Жив колись в селі якомусь,
Достеменно де – не знаю,
Молодий кравець-невдаха.
Звали як – не пам’ятаю.

Хлопець той таким був бідним,
Що не міг прохарчуватись.
Із села кравець надумав
У великий світ податись.

Як рішив, так і зробив він :
Швидко рушив у дорогу
І до вечора далеко
Був від рідного порогу.

До корчми зайшов під вечір,
Щоб хоч трохи відпочити.
На останню копійчину
Взяв поїсти та попити.

Корчмарі – народ цікавий.
Став корчмар його питати :
Звідки йде, куди мандрує,
Хто такий, де батько й мати.

Сором хлопцеві казати,
Що від скрути він тікає,
Тож почав фантазувати.
Корчмарю відповідає

Ніби він славетний воїн
Повертається з походу;
У житті своєму ніби
Він пройшов вогонь і воду.

Всім відомо, що язик наш
Без кісток. Його тримати
За зубами завжди треба
І на волю не пускати.

Давши волю язикові,
Дуже важко зупинитись.
І дійшла до того справа,
Що почав кравець хвалитись.

Каже, що такий могутній
І таку він силу має,
Що одним лише ударом
Аж сімох він убиває.

Як почули це селяни,
Стали всі його просити,
Щоб двох велетнів-страховиськ
Допоміг він їм убити.

Бо ці велетні щоночі
Почали в село ходити,
Крадуть та людей вбивають.
Час усе це припинити.

Всі цих злодіїв бояться,
Бо вони великі дуже :
Вищі дуба та тополі.
Їх з селян ніхто не здужа.

Просять хлопця їх убити,
Обіцяють нагороду.
Що ж, кравцю нема де дітись,
Мусив він давати згоду.

Уночі злі лиходії
У село прийшли, щоб красти.
Нагребли добра багато.
Вже нема куди покласти.

Тож, пішли вони до лісу,
Слідом хлопець поспішає.
Виліз він на дуб високий,
Всівся та спостерігає.

Повечеряли і тут же
Умостились спочивати.
Незабаром захропіли
Так, що ліс почав дрижати.

Почекав кравець а потім
З торби витягнув камінчик
Та в одного із них кинув.
В ніс попав, у самий кінчик.

Той прокинувся, схопився,
Ніс почухав та кричати :
“Не чіпай мене злодюго,
Бо я дуже хочу спати!”

Він на приятеля думав,
Що той спати заважає.
Штурхонув під ребра ліктем –
Хай надалі не чіпає.

Другий велетень з просоння
Не второпає нічого.
Кулаками став махати,
Бо не знає, що й до чого.

Вдарив приятеля добре,
Так, що той аж задихнувся.
Від удару відійшовши,
Той на нього замахнувся.

Заходилися убивці
Один одного лупити,
Величезними дубами
Ніби палицями бити.

А коли той дуб схопили,
Де сидів кравець-невдаха,-
Він, зірвавшись з того дуба,
Полетів неначе птаха.

Ліс увесь перелетівши
За одну лише хвилину,
Так упав кравець на землю,
Що загруз аж по коліна.

Ноги витяг із землі він,
Почвалав на шум та гомін.
Доки він дійшов – від бійки
Залишився тільки спомин.

Один одного забили
Вбивці-велетні дубами
І лежать обоє мертві
Із розбитими лобами.

До села кравець подався.
Там на нього вже чекали.
Уночі всі чули бійку –
Чим закінчилась гадали.

Бачать люди – хлопець з лісу
Йде спокійно і неспішно.
Підійшов до них та каже :
“Бій нічний пройшов успішно!”

Сумніваються селяни,
Що він велетнів подужав
І гуртом пішли до лісу,
Бо усім цікаво дуже.

Бачать – велетні убиті .
Стали хлопця прославляти,
Обіймати, цілувати,
З перемогою вітати.

В нагороду він отримав
Разом з вдячними словами
Повний золота та срібла
Віз, запряжений волами.

Попрощався із людьми він
Та погнав волів додому.
Закінчилися пригоди
В хлопця бідного на цьому.

Став він жити у достатку
І не знав нужди та скрути.
Хвалькуватих слів від нього
Вже нікому не почути.

Після випадку оцього
Він язик не розпускає,
Бо могло усе інакше
Закінчитись. Він це знає.

Світлана Сомош

У бабусі жив-був кіт.
Він мишей ловив як слід.
Та коли він став старий,
Хворий, немічний, сліпий,

І не зміг мишей ловить –
З хати вигнала в ту ж мить.
Кіт понуро рушив в ліс,
А йому назустріч лис.

Той, побачивши кота,
Здивувався та й пита :
“Що за звір такий чудний?
Звідки ви і хто такий?

Із яких країв прийшли,
Та чому до нас зайшли?
Ви назавжди у наш ліс?
Познайомимось – я лис.”

“А я – Коцький, мудрий кіт.
Вже багато маю літ.
Із країв далеких я,
Залишилась там рідня.

Лев, цар звірів,- дядько мій.
У сім’ї його я свій.
Хочу я від вас почуть :
Добре звірі тут живуть?

