Вальс життя
1
Я жити з тобою хочу,
Все від того, що тебе я дуже кохаю,
З тобою єдиною єдиним,
Серцем мене люблячою люблячим.
Приспів
Кружляй вальс життя нас,
Даруй, зустрічі й усмішки нам,
У любові і дружбі нерозлучної,
Щоб наше життя було співзвучним.
2
Зрозуміли ми це у день зустрічі,
Яка поєднала нас у танці,
Як нас кружляє танець життя,
З тієї зустрічі і зараз.
Приспів
кінець.
Ірина

Хтось не може ходити,
Хтось не здатен бачити,
Хтось волів би говорити,
А хтось — болюче кричати.

Так, ми однакові —
В суспільстві немає норми.
Вибираємо лише правильне,
Те, що модне сьогодні.

А хтось, маючи своє приладдя,
Не усвідомлює важливість цінностей:
«Нащо мені це знаряддя?
Для написання нових повинностей?
Для усвідомлення своїх можливостей?»

А хтось розуміє, що втрачено,
Комусь вдається вижити —Тож кожному своє призначено,
І не варто про більше мріяти.

Можливо, це уже прийнято —Вони знайшли можливість більше бачити,
Ніж ті, хто це можуть робити.

Це треба детально обговорити.
І так, а чи можете ви сказати:
Що — вам треба ваше приладдя?
Чи користуєтесь ви достатньо?
Чи відчуваєте брак деталей?Чи потрібно вам інше мастило?
Чи прочистити вам турбіни?
А чи зробити, щоб було красиво?
А чи вистачить вам цього мастила?

Таке бере тільки еліта.
Визначити ці поняття нам допоможе гість:
— Вам потрібно ваше приладдя, пане мотоциклісте?

— Ну, якщо чесно сказати
—Я волів би більше мати,
Та й надздібності прокачати,
Бо довелося багато втрачати.
Та байдуже — от адреналін,
Це прокачаний… як його там? Меланін.

— Дякуємо гостю за правду.
Продовжуємо рубрику далі,
Тож підкрутіть мозкові педалі.

Запрошуємо вас, неважливо якийсь, пане гість.

— Чесно кажучи, мені хоча б якусь детальку,
Можливо, ржаву — я її змащу,
Можливо, якусь неакуратну,
Але хоч якусь, навіть і не нормальну.
Якщо чесно — я звик вже і так,
Звик до поглядів інших.

Хотів, звісно, мати свій шанс,
Але що там говорити про вищих?
Я не відчуваю себе нищим
—Я просто не такий, як вони.
Ми трішки різні зі сторони,
Але так, в принципі, схожі —Душі різних вельможих.

— Дякуємо, пане, за правду.
Закінчується наша програма,
Тож дякуємо, давайте згортатись.

Бо в мене прийшли вже деталі
—Маю тільки з пошти забрати.

Ось так в світі дійсно буває —І це, насправді, нормально:Що хтось кращої деталі шукає.

Просто комусь, хоч і не вистачає,
Та він світ на собі тримає.

Часом погляди — низько,
Часом вони — зависокі,
Буває — з піддертим носом,
А іноді — з потягнутою рукою.

Захоплені — невідомі,
Не знайомі нам перехожі,
Цікаві, іноді схожі,
Та різні і часто холодні
—Такі посторонні.

Хтось не може ходити,
Хтось не може бачити —
Але так цей світ творити,
Що й нічого не скажеш ти.

Нам залишається — бачити,
Поновлювати модні деталі,
Купляти мастила й фарби —Щоб хоч зовні щось таки мати.
Dana Koslan

Світися, змучена моя Вкраїно,
Вдивляйся в завтра ясно і єдино,
Бо ти зродила серця непокірні,
Що захищали, йшли в путь вірну.
Світися в мороці, у бурях лютих,
Світися, страднице, у днях забутих!

Світися, мати, в полі золотистім,
Де крик орлиний зливався з полином.
Де юність клала душу під знамена
І розривала кайдани кам’яні, мов вени.
Щоб кроком власним витоптати шляхи
Нащадкам рідним у нові віки.

Світися, змучена, в ріках чистих,
Бо ти омита слізьми і обрядами святая.
Твої сини впали за волю і правду,
Щоб ми ступили у завтрашню путь.
Світися! кличуть тебе дзвони із храму,
Щоб серце вкраїнське жило, непокірне й пряме.

