І знову прірва на шляху, і обійти її не в змозі,
І вороття назад нема, стою одна я на дорозі.
Як зачарована стою, ледь не втрачаючи свідомість,
А навкруги повзе пітьма, затягує у невідомість.

Годинник відбиває час, а я себе не відчуваю.
Лиш навкруги тваринний страх, мабуть мене уже немає.
Але продовжують думки плести незриму павутину,
Дають надію на життя, на те, що світ цей не покину.

Залишиться позаду прірва, і зникне темрява та страх
А попереду буде світлий, широкий та щасливий шлях.

Світлана Сомош

Зупинити

Наша кішка Гера
Чорна, мов пантера.
Лиш на шиї в кішки
Біла є манішка.

Кожний ранок Гера
Чорна, мов пантера,
Почина кричати,
Щоб пустили в хату.
Хоче їсти й спати
Та відпочивати.

Бо щоночі Гера
Чорна, мов пантера,
Геть іде із хати,
Щоб там пострибати,
Мишок полякати,
Гучно покричати.

Наша кішка Гера
Чорна, мов пантера,
Як почне нявчати
Та бешкетувати,
Бігати й стрибати –
Хоч тікай із хати.

А ще наша Гера
Чорна, мов пантера,
Любить умиватись,
До усіх ласкатись
Та зі мною гратись.
Зрідка і кусатись.

Ось яка в нас Гера
Чорна, мов пантера.
Це не просто кішка-
В неї є манішка!

Світлана Сомош

Зупинити

Стоїть на підвіконні
У гарному вазоні
Рослина чудернацька –
Колючок забагацько,
А стовбур не гладенький,
Тоненький та рівненький.
У неї він ребристий,
Товстенький та м`ясистий.
Рослина ця не любить,
Як хтось її голубить
І часто поливає,
Від сонечка ховає.

Стоїть на підвіконні
У гарному вазоні
Товста зелена злючка,
Неначебто колючка.
Та ні, вона не злючка,
Хоч схожа на колючку.
Колись на неї чари
Чарівники наслали,
Колючки повстромляли
І кактусом назвали.
Та раз на рік зникають,
Ті чари пропадають.

Стає вона красива,
Немов заморське диво
Потрапило до хати.
Очей не відірвати.
Струнка та білосніжна,
Духмяна, ніжна-ніжна.
Тепер, коли це знаю,
Про квітку цю я дбаю,
На сонце виставляю,
Як треба – поливаю.
На неї поглядаю –
На чудо я чекаю.

Світлана Сомош

Зупинити

Чому так важко на душі?
Так важко, ніби в час скорботи.
Мабуть, тому, що у житті
Я маю лиш одні турботи.

Здається, що життя пройшло,
Щасливі дні усі минули.
Здається, ніби сплю й ніхто
Не збудить – всі мене забули.

Час плине і літа ідуть.
Що попереду хочу знати.
Чи дні погожі ще прийдуть ?
Чого в житті мені чекати ?

Хоч кажуть, що у всіх життя
Смугасте, ніби в зебри шкіра,
І чорна згине в небуття,
Натомість прийде смуга біла,

Та сумнів виник і живе –
Широка дуже чорна смуга,
В безмежність нібито іде,
А на душі одна лиш туга.

І, з кожним днем мого життя
Надія тане, мов крижина.
Що буде, як розтане вся ?
Невже прийде така хвилина ?

Світлана Сомош

Зупинити

Пацючка спіймала кішка
У якої є манішка.
Тобто, наша кішка Гера
Чорна, мов якась пантера.

Принесла його до хати,
Хоче всім нам показати,
Похвалитись перед нами
Успіхами та ділами.

Пацючка вона носила,
То пускала, то ловила,
Поки той не примудрився –
Втік від Гери й затаївся.

Засмутилась кішка Гера
Чорна, мов якась пантера.
Знову десь пішла із хати.
Пацючка мабуть шукати.