Так ?! Тоді я в лісі цім
Побудую гарний дім
В тому місці де потік.
В ньому й доживу свій вік.”

“Пане Коцький,-каже лис,-
Раз прийшли до нас у ліс,
То запрошую я вас, –
Зоставайтеся у нас.

Маю я просторий дім.
Буде зручно вам у нім.
Що вполюю – пополам,
Стане здобичі і вам.”

Пропозиція така
Вдовольнила і кота.
Так до лиса кіт пристав,
В цьому лісі жити став.

Полювати лис ходив,
А пан Коцький спав та їв.
Якось вовка лис зустрів,
Той розмову з ним повів:

“Кажуть, – є у тебе хтось.
Приютив, мабуть, когось ?
Правда це, чи може ні ?
Розкажи усе мені.”

“Правда, – лис відповіда,-
В мене, вовче, прожива
Не просте таки звіря,
А племінничок царя.

Познайомив би тебе,
Та боюсь, що розірве.
Бо пан Коцький дуже злий,
Хоч на зріст він і малий.”

“Куме лисе, познайом !
Я з ведмедем, кабаном
Приготую вам обід.
Ти такий не їв сто літ.”

“Що ж, готуй такий обід,
Що його не їв сто літ.
Потім скажеш нам, коли
І куди, щоб ми прийшли.

Тільки, як прийде пора,-
Ви сховайтесь від гріха,
Бо сердитий дуже гість.
Не сподобаєтесь – з’їсть!”

Стали вовк, кабан, ведмідь
Страви на обід варить.
У кошару вовк пішов –
Барана приніс на плов.

А ведмідь пішов на став.
Десь він вудочку дістав.
Рибки швидко наловив.
З неї юшку він зварив.

Потім меду приволік,
А кабан млинців напік.
Швидко хмизу назбирав.
І ведмідь приготував

Гуску, смажену в печі,
Пироги та калачі.
Все! Готовий вже обід.
Та чи радий буде кіт?

Всі бояться. Хто піде
В дім до лиса й приведе
Пана Коцького сюди?
З них ніхто не хоче йти.

Бо, якщо не в дусі кіт,
То який вже там обід!
Зайця вовк тоді спіймав
Та суворо наказав,

Щоб до лиса він сходив,
На обід щоб запросив.
До хатини той прибіг.
Стати страшно на поріг.

Став подалі та й кричить :
“Дядьку лисе! Пан ведмідь
Разом з вовком, кабаном
Дуже просять вас з котом

На галявину прийти.
На обід до них зайти.
Пишний стіл накрили там
І на вас чекають там.”

“Добре,- лис відповіда,-
Тільки б не прийшла біда,
Бо пан Коцький дуже злий.
Передай ти їм, малий,-

Всі сховаються нехай.
Ну, а ти мерщій тікай!”
Зайчик миттю дременув.
Тільки вітер промайнув.

Звірям все переказав
Та й подалі в ліс помчав.
Полякалися вони
І ховатись почали.

Хто куди : кабан – у хмиз,
На сосну ведмідь поліз,
А вовк, дивлячись на них,
Поряд у кущах затих.

Тут і лис з котом прибіг.
Кіт на стіл відразу – плиг.
М’ясо він зубами рве.
Бачить, що і риба є !

Кіт давай її трощить.
За вухами аж лящить.
“Мяу! Мяу!” – кіт нявчить.
“Мало! Мало!” – лис кричить.

Хоче глянути кабан,
Що за звір – сердитий пан?
У шпарину загляда,
Бачить лиса і кота

Та міркує: “Хоч мале, –
Їсть багато й дуже зле.
Хоч би він мене не з’їв.”
Та зі страху затремтів.

Кіт, почувши шурхіт десь,
Враз напружився увесь.
Біля столу хмиз лежить.
Хтось у ньому шарудить.

Думав миша. Плиг туди.
Свої гострі пазури
Кабану загнав у ніс.
Завищав той на весь ліс.

Потім він заверещав
І крутитися почав,
Мов хто дзигу запустив,
Та й на вовка наступив.

Вовк злякався і завив.
“Кабана з’їв кіт !” – рішив
І прожогом навтьоки.
Хитрий лис кричить: “Лови !”

Тільки лиса вовк почув,-
Світ за очі дременув.
З переляку кіт нявчить.
Дибом шерсть на нім стоїть.

Зашипів, підняв він хвіст
І на дерево поліз.
А на дереві тремтить
Переляканий ведмідь.

Як почув, що лізе кіт,
Вже немилий білий світ.
Заревів, заголосив
І гілляку відпустив.

Впав на землю, як лантух,
Аж забило в нього дух.
Ледве встав. Пошкутильгав,
Тільки куряву здійняв.

Всі розбіглись. Хто куди.
А пан Коцький зліз з сосни
І говорить: “От біда!
Не для мене жвава гра!”

Засміявся хитрий лис .
Каже : “Будем мати зиск!
Бо коли бояться вас –
Стануть слугами у нас!”

