У глибокому морі,
Де панують простори,
Де скарби вже роками лежать.
Загубилась русалка
Серед кораблів потонулих,
Де світлу до дна не дістать.
Там скелети акул,
І усього живого,
Перегній водоростей і коралів.
В темряві повній,
Серед самотності й болю
Русалка шукала вогонь,
Що в серці своєму
Молодому, живому,
Розпалила її гибель – любов.
Якось русалка
На березі моря
Зустріла одного юнака.
Його очі – перлини
У безкрайому морі
В якому загубилась вона.
Його погляд осяяв
Її крихке серце
Як місяць і зорі вночі.
Колихнулись моря,
Засяяло сонце,
У її невинній душі.
Вони зустрічались,
На березі тихім,
Коли місяць освітить,
Морський, нічний сад.
Вона хотіла як в казці,
Як принц і принцесса,
Один раз і на все життя.
Та тільки вогню
Нема діла до того
Хто і кого там любив.
Він забирає, що хоче
Віддаючи натомість
Лише розчарування і біль.
І ось тепер
На дні морському
Вона зовсім одна.
Не шумить її серце
Не співають і зорі
Тільки скелети акул і мгла.
Руру

Хочу вам відкрити світ
Де я провів не мало літ
Там цвіт фантазій оживав
Й мені плоди свої давав

Там у парку рідного слова
Тече ріка що зветься: Мова
Немов мелодія дзвінкоче
І слух мій радісно лоскоче

Мов на цимбалах мені грає
Й веселу пісеньку співає
Цим збуджує серцебиття
Так би й слухав все життя

Між берегами двох надій
Стоїть міст великих мрій
На ньому я завжди гуляю
І в небо чисте споглядаю

Як роблять перші свої змахи
Й летять у вирій ніби птахи
Мої вірші летять у світ
Почавши свій чудовий зліт

Я саме там, хочу сказати:
Навчився змалку малювати
І в збірнику моїх робіт
Покажу вам чудовий світ

Як в променях теплого літа
Виходить з моря Афродіта
Над нею янголи літають
І ніжно їй на лірах грають

Таке побачиш не будь-де
Що бачить серце молоде
Тому рішив час не втрачати
І вам про це все розказати
Ігор Лівак

Краса завжди іде на пару з болем,
Вона завжди для болі є плодовитим полем.
Так боляче спостерігати занедбану красу
Забутої навіки палаючої зірки,
Прикопаної брудом у темному лісу.
І ті, кому Фортуна перепустки не дала,
Ніколи і не жили, а просто існували,
Гниючи заживо у власному соку.

Так, краще жити біжучи, але куди і як?
Коли повстали стіни зсередини і ззовні
Бездушні руки що стискають, кайдани кують
Бездушні люди що не проти.
Тож скільки безіменних та забутих душ
Достойні були вічності та слави?
Ніхто не знає, що ж, хай так.
Як знали б, кріпко б і не спали.

Так сильно перекручені добро та зло,
Що злодій-мученик боїться праведних катів.
А кара вчинку рідко відповідна.
Ніхто ніколи іншого не розумів,
Поки себе не знайде на такому місці.
Тому царюють нелюди і вбивці.
Олександр Мезенцев

Мрійливий мій ловець над прірвою у житі,
Спіймай мене, бо відчуваю, я впаду.
Все швидко пролітає, і швидко гинуть мрії,
У снах своїх колись тебе знайду.
Твої мрійливі очі підтримують надію,
Твоє духовне сяйво в душі своїй несу.
А прірва так і манить своєю глибиною,
Один останній крок боюсь, що я зроблю.

Мрійливий мій ловець, ти чиста та духовна,
Лови мене, бо падаю, в безодню я лечу…
Картини та події всі мимо пролітають,
Крізь сон та морок пробиваюсь я і йду.
Тебе в тумані бачу крізь сновидіння обрій,
До тебе поспішаю, на образ твій біжу,
Роблю я крок останній, йду необережно,
Не знаю, до безпеки чи в прірві пропаду…
Олександр Мезенцев

Я – Україна, козацький народ.
Я пісня і квітучі поля.
Я дух, що в серці кипить
і б’ється завжди до кінця.

Я воля, що лине у даль.
Історія, що пишуть віками.
Я птах, який злітає у вись
і летить десь там поза хмари…

Я світло, що темряву рве.
Я стежка, що кличе додому.
Я віра, що в серці живе
і веде до кращої долі.

Я сонце, що сходить щоранку.
Я промінь надії в пітьмі.
Я правда, що стоїть до світанку
на моїй рідній землі.
Ващак Андріана Михалівна

Наш прапор – це небо і лан золотий.
Тризуб надихає на подвиг святий.
Українське ім’я – це мій оберіг,
Що кличе до дому, на рідний поріг.

Тут предків відвага козацька, тут кров,
Що волю плекала, віддаючи нам любов.
Крізь бурі та війни, крізь біль і страждання
Ти йдеш до свободи, ти йдеш до кінця!

З тобою ми разом, твої ми нащадки.
Твоя ми віра, надія й любов.
Цвіти, розквітай, будь щаслива завжди!
Навіки будь вільна без болю й війни!
Ващак Андріана Михалівна

Крізь летаргічний сон я чую голоси
…и …и …и …и

З нестерпним болем самості – гучать
…пи …пи …пи …пи

Повсюди й повсякчас я бачу скрегіт смерті
…рпи …рпи …рпи …рпи

На мене ще не час, та я не боюсь
померти

Боюсь прожити, не відривши очі, стогнучи
…ерпи …ерпи …ерпи …ерпи

Терпи!
Собою бути в диму від ракет – боляче
Юлія Корсунська

Під гарячим київським сонцем
Розриває мене прірва-душа

Телеграма передана гонцем
Каже, що місця під сонцем для мене давно вже нема

Не належить мені міста буденність
Безповоротно я стала для нього чужа

Залишилася чиста стражденність
Не належить, а кривавлю мов так
Юлія Корсунська

Мазками стертого пера
На картоні виводжу вальяжно
Чорнотою густої гуаші
Слова

На кавалці коробки – мій маніфест
Народжена в лоні повстання
Проголошую без права мовчання
Протест

Мій голос — зухвалий субʼєкт
Озброєна ним йду за факелом
Вслід за гаслом обведеним маркером
Вперед

Рабиня серцевого зову
Стою під прапором вперто
Промовляючи за своє відверту
Промову

Незгода — питомість народу
За нас вмирають на фронті
Тож на нашому тильному конті
Свобода

Тут борються за право бути собою
Тож я не дозволю собі зламати хребет
За потреби — вдягну кашкет
До бою

Бо я – це нова ґенерація
З ідеєю в чолі, волею – в крові
Не від злості – з любові
Я – Нація
Юлія Корсунська

Un long voyage
Несе мене на крилах хроніки

Mon équipage —
Згасле багаття меланхоліки

C’est un virage,
І знову, по спіралі, стаю підліткою

Adieu bagages,
А почуття оточене — довкола — кліткою
Юлія Корсунська