Світлана Сомош

Зупинити

Бачить наша кішка Гера,
Чорна начебто пантера –
Хтось розлігся під дверима,
Тільки блимає очима.

Підійшла до нього ближче,
Підняла своє хвостище
Та поставила трубою,
Спину вигнула дугою.

Зашипіла на звірятко,
Чорне-чорне цуценятко.
А воно теж хвіст підняло,
Ним привітно замахало.

Потім скочило до кішки
І лизнуло їй манішку.
Та застигла, розгубилась.
Де вся злість її поділась!

Бачить наша чорна кішка –
В цуценятка теж манішка !
І замислилася кішка:
Може родичі ми трішки?

Світлана Сомош

Зупинити

Чи можна глибину знайти
В тім місці, де її немає?
Чи можна співчуття збудить,
Де почуттів вік не буває?

Коли жорстокість у крові
І серце кров ту не ганяє,
Бо замість нього у душі
Граніт, а він не відчуває.

Повз лихо байдуже пройдеш
Та іронічно посміхнешся,
Або ще горя принесеш,
Або з відразою здригнешся.

Тебе не зачіпа біда,
Яка із сліз рікою л`ється.
І те, що почалась війна
Для тебе грою видається.

Світлвнв Сомош

Зупинити

– До зустрічі, я не прощаюсь,-
При розставанні ти сказав.
Дав зрозуміти, що згадаєш,
Надію нібито подав.

Байдужим поглядом сковзнувши,
Ти повернувся і пішов.
Прошепотіла я, зітхнувши:
-Прощай, не стрітися нам знов.

Хоч серце трохи защеміло,
Та я не впала у відчай,
Коли наважилась, рішила
Промовити услід : “Прощай!”

Прощай, від тебе я звільнилась,
Отож на зустріч не чекай.
Адже тебе я залишила
Коли промовила: “Прощай!”

Світлана Сомош

Зупинити

Жив-був мельник із синами.
Їх у нього три було.
Хлопці борошно мололи.
Ослик їм возив зерно.

Був у них ще кіт-мурлика.
Котик байдики не бив,
А щоночі на горищі
Вправно він мишей ловив.

Батьку час прийшов вмирати.
Він синів своїх зізвав.
І, прощаючись із ними,
Все добро ділити став.

Млин найстарший син одержав,
Син середній – віслюка.
А найменшому у спадок
Батько дав лише кота.

Зажурився син молодший :
“Що за спадок кіт-муркіт?
Чим мені він допоможе ?
Я, мабуть, піду у світ.”

І пішов. Іде він лісом,
А позаду кіт біжить.
От доходить він до річки
І надумав відпочить.

Сів, задумався про долю,
Звісив голову в журбі.
Аж тут, кіт йому говорить :
“Допоможу я тобі.

Ти, Іванку, не журися.
Тут сиди відпочивай.
А, щоб босий я не бігав
Ти взуття мені віддай.”

Кіт у чоботи узувся,
Та й у ліс мерщій гайнув.
Хлопець став його чекати
І не зчувся як заснув.

В той же час і тим же лісом,
Де Іванків кіт блукав,
Цар з красунею дочкою
У кареті проїжджав.

Кіт, побачивши карету,
Як почав галасувать :
“Ой, рятуйте, добрі люди!
Будуть зараз убивать!

Сто розбійників напало
На хазяїна мого.
Зняли одіж, обікрали,
В річку кинули його!”

Сам чимдуж побіг до річки,
Хлопця швидко розбудив,
Роздягнув, штовхнув у воду.
Потім кіт заголосив :

“Порятуйте! Порятуйте!
Пана витягніть з води,
Бо він плавати не вміє!
Люди добрі, всі сюди!”

Цар, побачивши, що й справді
В річці борсається пан,
Наказав його спасати
Й одягнути у жупан.

А тим часом, кіт цареві
Про Іванка розказав,
Ніби той багатий дуже,
Має замок, землі, став.

І, що прізвище Івана,
Цього пана – Карабас.
Кіт цареві вельми вдячний,
Бо хазяїна той спас.