А назавтра вовк приніс
На обід коту п’ять кіз.
Повелося так з тих пір :
Їм щодня якийсь-то звір

Для кота обід несе.
Як сир в маслі, кіт живе.
Задоволений і лис –
Щастя кіт йому приніс.

Я у них не раз гостив.
Калачі із медом їв
І вино у них я пив.
Тільки вуса намочив,

Бо усе, що там було
Мимо рота потекло.
Поки я там пив та їв,
Кіт цю казку розповів.

Я її на вус мотав.
Щойно вам розповідав.
За це хочу, на цей раз,
В’язку бубликів від вас.

Світлана Сомош

Жив рибалка біля моря.
Молодим не знав він горя.
Та на старість стало важко.
Сіть тягти рибалці тяжко –
Сили в нього вже не ті,
Та й літа не молоді.

Якось-то рибалка зранку
Вийшов в море до світанку.
День цілісінький гнув спину
Та лише одну рибину
Аж під вечір він спіймав,
Хоч не раз сіть закидав.

Так стомився – сил немає.
Та лише рибину має.
Що ж, рибак і їй радіє –
На вечерю є надія.
В кошик рибку положив
Та додому поспішив.

А рибина промовляє :
– В роті все пересихає.
Без води я помираю.
Хочу жити! Я благаю!
Чоловіче, пощади!
Кинь у море, до води!

Чоловік перелякався,
А ще дужче здивувався :
Де ж це бачено – рибина
Розмовляє, мов людина.
Він рибину пожалів
І у море відпустив.

Більш нічого не зловилось.
Видно, так йому судилось.
Нести кошик геть не важко,
Та на серці дуже тяжко.
Долу голову схилив
Та додому він побрів.

Раптом небо потемніло,
Загуло, загуркотіло.
Появилась не людина,
А небачена тварина.
Мов мара з’явилась вмить,
Біля неї стіл стоїть.

Ця потвора стіл підняла
І такі слова сказала :
– Ей, рибалка, не журися!
Краще ти сюди дивися!
Бачиш столик чарівний?
Так! Цей столик не простий!

Скажеш, щоб цей стіл накрився, –
Їжа з’явиться. Наївся,
То кажи, щоб стіл убрався.
Зникне все! Лиш стіл зостався!
Отже, столик чарівний!
На! Бери його! Він твій!

Засміялася потвора
Й зникла. Пролунало в горах :
– Я цей стіл тобі дарую!
Ти бери! Я не жалкую!
Та, старий, запам’ятай!
Через рік мене чекай!

Я прийду не гостювати,-
Запитання задавати !
Будеш ти відповідати,-
Можеш стіл собі забрати!
А, як ні, то все моє :
Жінка, ти й добро твоє !

На дорозі стіл зостався.
Хоч старий перелякався,
Та міркує : “Як не взяти,-
Будем з голоду вмирати.
Будь що буде! Стіл візьму.
Може й відповідь знайду.”

Рік прожили, не тужили.
Їли й пили, що хотіли.
Стало всього в них доволі.
Вже й забули про недолю.
Закінчився швидко рік,
Зажурився чоловік.

Побивається й дружина –
В неї є на те причина,
Бо опівночі до двору
Прилетить страшна потвора.
Хоч ще час не надійшов,-
Страх у душу вже зайшов.

Раптом стукіт, шум лунає,
Жінка двері відчиняє.
Хлопець проситься до хати,
Хоче в них заночувати.
Каже хлопцю жінка : “Ні!
Краще в іншу хату йди.”

Знову проситься захожий :
-Я стомився, йти не можу.
Можна я перепочину?
У відмови є причина ?
Розповів тоді рибак
Про біду й чому це так.

– Е,-дарма,-сказав захожий,-
Може я вам допоможу.
Та на тому порішили.
Хлопця на ніч залишили.
Півень північ проспівав.
У дворі хтось закричав :

– Я прийшла не чаювати!
Запитання задавати!
Хлопець став тоді казати :
– Буду я відповідати!
Ти питання задавай
І на відповідь чекай!

Небом гуркіт покотився,
Та юнак не розгубився.
Запитання він чекає.
В нього чудище питає :
– Хто такий та звідки ти?
Як потрапив ти сюди?

– Через грізне та бурхливе,
То ласкаве, то грайливе,
Через море синє-синє
Я прибув до хати нині.
На комарика я сів
І на ньому прилетів!

– Дивно! Дуже дивно, друже!
Може то була калюжа,
А не море різне-різне :
То ласкаве, а то грізне?
Ти калюжу у дворі
Пролетів на комарі!

– Що ти! Через ту калюжу
Птах летів міцний та дужий!
Він у горах проживає.
Це орел. Його всяк знає.
Кілька днів орел летів
Море не перелетів!

– Так! Орел це птиця дужа!
Так ти кажеш, – він не здужав,
Не зумів перелетіти?
Значить, правду ніде діти,
То не птах, а пташеня!
Не орел, а орленя!

– Птиці більшої немає.
Сонце птах той закриває,
Землю тінь його вкриває.
А коли він пролітає
Понад містом гамірним,
Ніч тоді стоїть над ним.

