару з болем,
Вона завжди для болі є плодовитим полем.
Так боляче спостерігати занедбану красу
Забутої навіки палаючої зірки,
Прикопаної брудом у темному лісу.
І ті, кому Фортуна перепустки не дала,
Ніколи і не жили, а просто існували,
Гниючи заживо у власному соку.

Так, краще жити біжучи, але куди і як?
Коли повстали стіни зсередини і ззовні
Бездушні руки що стискають, кайдани кують
Бездушні люди що не проти.
Тож скільки безіменних та забутих душ
Достойні були вічності та слави?
Ніхто не знає, що ж, хай так.
Як знали б, кріпко б і не спали.

Так сильно перекручені добро та зло,
Що злодій-мученик боїться праведних катів.
А кара вчинку рідко відповідна.
Ніхто ніколи іншого не розумів,
Поки себе не знайде на такому місці.
Тому царюють нелюди і вбивці.
Олександр Мезенцев