Запросив царя й царівну
Погостити в замку в них.
Сів Іван з царем в карету,
Ну, а кіт вперед побіг.

Він щодуху мчиться шляхом.
Бачить – хлопці-косарі
Косять сіно край дороги
І виспівують пісні.

Кіт їм каже : “Хлопці, друзі,
Цар проїде мимо вас,
То кажіть йому, будь ласка,
Тут господар – Карабас.”

Та й побіг. Аж тут цар їде
І питає хлопців він :
“Косарі, чиї це луки,
Хто господар цих долин ?”

Косарі відповідають :
“Тут хазяїн Карабас.
Це його долини й луки,
Він – господарем у нас.”

Їдуть далі. Бачать – нива,
Хлопці жито на ній жнуть.
Колос гарний, просто диво.
Всі на совість спину гнуть.

“Розкажіть мені, люб’язні,-
Цар звернувся до женців ,-
Хто хазяїном тут буде?
Хто господар цих полів?”

“Карабас полів господар”-
Став один відповідать,
Бо прудкий кіт у чоботях
Встиг і тут вже побувать.

Потім кіт побіг до ставу.
З рибаком розмову мав.
Попрохав його сказати,
Ніби це Іванів став.

Цар до ставу під’їжджає,
І рибалку він пита :
“Як улов? Хто тут хазяїн?”
Той йому відповіда :

“Тут улов хороший завжди.
Рибка водиться у нас.
А цим ставом володіє
Наш господар Карабас.”

Кіт, в цей час, прибіг до замку,
У якому проживав
Чарівник лихий, підступний.
Він не раз людей вбивав.

Тільки кіт його побачив,
То відразу сполотнів,
Бо той велетень-презлющий
Був страшніший від чортів.

Острах свій переборовши,
Він сказав : “Я чув торік,
Ніби ви, шановний пане,
Незрівняний чарівник.

Ніби можете у звірів
Обертатись. Так? Чи ні?
Сподіваюсь, що це чудо
Ви покажете мені.

Бо я в цьому сумніваюсь.
Ви ж не можете, мабуть,
У тварину, тобто в лева,
Взять себе і обернуть?”

На такі слова зухвалі
Розсердився людожер.
Кіт не встиг моргнути оком ,
Як стоїть навпроти лев.

Величезний та страшнющий,
Очі полум’ям горять.
Кіт мерщій почав тікати,
Й перелякано кричать :

“Ой, не їж мене, шановний.
Будь ласкавим, покажи,
Як в малу норушку-мишку
Обернутись можеш ти !”

Тільки ці слова промовив,
Глядь – а лева вже нема,
А сидить на тому місці
Сіра мишка польова.

А коту цього і треба,
Швидко мишку проковтнув,
Бо він добрим мишоловом
По своїй природі був.

До палацу під’їжджає
Цар з усім своїм двором.
І, як завжди, він питає :
“Хто господар цих хором?”

Кіт підходить до карети,
Всіх запрошує в палац.
Слуги кажуть, що хазяїн
В них добродій Карабас.

Цар у захваті від цього.
Радий він, що Карабас –
Молодий, красивий хлопець,
Ще й багатий в той же час.

За Івана Карабаса
Заміж доньку віддає,
Половину свого царства
Молодим у дар дає.

Став Іван царем невдовзі
І щасливо він зажив.
А його кіт у чоботях,
Той, мишей вже не ловив.

Він у розкоші купався,
Жив в палаці, не тужив,
Бо за всі свої старання
Добру долю заслужив.

Світлана Сомош

Зупинити

У одній сім’ї великій
Діток виросло немало :
Шість синів та любу доньку
Доля їм подарувала.

Жили добре і щасливо
І ні дня не бідували,
Бо ніколи не лінились
І всі дружно працювали.

Хлопці всі міцні та дужі
За худобою дивились,
Разом поле обробляли,
Легко й весело трудились.

Донька, дівчина вродлива,
Теж без діла не сиділа :
Ткала, пряла, вишивала,
Їсти кожний день варила.