– Диво дивне! Що й казати!
Мушу я тобі сказати :
Може і були там хати,
Й діти там могли горлати,
Та не місто то було,
А малесеньке село!

– Не село! І не маленьке!
Місто! Та ще й величеньке,
Бо забіг у місто з лісу
Заєць, як втікав від лиса.
День і ніч він містом біг,
З нього вибігти не зміг.

– Може то тікав не зайчик
Попригунчик-побігайчик?
А від лиса то тікало
Й через місто пробігало
Зайченя мале-мале,
А до того ще й криве!

– Ні, той заєць не маленький.
Він дорослий, величенький.
З нього вийде добра шуба,
Шапка, щоб прикрити чуба,
А до того ще й кожух,
Комір аж до самих вух.

– Вийде, та не для людини,
А маленької дитини!
Шубка вийде коротенька,
Шапка і кожух маленькі!
Вірно кажу? Так чи ні?
Ти відповідай мені!

– Одяг цей не для дитини,-
Для дорослої людини :
Півень при нозі співає,
То до вух не долітає.
– То, мабуть, отой малий
До усього ще й глухий!

– Ні! Він слух чудовий має.
Чує навіть як щипає
Сарна шовкову травичку
Та, як п’є вона водичку.
Отже, зовсім не глухий!
І великий – не малий!

Розгубилася потвора.
Закричала й зникла в горах.
Бо, не знала що казати,
Та що в хлопця запитати.
Закурився тільки дим.
Залишився стіл старим.

В хаті радість, сміх лунає.
Жінка хлопця обіймає.
Щиро дякує й питає,
Чи далеко шлях тримає.
Він стареньких обійняв
І такі слова сказав :

– Чи пригадуєш, рибаче,
Якось ти торік рибачив
І спіймав одну рибину.
Та і ту у море вкинув.
Ти рибину пожалів
І додому відпустив.

Я – ота морська рибина!
Не дивись, що я людина.
Про біду твою дізнався
І до тебе я подався,
Щоб тобі допомогти,
Як колись зробив і ти.

Хлопець до землі вклонився,
Попрощався й десь подівся.
Мабудь в море повернувся
І в рибину обернувся.
Він віддячив за добро.
Не забулося воно.

А старенькі довго жили.
З того столу їли й пили.
Всіх сусідів пригощали
І мене не забували.
Всім рибак розповідав,
Як цей стіл до них попав.

Можна висновок зробити :
Треба всім добро робити !
І тоді в тяжку годину
Вірні друзі не покинуть.
Всі на виручку прийдуть,
Горе й лихо відведуть!

Світлана Сомош

Було чи не було, хто зна?
Та, кажуть, що колись
У деякому лісі дуб
Більш ніж сто років ріс.

Опівночі під дубом тим
Збиралися чорти
І кожний з них розповідав
Про злі діла свої.

Ішов тим лісом чоловік,
Застала ніч його.
Побачив він столітній дуб
А в дубі тім дупло.

Подумав він : “Сховаюся
Я, мабуть, у дуплі.
Вночі у ньому буду я
В безпеці і теплі.”

Заліз в дупло, вмостився там,
Незчувся як заснув.
Опівночі прокинувся,
Бо гомін він почув.

На голос визирнув з дупла,
Зі страху занімів –
Навколо вогнища сидять
Десятка з два чортів.

Один з них розповідь веде
Про те, що він зробив,
Щоб людям жити стало зле.
Ось, що чорт розповів:

“Неподалік за лісом цим
Розкинулось село.
Веселі люди жили в нім,
Всім хороше було.

Зробив я так, що у селі
Пропала вся вода.
Тепер в селі усі сумні,
Тепер у них біда.

Щоб відвернулася біда,
Все знову ожило,
Щоб повернулася вода
Назад у це село –

Потрібно їм із джерела,
Що било край села,
Велику жабу вигнати.
І, з’явиться вода.

Не здогадається ніхто,
Як вийти із біди.
Усе живе загине без
Цілющої води.”

Найстарший чорт сказав : “Ну, що ж!
Ти байдики не бив.
Лихою справою мені
Ти дуже догодив!

Послухайте, що людям я
Поганого зробив:
На любу донечку царя
Я чари напустив.

Царівна чахне на очах.
Зізвав цар лікарів,
Та ліків не знайде ніхто.
Ніхто, крім нас чортів !

А ліками для неї є
Простісінька вода,
Що витікала до цих пір
Із того джерела.

Не здогадається ніхто,
Як зняти чари злі.
Не допоможуть їй нічим
Заморські лікарі.”

Утретє півень проспівав.
Розбіглися чорти
Робити людям зло нове.
Побігли хто-куди.

Не відали того чорти,
Що поряд у дуплі
Сховався на ніч чоловік.
Він чув про справи злі.

Швиденько вилізши з дупла,
Він поспішив в село,
Щоб людям там допомогти,
Від них відвести зло.

Гуртом усім селом вони
Пішли до джерела,
Чортячу жабу вигнали –
З’явилася вода.

Щасливі жителі села
З подякою дали
Віз повний золота йому
За доброту й труди.

На віз усівся чоловік
Та понука коня –
Він поспішає до хором
До донечки царя.

