Який красивий рідний край
Він мальовничий, наче рай
Ліси, поля, луги і доли
Наш край надій, щасливой долі
Наш чернозем такий родючий
Садами білий і квітучий
Багатий ріками й ставами
І небом з хмарами над нами
І спекой теж, дощем з горозою
Не тільки в мріях ми з тобою
Нам іншого в житті не треба
Коли поглянемо край неба
Як родить золотом пшениця
А навкруги зелене листя
І трави квітнуть й майоріють
І закохати в себе вміють
Нікуди йти не забажаєш
Всього шляху не подолаєш
Коли його побачить схочеш
Та від краси його шепочеш
Дивуєшся що нам дісталось
Віками й працею надбалось
Весь час на нього зазіхали
Й на нашу волю посягали
Не дружні нам і темні сили
Хоча в свій дім їх не просили
На землю нашу їх не звали
Що сумно буде ще не знали
Наш рідний край, вся батьківщина
Ти вільний дух між нас зростила
Йти до кінця і не здаватись
Куди би не прийшлось податись
На землю рідну повернутись
До неї від душі звернутись
Ти наймеліша, в цьом причина
Ти наша ненька, Україна
Андрій Сердюк

Бачу семизначне число в новинах.
Ні, це зовсім не моя війна.
Знову від своїх удар у спину,
Правда у кожного своя.

Мені чхати, що тече моїми венами,
Нації не існує, це лиш брехня.
Не можу дочекатися фінальної сцени,
Та йде вже четверта весна.

Ми воювали за вільну державу,
Та гіршими за ворога стали.
Хто міняє свободу на безпеку,
Швидко обох втрачає.

Одні гинуть, інші багатіють.
Одні виживають, інші заробляють.
Та тобі, друже, краще радіти,
Що громадянство маєш вільної країни.

Так, війна не закінчиться,
Так, все стає лиш гірше,
Але ж це зовсім не проблеми,
Для правлячої еліти.

Ти спочатку за війну плати,
Потім за законом помри,
А потім може хтось згадає,
Як називалась та держава.

Держава це синонім лицемірства,
Для мільйонів людей грати.
Ми стали жертвами масового вбивства,
Вони хочуть ще трохи з долями пограти.

Найкраща влада – це та,
Що знищена назавжди.
Та масова анестезія призвела,
До нормалізації неправди.

Вони кажуть: держава необхідна,
Для підтримання порядку.
Та як може порядок той тримати,
Хто на закони власні чхав?

Війна добре затикає пельки,
Все незручне “не на часі”.
Вільнодумство не потрібно,
В незалежній державі.

Тут всі наче натякають:
Ти – ніхто, лиш гвинтик у системі,
Тобою пожертвувати можна,
За велич цілої країни.

Всі страждаємо однаково,
Та хтось більше.
Звичайно, тут всі рівні,
Та деякі рівніші.

Ми думаємо про те,
Як прожити ще хоч день.
Вони думають про те,
Як би наповнити кишені.

А що, як війни навіть не існує?
Просто правлячих псів гавкіт?
Тепер довіряти складно,
Чесність нині не на часі.

Колись ти точно зрозумієш:
Людські життя нікого не хвилюють.
Але скільки вбити встигнеш?
Держава на довірливих полює.

Вони кажуть: мова – зброя.
Я ж повністю з цим згоден:
Мова – чудова зброя,
Проти власного народу.

Адже так зручно керувати,
Єдиним і соборним стадом,
І стадо це назвати,
Красивим словом “нація”.
Але, звичайно, це все не про нас,
То про сусідів-недоумків.
Ми то набагато кращі,
Адже повірили у свої ж ілюзії.

Ми так впевнені у власній перемозі,
Наче добро завжди перемагає.
Але з чого ви раптом взяли,
Що ми на добра боці?

Не за нами правда й воля,
Їх вже не існує зовсім.
За нами – Захід і Європа,
Але чи є це перемога?

Америка – це точна копія Росії,
Їх теж цікавлять тільки гроші й війна,
На нас їм взагалі начхати,
Хоча ні, потрібно м’ясо для гармат.

Наш легітимний уряд,
Легітимно нас вбиває.
Конституція існує,
Тільки як вигідна владі.

Напевно, краще просто зазубрити,
Ці надзвичайно актуальні фрази:
Війна – це мир, свобода – рабство,
Незнання – сила.

Чому ж дзеркал королівство?
Бо нам вже тільки дзеркала,
Покажуть справжнє єство,
Цієї прекрасної держави.

