І знову мить застигла,
Як масляна краплина.
А ти у русі невгамовнім,
Бо як мураха, хоч й людина…

Замовкни тиша!Не турбуй!
Дай суму наковтатись.
Бо вже дістало з дня у день,
В розпуці прокидатись.

І щоб не втратити момент,
Щоденної рутини.
На мить одну би повернуть,
Безхмарну Батьківщину.
Іванна Паучак

Згасають зорі, потроху світлішає обрій.
Десь у кронах дерев вітерець ледь-ледь промайнув.
З світанкового марева, із полону нездійснених мрій
Повертатись пора, час солодкого сну вже минув.

Та не квапся умить розплющити свої очі,
Хай панують ще в тілі знемога і млість.
Ще затримай в думках чарівність минулої ночі,
Не руйнуй між маревом й дійсністю міст.

Загорнися у ковдру наче в білу пухнасту хмарину,
Хай ще в тілі твоєму панує солодке тепло.
Не підхоплюйся з ліжка, побудь ще у ньому хвилину
Щоб на повну забило сили життя джерело.

Наплануй собі день, хай складеться усе як захочеш.
І щоб люди достойні сьогодні зустрілись тобі,
Сьогодні саме той день, що чимало встигнути зможеш,
Не важливо, що лиш 24 години в добі!

Вільна Злітати

Ой! Підійшла я до криниці,
А в ній холодная водиця
І мов кришталь – прозора й чиста,
Над нею із калин намиста.

Та не втамую свою спрагу!
Все, що дає мані наснагу
Тепер далеко, майже зникло
Та я борюсь, я ще не звикла.

Я не даю собі змиритись
Ані забути, ні скоритись.
Я ще борюсь, шукаю сили.
Вогонь в мені ще не згасили.

Я відроджуся! Це не вперше
Віткнули спис у моє серце
І на хресті мене розп′яли,
Знущались, били, ґвалтували.

Та не здолали! Бо я – сильна!
Я прагну волі неухильно!
А ви – нікчемна сіра маса
Лиш до добра чужого ласа.

Я є! Була! І завжди буду!
І все, що зараз, не забуду!
А вас зустріне радо пекло!
За це й борюся я запекло!

Вільна Злітати

Притисни мене до себе
До хрусткіту ребер
Втисни собі в груди
Нехай мій відбиток залишиться
У тобі.
назавжди.
Розчини мене у склянці
В твоїх долонях я таю
Крізь твої пальці я-пісок
Обпечи мене
Але лише палаючим коханням

Vkrtisn

ти казав
що завжди будеш поряд
що змусило тебе сказати це?
чому
чому
чому
не бачу тебе поруч я
від болю
втратила можливість
нехай це так.
чому ж не віддчуваю доторків
твоїх самозакоханих кінцівок.
чому від болю не стискаю руку я тво‘ю
чому я роздираю знову свою душу
що тільки-но загоїтись успіла
в одній кімнаті, де є тільки я
або моя спотворенна свідомість
ганчіркую по колу вимиваю
окривавлену підлогу.
Vkrtisn

вночі я не сплю — я зітхаю від себе,
як шкіра, що більше не терпить тіла.
мене роздирає не біль, а потреба
бути хоч кимось — не тінню без діла.

лікар говорить: «це просто тривога»,
а я вже четвертий день не людина.
в моїх венах — не кров, а дорога
з пункту «я» в нескінченне «зруйнована».

я вкутую розум бинтами з мовчання —
щоб не кричав. щоб не бачив. щоб спав.
але він говорить. він шепче. він дихає мною.
він — мій бог, і мій кат.

мені сниться, що я — лише очі на стелі,
і ніхто не дивиться в них.
мені сниться, що кожне «я»
це всього лиш уламок минулих псих.

я боюся води, бо в ній — мої риси.
бо обличчя моє — не моє.
я боюся дотиків, бо шкіра
вже давно не забула, кого вбила в собі.

тут пахне хлоркою, сечею і пам’яттю.
тут світла — як правди: ні на грам.
я ставлю хрестики в повітрі замість молитов.

і якщо ти читаєш це —
ти ще дихаєш.
ти ще не я.
але ти —
на черзі катувань.
dtalashok

Якби я мала вселенські крила
Я б собою Вкраїну накрила!
Великі крила у Бога просила,
Закрила собою, як світла хвиля.
Я лину у Небо, я вільна птаха,
Шукаю рятунку для людського даху.
До Бога гукаю, між зір виринаю,
Коли вже почнеться для нас ера раю?!
Нас карма страшна на дно потягнула,
Всесвітні Сили, ми щастя забули!!!
Візьміть нас в обійми,
Омийте любов’ю…
Хіба не достатньо облилися кров’ю?!
Хіба вам не шкода щодня хоронити!?
Ми ж ваше творіння, ми ж ваші діти!
У небі, між зорями, сяйво іскрило,
Наче з алмазів – гігантські крила!
Ні суму, ні часу.., усе зупинилось…
Благання почули.
Так, диво здійснилось!
ND🤍

Надія Холод

Как часто мы молчим, себя не утруждаем, чтоб что-то не сказать,
Как часто мы молчим, не так воспринимай все то, что дарит нам судьба,
Как часто мы молчим, порою и не зная, что где-то ждут наши слова.
Как часто мы молчим, на веру уповая, хоть крик души нечем не заглушить,
Как часто мы молчим, вопрос не задавая, ответ не нужно знать, а может, не хотим,
Как часто мы молчим до надписи над гробом, ведь там слова нами не нужны.
Зачем же мы молчим, себя лишь разрушая,
Зачем же мы молчим ведь хочется кричать……

Пілігрім

Я ведьмочкой её назвал она в ответ мне улыбнулась,
А много ведьм ты в жизни знал она ехидно улыбнулась
Давно я понял что пропал,
Когда её я лишь увидел,
И в тот же миг все осознал,
Ведь жизнь моя перевернулась
Да ведьм по жизни я не знал,
И ведьмочки мне не встречались.
Она взглянула мне в глаза и тихо нежно прошептала
Ну что, посмотрим мы тогда, зачем судьба нас искушала

Пілігрім

Мне хочеться к тебе прижаться в твоих объятьях утонуть.
И поцелуем нежным страстным
К твоим губам опять прильнуть.
Два тела в сладостном экстазе сплелись в объятьях тишины
Лишь стук сердец расскажет правду и нам подарит эти сны

Пілігрім