Із джерела набрав води.
Він ліки їй везе.
Приїхав. Цар його зустрів
І до хором веде.

Як тільки глянув чоловік
На донечку царя,
То зрозумів: “Пропав навік.
Це доленька моя.”

Дає царівні ліки він,
А сам немов німий,
Не відриває погляду,
Зробився сам не свій.

Царівна закохалась теж.
Очей не відведе.
Прийняла ліки, підвелась,
До чоловіка йде.

Хвороба відступила геть!
Пропали чари злі!
Радіють цьому чудові
Дорослі і малі.

За диво-лікаря дочку
Цар заміж віддає.
Півцарства свого в придане
Він молодим дає.

Живуть щасливо молоді,
Та є в них заздрісник –
Царевий вірнопідданий
Колишній помічник.

Який від заздрощів своїх
Не їв, не пив, не спав
Він в молодого геть усе
Вивідувати став.

Дізнавшись як усе було,
Царевий заздрісник
У той же день пішов у ліс
І у дупло проник.

Опівночі прийшли чорти
Сердиті й дуже злі,
Бо зрозуміли, що хтось чув
Їх замисли лихі.

В дупло один з них зазирнув,
Знайшов людину там,
За шкірку витяг із дупла
Й віддав на суд чортам.

Не довгий суд був у чортів,
Накинулись усі
І залишили через мить
Лише кістки одні.

Ось так скінчив своє життя
Царевий заздрісник,
А царська молода сім’я
Жила ще довгий вік.

Не раз бувала я у них
І пригощалась там.
Та страви не попали в рот,-
Мазнули по вустам.

І все. Неначе й не було
Частунку на столі.
Кудись пропали мед, вино.
Чомусь пропав пиріг.

Мабуть тому, що казка це
З початку й до кінця.
Та все ж і в неї є мораль
Здогадуюся я :

Знай, заздрощі не приведуть
До гарного кінця,
Якщо ж до рук удача йде –
Лови, вона твоя!

Світлана Сомош

На великій Україні,
У якомусь-там селі,
Поживали дід та баба.
Жили в злиднях та нужді.

Не було у господарстві
Ні коня, ані вола.
Навіть кури не греблися
Біля їхнього двора.

Та одного разу баба
Просить діда, щоб зробив
Він бичечка із соломи
І смолою просмолив.

Дід уважив це прохання.
Спозаранку він устав,
Назбирав пучок соломи
І бичечка їй зв’язав.

Обсмолив його смолою,
Той відразу гарним став.
І дідусь бичка з соломи-
Смоляним Бочком назвав.

Вивів дід бичка край лісу,
Щоб травичку пощипав.
Тільки пастися почав той,
Тут ведмідь пришкандибав.

Весь побитий і обдертий.
Шкіра в нього обвиса.
“Дай смоли мені шматочок,-
Він прохає у бичка.-

Треба шубу підлатати.
Я в кущах її порвав,
Бо малиною смачною
Там учора ласував.”

А бичок, немов не чує.
Їсть травичку та мовчить.
Почекав ведмідь хвилинку,
А тоді як загарчить:

“Як смоли не хочеш дати,
То я сам її візьму !
Підлатаю нею шубу,
А тебе я роздеру !”

На бичка почав кидатись.
Укусив його за бік.
Ухопив бичка за спину
Та прилип, мабуть, навік.

Він приклеївся добряче :
Ні сюди і ні туди.
Вже і день іде на вечір,
Вже пора додому йти.

За бичком на пасовище
Аж під вечір дід прийшов.
У кущах, що біля лісу,
Він свого бичка знайшов.

Це ведмідь бичка з соломи
Аж туди в кущі затяг,
Бо не зміг він відліпитись,
Причепився мов реп’ях.

Дід, не думаючи довго,
В руки палицю узяв.
І додому він ведмедя
Разом із бичком погнав.

Дідуся ведмідь злякався.
Дуже просить : “Відпусти !
За добро тобі віддячу,
Будеш мати коней ти!”

Пожалів дідусь ведмедя.
Від бичечка відліпив.
Намастив його смолою
І до лісу відпустив.

Дома він бичка гарненько
Ще разочок обсмолив.
Та й пішов дідусь до хати,
Бо вже сон його зморив.

Рано-вранці, до схід сонця,
Знову дід бичка погнав
Попід ліс на пасовище,
Щоб травичку пощипав.

Вже під вечір десь, із лісу
Ледве до бичка приповз,
Весь побитий та обдертий,
Сіромаха бідний вовк :

“Ох, бичечок, будь ласкавим,
Дай мені шматок смоли
Шкуру всю мою обдерту
Нею швидше заліпи.

Нині біг чагарниками.
Від мисливців я тікав
І місцями дуже шкуру
Я колючками порвав.”

Бик пощипує травичку,
Оком косить на вовка.
А вовчисько-сіроманець
Знову просить у бичка :

“Друже, я тебе благаю :
Дай смоли, бо сам візьму!
А за жадібність тебе я
На шматочки розірву!”

Той мовчить. Вовк розсердився,
За бочок схопив бичка.
Тягне, хоче відірвати
Та бичок не відпуска.