Мати й батько дуже раді –
Діти в них такі хороші :
Добрі, дружні, працьовиті,
А до того, ще й пригожі.

Та прийшло одного разу
До них горе у світлицю :
Викрав злющий змій Горинич
Любу доньку і сестрицю.

Хлопці рушили сестричку
Із полону визволяти.
Залишилися удома
Вбиті горем батько й мати.

День пройшов, другий і третій,
А синів усе немає.
Рік минув, почався другий,-
Мати все дітей чекає.

Якось вирушила мати
Любих діток виглядати.
А коли назад верталась,-
Поблизу самої хати

Покотилась їй назустріч
Дуже гарна горошина.
Захотілося гороху –
Їй стерпіть було несила.

Нахилилася, підняла,
Проковтнула горошину.
Час пройшов, і народила
Жінка славного хлопчину.

Мати сину дуже рада,
Батько теж від щастя сяє –
Буде матері розрада,
Допомога підростає.

Батько став Котигорошком
Цього сина називати.
Бо, коли він мав родитись,
Горошину з’їла мати.

Як з води росте синочок.
Літ йому ще дуже мало,
А вже виріс він великий,
В нього сили вже чимало :

Здоровенну каменюку,
Мов пушинку, підкидає.
Всі дивуються – малий ще,
А велику силу має.

Раз почув Котигорошко,
Що у нього ще сестра є.
До матусі він підходить
І з надією питає :

– Правду, мамо, люди кажуть,
Що сестричку ще я маю,
Викрав змій її із дому
І у себе десь тримає ?

– Є сестра і шість братів є, –
Промовляє бідна мати.-
Хлопці рушили сестричку
Із полону визволяти,

Та й немає до цих пір їх,
Мабуть, кинув змій в темницю.
Не побачиш, любий синку,
Ні братів, ані сестрицю.

Гірко плаче люба мати
А синок її втішає :
– Я їх визволю з полону.
Та матуся не пускає :

– Не іди, синок, до змія,
Ще ніхто його не здужав.
Згодом сина відпустила,
Бо просив її він дуже.

Став тоді Котигорошко
Готуватися до бою.
З ковалем договорився,
Щоб скував для нього зброю.

Попрохав Котигорошко
Булаву міцну зробити,
Щоб була вона велика,-
Нею змія буде бити.

І коваль зробив для хлопця
Булаву таку здорову,
Що сім парубків насилу
Притягли її до двору.

Він її підкинув вгору
І батьків своїх прохає :
– Відпочину я діб десять,
Хай ніхто не заважає.

А коли вона донизу
Буде із висот летіти, –
Розбудіть. Я перевірю :
Можна нею змія вбити?

Булава летить на землю,
Розбудив татусь синочка,
А той палець лиш підставив,-
Булава вщерть на кусочки.

Він говорить : “ Ні! Ця зброя
Не годиться змія бити.”
Булаву іще міцнішу
Став коваль йому робити.

Через три дні десять хлопців
Булаву несуть до двору.
Взяв її Котигорошко
І підкинув легко вгору.

А коли пройшло днів десять
Зброя в небі появилась.
Вийшов він, підставив палець,-
Уціліла, не розбилась.

Булаву узяв на плечі,
Із батьками попрощався,
Визволяти із полону
Він сестру й братів подався.

Цілий день ішов. Нарешті,
До палацу вже підходить.
Бачить дівчину в палаці,
З нею мову він заводить :

– Добрий день! Скажи, красуне,
Хто в цім замку проживає ?
– Злий-презлющий змій Горинич,-
Так вона відповідає.

– Ти іди подалі звідси,
Бо як з’явиться проклятий,-
Він тебе в темницю кине.
Людям ворог він заклятий!

Викрав змій мене із дому
І тримає у неволі.
Зачинив братів в темницю,
Вже не бачити їм волі.

Зрозумів Котигорошко,
Що вона його сестричка.
Каже дівчині : “До змія
В мене справа невеличка.”

