Колосся гладилось руками,
Стежки топталися ногами,
Дивились очі всюди, скрізь,
Пташиний щебіт в душу ліз…

Все повторити б, ще і ще,
Завдання, ніби, і просте,
Та головне тепер — дожити,
Щоби усе те повторити.

Вітрець стежиною веде
В чуже, не рідне, не своє,
Все там, далеко, залишилось,
Життя де жИло, де трудилось.

03.08.2025.
Ганна Зубко

Вони не сплять, готуються до бою,
І не ховають серце від тривоги,
Їх слово — честь, їх сила — зброя,
Вони тримають мир, на перехрестях дороги.

У кожнім кроці тінь чиєїсь мрії,
У кожнім подиху надія на життя,
Вартові миру, в броні, в своїй стихії,
Бо їхній щит це правда й боротьба.

Вони стоять, коли весь світ колише,
Коли в очах — лиш попіл і дощі,
Але у серці — воля, мирна тиша,
Що проростає навіть у вогні.

Ми дяку складаєм за мужність і дію,
За наш оберіг, за нашу безпеку.
Вартові миру — це світла надія,
Що захищають і в холод і в спеку.

Гуде земля, мов серце рве на шрами,
Над головою — небо у вогні.
Ми не ховаєм душу за словами,
Ми не втікаєм — ми стоїмо в війні.

Гуркоче грім, але то не погода —
То смерч заліза сиплеться з небес.
Та навіть в пеклі з нами є свобода,
І віра, що не згасне до чудес.

Стіна тремтить, та серце ще міцніше,
Бо за плечима — дім, любов, дитя.
І кожен вибух робить нас сильніше,
І кожен подих — крок крізь небуття.

Ми не зламались. Падає тривога.
Але жива у грудях тиха суть.
Іде поранена, але пряма дорога —
Там, де сини живими нас ведуть.

Не чекаю дарунків від долі,
Не кохаюсь у мріях давно,
Відцвіли край дороги тополі,
Заросло бур’янами село.

Береги верболозом покрились,
Не ховається хвиля в пісок,
Горобцями думки розлетілись,
Щебіт кличе у мамин садок.

Дощем стріха, неначе,
сплакнула,
Зняло крик вороння угорі,
Сквозняком в очі хата війнула,
Тихо скрипнули двері старі.

Все сумую, не мама, то й добре,
Нехай втрата одне серце рве,
У думках бачу,в снах усе вкотре,
Зве минуле, за руку бере.

Тихо хвилі на берег кидались,
В незабудки лилИсь голубі,
Щебетали думки, посміхались
Ледь заплакані очі мої.

За селом все сумую, за полем,
Всьому шану і річці віддам,
Берегам і високим тополям,
І воронам, і тим горобцям.

02.08.2025.
Ганна Зубко

Спіймаю дощ в сухі долоні,
До щік вологу прикладу,
Підставлю вітру свої скроні,
Тоді з полегшенням зітхну.

В похмурість неба заглядаю,
По дню липневому бреду,
Неначе поряд, відчуваю
Громоголосу десь грозу.

29.07.2025.
Ганна Зубко

Спіймаю дощ в сухі долоні,
До щік вологу прикладу,
Підставлю вітру свої скроні,
Тоді з полегшенням зітхну.

В похмурість неба заглядаю,
По дню липневому бреду,
Неначе поряд, відчуваю Громоголосу десь грозу.

29.07.2025.
Ганна Зубко

Гроза вечірня, блиск між хмар,
Раз по раз грім гуркоче,
А дощ і краплею не впав,
Йти до долонь не хоче.

Повисла темрява, тоді
До вікон дощ добрався,
Не було спину тій воді,
І грому сон лякався.

27.07.2025.
Ганна Зубко

Бій за свободу

Гримить земля під ворожим натиском,
Та серце палає, мов жар у пітьмі.
Ми стали стіною — єдиним захистом,
Щоб вільними жити на своїй землі.

Кожна сльоза — нескорена віра,
Кожний постріл — наш оберіг.
Батьківська хата, дитя на колінах,
Це все, за що йдемо в останній свій бій.

Герої не гинуть — вони поруч з нами,
У подиху вітру, у співі птахів.
Їх пам’ять живе між небом і храмом,
І кличе нас знов до великих чинів.

Ми б’ємось за волю, не ради слави —
Ради дітей, щоб росли без війни.
Свобода — не слово, свобода — держава,
Яку захищають доньки й сини.

У полі, де пшениця колосилась,
Тепер — вогонь і сталь, і дим густий.
Там, де колись дитинство веселилось,
Звучить війни невпинний, лютий бій.

Гримлять гармати, небо рве залізо,
І сльози капають з очей землі.
Тут кожен метр — вже не просто тризна,
А крок до волі в крижаній імлі.

Герої йдуть із вірую у Бога,
У серці мають правду і любов.
І хай трясеться ворог на усіх дорогах
Ми переможемо й проллємо його кров.

Бо з попелу встає свята держава,
І прапор в небо тягне свою сталь.
Ми не впадем — бо в нас незламна слава,
Бо в нашій крові — воля, вогонь і сталь!

Гримить земля, і небо плаче,
Та він іде мов буря, наче.
У грудях —серце не з каміння,
А полум’я з вогню й терпіння.

Його не зломлять ворожі лави,
Бо він воює не задля слави.
В ньому віра, Батьківщина,
Щоб була вільна Україна .

В очах і біль, і світлі мрії,
Про тишу, хату, про надії.
Та в серці клятва нездоланна:
Стояти доки буде рана.

Він знає: кожен день як битва,
Та воля — кров’ю, не молитва.
І навіть впавши, не зламає
Любові, що в душі палає.