Вовк спочатку виривався.
А коли вже геть знеміг,
То тоді, зітхнувши тяжко,
Поряд із бичком приліг.

Надійшла пора вечірня.
Дід бичка прийшов забрать.
Бачить він – бичок із вовком,
Ніби два брати, лежать.

Взявши палицю у руки,
Їх додому гнати став.
Вовк злякався діда дуже
І проситися почав :

“Любий дід! Прошу, будь ласка,
Відпусти мене у ліс.
Я тобі за це додому
Прижену з десяток кіз.”

Пожалів дідусь і вовка.
Сіроманця в ліс пустив.
А бичечка Смоляного
Він смолою намастив.

Тільки-тільки день зайнявся,
Знову дід жене бичка
На те саме пасовище,
Недалеко від ліска.

Вигнав та й пішов додому.
А бичок траву щипа.
Пізно ввечері із лісу
Лис приплентав до бичка.

Як і вовк, увесь обдертий,
Хутро смугами звиса.
І, зітхаючи, з проханням
Він звернувся до бичка :

“Смоляний бичок, будь другом
І мені допоможи.
Подаруй смоли грамульку,
Хутро нею приліпи.

Бо сьогодні через хащі
Від собаки я тікав
І своє пушисте хутро
Де-не-де пообривав.”

А бичок мовчить, як завжди.
Знову просить лис смоли.
Помовчав бичок ще трохи,
Потім каже : “Сам візьми!”

До бичка лис потягнувся,
Кігті в бік йому загнав.
Він смоли хотів узяти.
Та не вийшло, бо пристав.

Наче п’явка приліпився.
Як він бідний не тягнув,
А відклеїтись не може.
Лис стомився і заснув.

Дід прийшов на пасовище.
Бачить поряд із бичком
Лис заснув. Звір приліпився
До бичка своїм бочком.

Лис прокинувся, злякався,
Слізно просить дідуся :
“Відпусти мене, будь ласка,
Не забуду цього я !

Я тобі за це віддячу.
Ти, дідусь, мені повір.
Буде в тебе всяка птиця.
Прижену я повен двір.”

“Добре,-каже дід,- повірю.”
Від бичечка відліпив,
Приліпив смолою хутро
І до лісу відпустив.

Ще не встиг дійти до дому,-
Чує він, що у селі
Гвалт здійнявся, галасують
І дорослі і малі.

Виявляється, це коней
І волів ведмідь пригнав.
Дідусеві на подвір’я
Він худобину загнав.

Дід з бабусею радіють :
Вже худоба у них є.
Аж тут курява знялася.
Це вовк кози їм жене !

Ще не встиг вовчисько сірий
У сарай загнати кіз,
А в дворі вже повно птиці.
Це пригнав дарунок лис!

Став дідусь хазяйнувати.
Він купив собі землі
І став поле обробляти.
Мав врожаї немалі.

З того часу їх ні разу
Не навідала нужда,
І вони не знали навіть,
Що на світі є біда.

Вже вони не бідували,
Бо бичок їм допоміг.
Щастя, злагода, добробут
Поселились в хаті в них.

Світлана Сомош

Взимку в санях через ліс
Їхав дід. Він рибу віз.
Мимо біг хитрющий лис.
Враз почув ту рибу ніс.

Швидко лис зметикував –
Лісом сани обігнав,
Наперед скоріш прибіг,
Посеред дороги ліг.

Умостився та завмер.
Удає, що він помер.
Оченята ледь прикрив.
Хутро сніг припорошив.

Коник весело біжить,
Сани тягне. Дід сидить.
На дорозі лис лежить.
“Стій!”- дідусь коню кричить.

Зліз із саней, підійшов
Та довкола обійшов.
Ще такого не було,
Щоб валялося добро!

Хутро в лиса аж блищить.
Він немов живий лежить.
Дід за хвіст його схопив,
В сани вкинув, ще й прикрив.

Потім сам швиденько сів
Та додому поспішив.
В голові думки снують,
Покуняти не дають :

“Гарний лис. З його хвоста
Добрий комір зроблю та
Справлю шапку я собі.
Поталанило мені!”

Поки в хмарах дід витав,
Що пошити планував –
Лис у санях не дрімав,
А старанно працював :

Кожну рибку в лапи брав,
На дорогу викидав.
Потім з саней хутко зліз
Та мерщій сховався в ліс.

Дід замріявся, заснув
І незчувся як прибув.
У дворі вже кінь стоїть.
Дід очухався, кричить :

“Бабо! Йди мерщій сюди!
Подарунок забери!
Лиса я тобі привіз.
Подивись на хутро, хвіст!”

Розпрягаючи коня,
Дід між ділом промовля :
“Ти, бабусю, тільки глянь!
В санях лис. Дістань, дістань!

Рибу теж не залишай.
Все із саней забирай.”
Баба вийшла, підійшла
Та у сани зазира.

Розізлилася вона,
Бо нічого там нема.
Руки вгору підняла
І сваритись почала :

“Чи ти з глузду з’їхав, дід!
Очі відкривай як слід!
Що за жарти? Подивись !
Хутро де? Де риба, лис?”