Тут якраз із полювання
Змій Горинич прилітає.
Чує дух людський в палаці,
Розізлився і питає :

– Хто прийшов в палац до мене?
Будем битись чи миритись?
А йому Котигорошко :
– Ну, звичайно, будем битись !

Ти біди і горя людям
Вже немало встиг завдати.
І моїх братів з сестрою
Годі в себе вже тримати !

Вдарив змій Котигорошка –
Той від болю захитався,
Ноги в землю повгрузали.
Змій зрадів, заусміхався :

– Хлопче, я тобі не раджу
Бій зі мною затівати,
Бо ніхто, із ким я бився,
Не зумів мене здолати.

А коли ударив хлопець –
Змій загруз аж по коліна.
Ледве витягнув він ноги,
Як підкова стала спина.

Вдруге на Котигорошка
Він щосили замахнувся.
Як ударив – по коліна
Хлопець вгруз, аж задихнувся.

Швидко вискочив з землі він,
Вдарив змія булавою
І загнав по пояс в землю.
Замотав той головою.

Змій вогнем надумав хлопця
Обпалити та злякати.
І почав він струменями
З пащі полум’я пускати.

Не підступишся до нього –
На три метра все палає.
Зміг таки Котигорошко
Збоку вдарити. Волає

Змій та просить пощадити,
Зберегти життя благає.
Всіх на волю відпустити
Із темниці обіцяє.

Полонянка знає змія
Та його підступну вдачу.
Просить дівчина : “Не слухай,
Це не принесе удачу.

Убивай його. Не думай,
Не жалій ти злого змія.
Бо уб’є тебе він потім.
Бути вдячним він не вміє !”

І тоді Котигорошко,
Скільки сили вистачало,
Булавою змія вдарив.
І, проклятого, не стало.

Хлопець взяв ключі у змія,
Відчинив усі темниці,
Відпустив людей на волю.
Потім рушив до скарбниці.

Взяв там золото та срібло.
І, з сестрою та братами,
Разом рушили в дорогу,
Щоб зустрітися з батьками.

Не сказав Котигорошко,
Що доводиться їм братом.
Думав : “Як прийдем додому,-
Вдома скажуть батько й мати.”

Притомилися в дорозі
І під деревом присіли.
Задрімав Котигорошко,
А брати ще гомоніли.

Старший мовив : “Сором буде,
Як удома будуть знати,
Що вшістьох одного змія
Не змогли ми подолати.”

І тоді рішили : хлопця
У село своє не вести.
Скарб його у подарунок
Батьку й матері віднести.

До берези біля поля
Хлопця міцно прив’язали.
А самі пішли додому
І добро його забрали.

Дома дітям дуже раді.
На обличчях щастя сяє.
Та хвилюється матуся,
Бо найменшого немає.

– Де синок Котигорошко?
Він пішов вас визволяти.
Та невже загинув в битві? –
Їх питає бідна мати.

А брати вже зрозуміли,
Що їх визволив з неволі
Не хто-небудь,- братик рідний,
Признаються : “Його в полі

До берези прив’язали.
Що він брат наш, – ми не знали.”
Розв’язать Котигорошка
Одного з братів послали.

Тільки вирушив із хати,-
Та й застиг він на порозі,-
Їхній брат Котигорошко
Йде додому по дорозі.

Всі брати ховають очі,
Дуже просять їх простити.
Слухав їх Котигорошко,
Потім став їм говорити :

– Що образили – прощаю.
Зла на вас я не тримаю,
Але разом з вами жити
Після цього не бажаю.

Наступила ваша черга
Батька й матір доглядати.
А я піду щастя-долю
У великий світ шукати.

Він зібрався у дорогу.
Із ріднею попрощався.
Булаву узяв на плечі
І по щастя в світ подався.

Через луки і поля йде.
До високих гір доходить.
А там курява горою
І все ходором там ходить.