Дзеркала – то наші люди,
Ті, хто не забув як думати.
На них всі надії майбутнього,
За ними – справжня свобода.
Артем Трегуб

Ніж в моєму серці,
розум мій болить!
Вирвати очі,
вирвати серце,
щоб більше не бачити її!
Як гарно, як прозоро
відображається небуття,
коли воно ятрить
кривавими жилами…
Як барвисто переливається
моя свідомість,
коли вона ненавидить
і коли вона любить…
Аліса Боняр

тиша, тіні від рук…
на стіні десь гойдається тихо павук
відлуння «нічого» чую я звук
відчуття таке, що ніби я труп

ховатися без толку, немає старання
життя десь далеко, лиш поруч зітхання
кому, що сказати мені на прощання
квартира моя – марафон просування

уже наодинці не один я тут день
це все відчувається ніби мігрень
повітря отрута – не вистачає легень
сумління сховав я в сотні кишень

все сталось раптово, дивна та зміна
коли хочеш втопитись – океан по коліно
і зорі десь спостерігають брехливо
а я в цих стінах сподіваюсь на диво

душить самотності мене згнила тиша
і гордість моя це слабкості риса
ця самотність мене щоденно вбиває
мій жалісний крик у нікуди лунає

miss/teria

Зазирни в мої очі, коханий,
побач у них себе.
Обійми мою душу, бажаний,
зруйнуй в ній все, що є.
Зацілуй мої губи, щоночі,
даруй мені себе.
Я тебе все чекаю, і хочу,
бо ти життя моє.

Прийди до мене, крізь тишу ночі,
зітри всі межі і страхи.
Я в тобі мов крапля,пророча,
знайду всі свої шляхи.
Ти мій вогонь, моя спокута,
ти мій світ, моя весна.
Без тебе серце , моє забуте,
а з тобою, я жива.

Оксана

Ти несказав мені що любиш
і не боровся ти за мене.
Повірив в мою зраду
й обіда перечеркнула все для тебе.

А я тебе кохала, кохала,
терпіла всі знущання над собою.
Ти нерозумів, навіщо я трималась, допоки, незвільнилась я від болю.

Я думала звільнилась.
Я думала пройде.
Сім’я в мене з’явилась
й кохання в мене є.

Роки лікують. Правда?
Щаслива жінка я.
Та біль з тої обіди
і досі струни в’є.

Я так тебе любила,
люблю й буду любить.
Життям я іншим жила.
жила і буду жити.

Тебе зустріти хочу,
побачити на мить.
Пробачити і відпустити,
нехай цей біль летить.

Я уявляю ту хвилину,
коли тебе побачу знов.
Без слів, без крику, без провини —
лише погляд і любов.

Не для того, щоб вернути,
не для того, щоб просить.
А щоб серце не боліло,
щоб навчилось просто жить.

Я скажу: "Ти був мені світом,
та світ змінився — я змогла.
Тепер я інша, вже не тінь,
а жінка, що себе знайшла."

І ти, мовчазний, подивишся,
і, може, щось в душі здригне.
Та я не жду вже пояснень —
мене минуле не тримає вже.

Я пробачаю. І прощаюсь.
Нехай летить усе, що в’яло.
Я жити хочу, не страждати —
я жити хочу, бо кохала.

Оксана

Коли тебе немає поряд.
Мої думки-завжди з тобою.
Кохаю тебе, як у перший раз.
Залишаю в собі, у нічний час.
Знаю ти мій, а я твоя.
Ти мій місяць, я твоя зоря.

Твій голос — шепіт у вітрах,
твій погляд — світло у снах.
Ти — мій спокій, моя весна,
моя тиша, моя глибина.

Я тебе чую крізь тишу,
у кожній пісні, в кожнім вірші.
Ти — мій день, що не згасає,
моя любов, що не вмирає.

І хоч між нами — сотні миль,
моє серце — твій дім, твій стиль.
Ти мій місяць, я твоя зоря —
разом ми — нічна симфонія.
Оксана

Сліди пекучі, які не загоюються,
Мені лишила їх війна.
Зміни в свідомості відбулися —
Жахлива їм ціна, спогадам моїм.
Мушу жити, не дивлячись, що жоден побратим не лишився живим.
З пекла повернений, живу серед громадян,
Уламки пекла того — в свідомості і тілі мому.
Чи змінило це мене? Можливо.
Чи приживсь я, немов вовк в стаді вівць?
Мені скажуть інші — люди, не знавші цього жаху.
Люди щасливіші.
Але попри біль, попри втрати,
Намагаюся я забути, мов вони,
Жити — знову до нормального життя повернутись,
Бо мусив я, хоч і на роки,
Та вовком там стати.
P.S: Присвячується Миколі Крижану
Степан Кузнегко

А ти ще згадуєш мене?
Мої зелено-сірі очі?
Як цілував, чекав щодня,
І на руках носив щоночі?

Чи не забув, як шепотів
Мені на вушко ніжні мрії?
Ти грав з вогнем, та розумів —
Я не любов, лиш тінь надії.

А пам’ятаєш той наш сон,
Що так і з нами не здійснився?
Коли взяла тебе в полон —
Ти мовчки від мене відхилився.

Тепер лиш згадую ті дні,
І все, що сталося зі мною.
Минуло все, мов тихий сніг…
Та я була щаслива з тобою.
Оксана

Якось під вечір зву Марічку
Піти гуляти удвох на річку
Щоб на одинці, і під зорями
Там милуватись її чарами

Вплела у коси чудові стрічки
І припудрила рум’яні щічки
Я вже не можу себе стримати
Так хочу милу поцілувати

Послухай мила моя Марічко
Почуй як б’ється моє сердечко
Немов на бубні при тобі грає
Бо вже давненько тебе кохає

Признайся мила мені у очі
Скажи відверто цієї ночі
Пригрієш серце моє шалене
І чи ти згідна піти за мене?

Ігор Лівак