До бабусі дід підбіг,
В сани глянув та застиг,
Наче статуя завмер.
Як не вірити в химер –

Зникла риба, лис пропав.
Ніби хто пожартував,
Язиком усе злизав.
Як укопаний дід став.

А лис рибку позбирав,
Сів та їсти він почав.
Раптом мимо вовк біжить.
Бачить він, що лис сидить;

Наминає рибку лис –
Тріск лунає на весь ліс.
Тільки зуби миготять
Та кістки в зубах тріщать.

Слина з пащі у вовка
Аж по шиї потекла.
Він теж рибки захотів,
Підійшов поближче, сів.

Просить лиса : “Поділись.
Я теж дам тобі колись.”
Каже лис : “До ставу йди
Та сам риби налови .

Хвіст у воду опусти,
Сядь зручніше і сиди.
Та хвостом не воруши
І такі слова кажи :

Рибка, рибка не лінись,
А на хвостик мій ловись
І велика і мала,
І тоненька і товста.

Посиди та почекай.
Тож іди! Не заважай!”
Вовк усе так і зробив :
В ополонку хвіст встромив,

Зручно всівся і сидить.
Тихо-тихо бубонить :
“Рибка, рибка, не лінись,
А на хвостик мій ловись

Не тоненька і мала,
А велика і товста!”
Ні, слова вовк не забув –
Дуже жадібним він був!

І тому він ледь схитрив
Та слова перекрутив.
Лис швиденько рибку з’їв
І до ставу поспішив.

Бачить – бідний вовк сидить,
Змерз, від холоду тремтить,
Скорчився, зігнувсь в дугу.
Тільки й чути : “Бу-бу-бу…”

Каже вовку лис : “Сиди!
Рибки хочеш, то терпи.
Допоможу я тобі.”
І тихенько, сам-собі

Говорити став під ніс :
“Мерзни, мерзни вовчий хвіст!”
Збігло так години дві.
Каже вовку лис тоді :

“Ти, ще трохи посиди,
Потім свій улов тягни.
Скільки міг я допоміг.”
Повернувся, та й побіг.

Вовк ще трохи посидів.
“Вже пора тягти”, – рішив.
Помаленьку став тягти,-
Хвіст з води не хоче йти.

“Дуже довго я сидів
І багато наловив”,-
Так подумав і смикнув,
Хвіст щосили потягнув.

Незабаром вовк завив,
Бо нарешті зрозумів –
Це мороз хвіст ухопив,
Воду в лід перетворив.

Довго хвіст вовк визволяв :
Сіпав, шарпав, виривав.
Вовк до тих пір лютував,
Поки хвіст не відірвав.

Так, лис вовка одурив :
Рибку з’їв, хвоста лишив.
А вовк лиса не злюбив,
Злість на нього затаїв.

Стали жити лис з вовком,
Як собака із котом.
І, хоча великий ліс,
Якось стрілись ніс у ніс.

Вовк ганьбу свою згадав.
Лиса він за барки взяв –
Відплатити захотів,
Дуже гнів його душив.

Але лис – не простачок,
Не спіймався на гачок,
Вовка знов перехитрив.
Як це хитрий лис зробив

Дуже добре знаю я.
Це – нова історія.
І її я вам усім
Іншим разом розповім.

Світлана Сомош

У одного чоловіка
Жили цап, баран та віл.
З ранку ранього до ночі
У вола немало діл.

У садку, чи на городі,
Він усюди устигав.
І господарю своєму
Віл завжди допомогав.

Цап – мастак байдикувати ,
Працювати не любив.
А баран дружив із цапом
І слідом за ним ходив.

Цап іде капусту їсти
І баран туди біжить.
Цап у сад дерева гризти,
Поряд з ним баран стоїть.

Наробили шкоди всюди,
Розсердився чоловік
І почав кричати гнівно:
“Зникніть звідси ви навік.

Забирайтеся подалі,
Щоб не бачив більше вас!
Тільки клопіт завдаєте,
Геть ідіть у цей же час!”

Відчуваючи провину,
Цап із двору поспішив.
А баран коли виходив,
То торбину захопив.

Друзі стежкою крокують.
В далечінь вона біжить.
А на стежці попереду
Голова чиясь лежить.

Підійшли вони і бачать,
Що то вовча голова.
Величезна та страшнюча
На дорозі пропада.

Цап сміливий, та не дужий
Барану сказав : “Візьми!”
А баран був не сміливий.
Відповів йому : “Ні ,ти !”

І тоді вони схопили
Вовчу голову разом.
В торбу кинули і рушив
Цап вперед, баран слідом.

Звечоріло. Недалеко,
Ніби зірка мерехтить.
Підійшли вони поближче,
Аж то вогнище горить.

І сидять навколо нього
Шість вовків страшних-страшних.
В казані готують кашу.
Промовляє старший з них :

“Ось і м’ясо підоспіло,
Буде каша в нас смачна”.
Хитрий цап не розгубився,
Каже він до барана:

“А подай лишень, баране,
Вовчу голову мені.
Я її у кашу вкину,
Хай кипить у казані.”