Бачить – хлопець в гори вперся,
Їх руками розсуває.
Здивувався : “Що за чудо ?”
Він тоді його питає :

– Добрий день! Скажи-но, хлопче,
Що це ти тут поробляєш ?
– Хочу гору з місця зрушить
Та мені ти заважаєш.

Ця гора тут не до речі,
Шлях вона перетинає, –
Відповів Котигорошку
Той, що гори розсуває.

Зсунув гору, потягнувся.
Можна вже і відпочити.
Діло зроблено. Шлях вільний.
Час прийшов поговорити.

Каже він Котигорошку :
– Я зовусь Вернигорою,
А тебе як звати, хлопче?
Де ідеш? Візьмеш з собою?

– А мене Котигорошком
Батько й мати називають.
Що ж, підемо далі разом.
Побраталися й рушають.

Навпростець подорожують
Через гори і долини.
Перетне гора дорогу –
Побратим її подвине.

Підійшли вони до лісу.
Йдуть повільно, розмовляють.
Так зайшли у самі нетрі,
А як вийти з них – не знають.

Аж тут, їм іде назустріч
Славний хлопець і співає.
Та, мов граючись, дерева
Він із корнем вириває.

Здивувались побратими
Та направились до нього.
Привітались і питають :
– Ти дерева рвеш для чого?

– Щоб іти було вільніше, –
Хлопець їм відповідає.
Усміхнувся він прихильно
І з цікавістю питає :

– Хлопці, ви далеко йдете?
Як у хащі ці попали?
Вернидуб я. А ви звідки?
Та, як вас батьки назвали?

– Я зовусь Котигорошком,
Побратим – Вернигорою.
Ми шукаємо по світу
Щастя і хорошу долю.

Вернидуб тоді прохає :
– І мене візміть з собою.
Я теж хочу разом з вами
Відшукати щастя й долю.

Побраталися. Йдуть далі.
Гори з шляху прибирають.
А, якщо проходять лісом,
То дорогу прокладають.

Підійшли вони до річки.
Стали думати й гадати,
Як же їм на другий берег
Через воду перебратись.

Тут до них підходить хлопець.
Вуса до плечей звисають.
Побратими привітались
І у парубка питають :

– Підскажи, будь ласка, хлопче,
Де тут брід є через річку?
Хлопець їм відповідає :
– Я відверну вам водичку

І ніякий брід не треба.
Вас і так пропустить річка.
Лівим вусом покрутив він
Розступилася водичка.

Перейшли на другий берег,
Хлопець круте вусом правим.
Озирнулися і бачать,
Що немає переправи.

Промовля Котигорошко :
– Вирушай вусань із нами.
Побратаємось і станем
Між собою ми братами.

Звуть мене Котигорошком.
Цього хлопця – Вернидубом.
Рве дерева він із корнем,
Може впоратись і з дубом.

Цей товариш – побратим наш.
З місця гори він зсуває.
І тому Вернигорою
Хлопця кожний називає.

– А мене звуть Крутивусом.
Це тому, що вуса маю
І коли я ними крутю,
То водичку відвертаю.

Згоден вирушити з вами
І радію цій нагоді.
Певний я, що у дорозі
Стану ще не раз в пригоді.

Побраталися. Йдуть далі.
Ніч їх в лісі настигає.
На галявині хатина
І нікого в ній немає.

Хлопці вирішили в хаті
Темну ніч пересидіти.
А на ранок огляділись,
В ній надумали пожити.

Троє з них у ліс подались
Дичину щоб полювати.
Став Вернигора у хаті
На всіх їсти готувати.

Куховарив до обіду.
Тільки ліг, щоб відпочити,-
Калатає хтось у двері
І велить їх відчинити.

– Не такий ти пан великий, –
Хлопець став йому казати. –
А зайти до хати хочеш,
То навчись сам відчиняти!

Відчинились двері в хату.
Хтось зайшов, почав кричати :
– Їсти хочу! Дай поїсти!
Довго буду я чекати ?