Софія Дмитрієва

На зацофаній кудлоті
Шерстї дибкої тварини,
Кислим присмаком у ротї
Встряв реп’ях, голлям у шкіру.
Плїд пекучо-життєродний,
Невідчепний од зьвірини,
Поросте — та при нагодї
Уввійде корїннє в спину.
Зьвіру є чужа скорбота,
Зьвір — безжальний аскетизм,
Зьвір — чиясь палка робота,
Зьвір — свавільности девіз.
Вїн плекав свою істоту,
Що понищив пасажир,
Втім, не значить, що бридота,
Є чужий йому пустир.
Втім, не значить, що достоту
Він гулятиме по нїм;
Видре з себе сю сволоту,
Забрав життя, верне собі.
Михайло Нечипуренко

Весна шкребоче своїми пелюстками душу.
Вашу вроду я пам’ятаю,
Вона мене торік розчарувала.
Ні, не врода весни —
Мене люди розчарували.

І довго, ходячи ледащо,
Шукаючи правду в алеях,
Зрозумів:
Любов — річ дивна, що не кажіть.
Це ніби випити келих полину, думаючи:
«О боги, це нектар!»

Випивши перший, до другого тягнешся
Нерішуче.
Хоч доля не справедлива,
Та зіграла в чесну партію,
Нагородивши найкращим.

Ох, якби ви бачили очі
Моєї Я,
Ви б випили заради неї
І третій раз.

26.02.2025
Грішна душа
Грішна душа

Вісім на два
Ніби приклад,
Ніби число,
Ніби любов.

Вісім на два — стільки пар очей,
Вісім на два — стільки пар губ.
А зачарований лиш в одні оченята,
Зачарований лиш в одні вуста.

Людство мине,
І скрипаль помре,
Смичок зламається,
Скрипка розпадеться.
Прийде ще одна весна,
Народиться не одне дитя,
І вулиці чутимуть нові голоси.

Лиш серце, мов граніт,
В грудях битиметься повік,
А в нім — ми.
Навіщо те пекло, якщо в нім нема тебе?
Навіщо інші, якщо люблю свою маленьку Я?

І тих драм не потрібно,
Якщо в них не ми.
Людство таке дивне, що біжи та кричи.
Та заради любові подивіться —
Сенс завжди є жити,
Якщо в житті є ціль.

Без цілей ми — мішень долі,
Без мрій ми не люди.
Людина лиш тоді людина,
Коли розуміє, заради чого
Встає зранку з ліжка.
Лиш тоді, коли вона бодай щось любить —
Сонце, чи фільми, чи людей.

Не дарма Курбас із кулею в серці жив,
Чогось він її любив.

03.03.2025
Грішна душа
Грішна душа

Ах, та річка, що добивається
До моїх ніг на набережній,
Вона хоче забрати мене у даль.
Вітер розціловує моє волосся
І моє обличчя.
Та чому ти, одвічна сила,
Моїх рук минаєш?
Чи ж то вони знівечені,
Що твоїх губ не відчувають?
Байдуже,
Ти цілуєш, та я Сонцем милуюся.
Можливо, так в мене в житті:
Хтось мені, як ріка, стелиться,
А хтось, як Сонце, лиш цятка
У небі далекім вись.
Цікаве життя,
Дано лиш один раз,
А я марную, стою біля ріки
І хмаринки рахую.
Може, Сонце не моє?
Воно ж гріє Місяць,
Навіть той до нього ближче, ніж Земля.
А ріка тепла,
І волошки гралися з хмаринками,
І люди повз мене минали.
Колись тут сиділо моє Сонце,
І я був як Місяць з ним,
Та зараз все померло і згасло.
Лиш волошка лишилась на самоті.

29.07.2024
Грішна душа
Грішна душа

—

Ти замінив мені весь світ,
Ти став повітрям, ніжним світлом.
Мені потрібен тільки ти —
Єдиний, справжній, незамінний.

Такий простий, такий близький,
Милий, щирий, чуйний весь.
Ти бачиш світ у простоті,
Й красу — в очах своїх, як ліс.

У зеленавих тих очах —
Спокій, ніжність і весна.
У них — мій дім, моя надія,
Моя любов, моя весна.

Valeria

Навіщо гроші, які я не отримаю у руки?
Навіщо слава, про яку не взнаю?
І визнання світу, якщо помру у муках —
ніким, ні з чим, у рідному краї.

І факт того, що в школі мої вірші вивчають,
не принесе моєму мертвому серцю ні стука.
Смерть гірша не тоді, коли до відомого приходить зненацька,
а коли — безславна та жебрацька
Степан Кузненко

Я помру — ви мене поховайте
В широкому полі. Прийдіть, немов у свій двір, та доглядайте
За моєю могилою хоч аби раз у рік.
Не кажу робити це вік,
Але хай камінь могильний нагадує характер мій непокірний.
Дивлячись на простір за ним, собі пам’ятайте
Моє прагнення до волі,
Про те, що головне — мати ціль та бути собою,
Боротись зі світом за свою волю.

Не забувайте: кожен з вас родився вільним — обирайте шлях свій в єднанні з природою.
Точіть свої вміння, лишайтесь стійким перед долею тяжкою.
І пам’ятайте! Пам’ятайте про мене та мої наради, їх теж не забувайте!
Степан Кузненко