Вовчу голову із торби
Витяг той і подає.
Цап говорить : “Не годиться!
Голова там більша є!”

Знов баран бере торбину,
Ніби щось шукає там.
Потім голову ту ж саму
Подає йому баран.

“Та не цю, давай ще більшу!” –
Цап кричить на барана.
Втретє голову той витяг
Та питає : “Це вона?”

Бачать сірі – кепські справи :
Можна збутись голови.
Старший вовк тоді говорить :
“В кашу треба ще води!

Поблизу тече струмочок,
То я збігаю туди.”
Тільки п’яти заблищали,
Втік вовчисько від біди.

Решта сірих, мов на голках
Біля вогнища сидять.
Утекти хотять подалі
Та не знають, що казать.

“Щось немає довго брата,-
Інший мимрити почав,-
А води долити треба!”
І, як вітер геть помчав.

“Мабуть, важко воду нести.
Треба їм допомогти.”-
Третій вовк зірвався з місця
І прожогом навтьоки.

А четвертий з переляку
Розгубився і завив.
Скочив та скоріш тікати,
Ніби гедзь його вкусив.

Решта двоє тишком-нишком
Заповзли мерщій в кущі.
Тільки й бачили їх друзі,
Повтікали сірі всі.

Цап говорить : “Полякались!
Утекли усі вовки!
Їж та йдемо звідси доки
Не оговтались вони.”

Друзі швидко кашу з’їли,
Заховалися на дуб.
А вовки на них тим часом
Почали точити зуб.

Каже старший вовк : “От дурні!
І чого ми утекли?
Барана й козла злякались!
Ми вовки, чи не вовки ?!

Зараз ми до них підемо,
Роздеремо на шматки!
Буде наша каша з м’ясом.
Наїмося свіжини.”

Прибігають на те місце,-
Там нікого вже нема.
Так, як їсти всі хотіли,
То мерщій до казана.

Він пустий. Вовки лютують,
Аж зубами скреготять.
Повсідалися під дубом,
Між собою гомонять:

“Що робити? Де шукати
Клятих цапа й барана?”
А ті двоє на цім дубі,
Мов натягнута струна,

Навіть дихати бояться,
Затаїлися й сидять.
В барана із переляку
Зуби польку цокотять.

Потім він почав тремтіти
І гілляку відпустив.
На вовка упав із дуба.
Вовк завив і дух спустив.

Цап, не думаючи довго,
Загорлав : “Лови, баран!
Ріж їм голови, не мешкай!
З шкіри зробим барабан!”

Врізнобіч як сипонули,
Тільки й бачили вовків.
Цап сміливий та кмітливий
Налякати їх зумів.

Попід дубом збудували
Хату цап із бараном.
Друзі дружно і щасливо
Стали жити в ній разом.

Стороною обминали
Їх житло лихі вовки
І нащадкам заказали
Не приходити туди.

Ось так цапова кмітливість
Їм на виручку прийшла.
Навіть люта вовча зграя
З переляку утекла!

Світлана Сомош

Руський мир – скалічені долі.
Руський мир – братські могили.
Руський мир – люди в неволі,
Яких мордували, а потім убили.

Когось швидкоруч закопали,
А кимось прикрили міну.
Ішли "миротворці", і знали :
Війну, смерть і сльози несуть в Украіну.

Боронь від " руського миру" ,
Що в пекло світ трансформує.
Розруха, вогонь, клуби диму,
– Які руський мир ще тортури готує?

Дай Боже нашого МИРУ :
Де сяють від щастя очі,
Ясний день тепло дарує,
Де тихі, спокійні і зоряні ночі.

Світлана Сомош

Летять снаряди і бомби летять
На мирні міста Украіни.
Люди в метро і в підвалах сидять,
Над ними палають руіни.

Мамо, скажи чи надовго війна?-
Наляканий хлопчик питає.
Мати лиш міцно його обійма,
Що сину сказати не знає.

В трансі молитву шепочуть вуста,
А очі не бачать нічого,
Бо іх пелена із сліз закрива.
Звертається мати до Бога :

– Боже, спаси нас, синочка спаси!
І ручки дитини цілує.
– Зроби щоб війни не було. Зроби!
Хай МИР по планеті крокує!

Вибухи чути і стогне земля.
Зіщулилась мати над сином.
Тілом своім від жаху закрива
Кровинку, свою дитину.

Світлана Сомош

Полеглих у війні з нацизмом, схиливши голову згадати,
Міста, що в боротьбі з фашизмом стікали кров`ю, вшанувати.
Згадати Київ і Одесу – міста Герої, що в той час
Палали, плакали, стогнали і боронились водночас.

На публіці – скорбота й пам`ять, а в серці ненависть палає.
Цинізм, блюзнірство, святотатство у діях цих межі не має.
Агресію, фашизм ганьбити і війську скинути наказ,
Одесу щоб вогнем полити, поклавши квіти напоказ.

Летять снаряди на Одесу, а у Москві парад крокує,
І перемогу на фашизмом агресор і фашист святкує.

Світлана Сомош