Не сподобалося хлопцю,
Як із ним хтось розмовляє.
Каже : “Може ти й голодний.
Тільки хто ж це так прохає ?”

У кімнату дід заходить.
Хлопцю тільки по коліна.
Борода у нього довга,
У дугу зігнута спина.

До Вернигори підходить,
Хлопця він за чуб хапає,
На гвіздочок за волосся
Дід Вернигору чіпляє.

Бачить їжу. На стіл виліз.
Заходився поїдати.
Виїв, випив все зі столу
І подався геть із хати.

А Вернигора з гвіздочка
Ледве-ледве відчепився
І новий обід швиденько
Готувати заходився.

Побратими – з полювання,
А обід ще не зварився.
Та й питають : “Що з обідом ?”
– Я заспав та й запізнився.

Не схотів Вернигора їм
Про пригоду розказати.
Доварив обід. Поїли.
Полягали спочивати.

На другий день встали рано,
Та пішли знов полювати.
Залишили Вернидуба
На всіх їсти готувати.

Швидко впорався з обідом,
Ліг, щоб трохи відпочити.
Аж тут стукає хтось в двері
І велить їх відчинити.

– Не такий ти пан великий, –
Вернидуб відповідає. –
Хто зайти до хати хоче,
Двері сам той відчиняє.

Чує – двері відчинились,
Хтось зайшов та знов кричати :
– Істи хочу ! Дай поїсти!
Довго буду я чекати?

Йде до парубка маленький,
Дуже згорблений дідочок.
Він за чуб хапає хлопця
І чіпляє на гвіздочок.

Сам на стіл заплигнув швидко
І давай все наминати.
Виїв, випив все до крихти
І чкурнув мерщій із хати.

Вернидуб на тім гвіздочку
Покрутився та зірвався.
Швидко все прибрав зі столу.
Готувати знову взявся.

Повернулись побратими :
– Що? Немає ще обіду?
– Задрімав я,- каже,- трохи.
Завтра краще з вами піду.

А назавтра Крутивуса
Куховарити лишили
І з ним трапилось те ж саме.
Допізна обід варили.

Другим днем Котигорошко
Залишився біля хати.
Всі пішли на полювання,
Хлопець став хазяйнувати.

Наварив він їсти, пити.
Сів, братів своїх чекає.
Коли грюкає хтось в двері
І господаря гукає :

– Відкривай хазяїн двері!
Хлопець двері відчиняє.
Бачить діда з бородою,
Він її в руках тримає.

Пропускає діда в хату,
А той хлопця хап за чуба.
Діда парубок хапає
Й тягне волоком до дуба.

Розщепив він дуб надвоє,
В шпару бороду встромляє.
Защепив її й до діда
Він сердито промовляє :

– Раз такий ти, – значить діду
Поки будеш тут сидіти.
А як прийдуть побратими,
То рішим, що нам робити.

От приходять побратими,
Хлопець стіл їм накриває,
Про свою пригоду з дідом
Він братам розповідає.

Тут призналися і хлопці,
Що й до них той дід з’являвся.
Поїдав усі наїдки,
Потім швидко убирався.

Хлопці вирішили : “Треба
Цього діда покарати.”
Їх веде Котигорошко
Дуба з дідом показати.

Підійшли до того місця,
А там дуба вже немає.
Вирвав дід його із корнем,
Замість дуба дірка зяє.

Де тягнувся дуб за дідом,
На землі там слід зостався.
До тих пір ішли тим слідом,
Поки він не обірвався.

Слід довів їх до криниці,
У якої дна не видно.
Хто полізе ? Всі бояться.
А дідок там, очевидно.

– Я полізу у криницю, –
Їм Котигорошко каже.-
Мотузком мене гарненько
Хтось із вас нехай обв’яже.

Обв’язали і спускають, –
Довго дна не міг дістати,
Та нарешті на тім світі
Зміг на землю твердо стати.

Бачить він палац великий.
Всюду золото там сяє.
Став ходити по покоях,
Королівну зустрічає.

Дуже гарна, мов та квітка,
В світі кращої немає.
– Хто такий ти? Що тут робиш? –
В нього дівчина питає.

– Звуть мене Котигорошко.
Діда з дубом я шукаю.
Він маленький, з бородою.
Діло я до нього маю.

– Зараз бороду розкішну
Дід із дуба визволяє.
Ти не йди до нього, друже,
Бо людей він убиває.

– Як же ти сюди попала? –
Хлопець дівчину питає.
– Дід мене із дому викрав
І в неволі тут тримає.

– То веди мерщій до діда.
Я доб’юсь для тебе волі.
І виходь за мене заміж,
Бо моє ти щастя й доля.

Зашарілась королівна,
Посміхнулась, згоду дала.
Повела його до діда,
Де сидить він показала.

Дід, як парубка побачив,
То від злості затрусився.
– Будем битись, чи миритись? –
Він кричати заходився.

Каже хлопець діду : “Битись!
Де вже нам у мирі жити.
Ти ж красуню королівну
Не бажаєш відпустити !”

Той дідок був чародієм,
І тому у бій йшов сміло.
Думав, що його здолати
Із людей ніхто не в силах.

Та зумів Котигорошко
Подолати чародія.
Згинув дід, пропали чари.
Волі дівчина радіє.

Відпочив Котигорошко.
Потім рушив до скарбниці.
Взяв там золота та срібла
Та відніс все до криниці.

– Побратими ! Чи ви є ще ?
– Є ! – Кричать, отож чекали.
Прив’язав мішок із скарбом,
Каже їм, щоб витягали.

Потім другий, там і третій.
Він кричить їм : “Це все ваше !”
Як тягнули королівну :
“Це моє,”- всміхнувшись, каже.

Побратими королівну
Як узріли – закохались.
Кожен хоче, щоб йому ця
Гарна дівчина дісталась.

Почали за неї битись.
Один одного вбивати.
А вона Котигорошка
Залишилася чекати.

Зрозумів Котигорошко,
Що не будуть витягати.
І пішов підземним світом
Інший вихід він шукати.

Злива раптом почалася,
Град пішов та вітер знявся.
Хлопець від негоди злої
Попід дубом заховався.

Бачить, високо на дубі
Є гніздо – в нім пташенята.
Дощ їх мочить, град шмагає,
Плачуть бідні грифенята.

Пожалів Котигорошко
Пташенят. Кафтан знімає
Та від зливи, граду, вітру
Ним гніздо він накриває.

Дощ затих, і град унявся.
Гриф великий прилітає.
Бачить – вкриті пташенята.
– Хто накрив вас? – Він питає.

Розказали пташенята,
Хто накрив їх у негоду.
Промовляє птах до хлопця :
– Заробив ти нагороду.

За це виконаю, хлопче,
Я одне твоє бажання.
За дітей тобі віддячу.
Що у тебе за прохання?

Каже хлопець грифу : “Маю
Я одне лише бажання :
У свій світ попасти хочу.
Це і є моє прохання.”

Нагорі Котигорошка
Королівна зустрічає
І до батька в королівство
Разом з парубком рушає.

Прибули у ту країну,
Де красуня проживала.
Всі радіють. Королівна
Про пригоду розказала.

За відвагу і хоробрість
Батько хлопця призначає
Королем в своїй країні
І дочку із ним вінчає.

Всю рідню Котигорошка
На весілля запросили.
Ім палац подарували,
Щоб вони всі поряд жили.

Місяць там бенкетували,
Всіх гараздів набажали.
Короля Котигорошка
На бенкеті прославляли.

На бенкет і я ходила,
Пироги із маком їла.
Що почула – записала
І усе вам розказала.

Віднайшов Котигорошко
Все ж таки і щастя , й долю.
Усі тяготи він виніс,
Не цурався він і бою.

Отже, хто шукає щастя,-
Тих воно не обминає.
Тільки треба не лінитись,
Що я вам усім бажаю !

Світлана Сомош

Зупинити