Приснився якось сон мені:
Немов іду я у пітьмі,
Довкола тіні виникають,
Безшумно никають, лякають.

Та я вперед невпинно йду,
Заглиблюючись у пітьму.
Вертатися не варто, – знаю,
Позаду сірий день лишаю.

Отож вперед через в`язку,
Тягучу темряву бреду.
Не хочу в сірість повертатись,
До світла мрію я дістатись.

І незважаючи на страх,
Який плескається в очах,
Іду вперед із сподіванням,
Палким негаснучим бажанням.

Нарешті, ген вдалечині
Я бачу вогник у пітьмі.
Він наближається, зростає,
Сліпуче сяйво розсипає.

Я розумію – не дарма,
Крізь темряву і страх брела.
Отак і наша Україна,
Немов налякана дівчина

Крізь тіні хаосу, нужди
Іде поволі із пітьми,
Позаду темряву лишає,
Вперед до світла поспішає.

Світлана Сомош

Невдачами не переймайся,
Працюй, на краще сподівайся.
Адже на місці час не стине –
Вперед біжить, летить чи плине.
В минуле дійсність відійде,
Натомісць майбуття прийде.

Яким воно, чи добрим буде?
Напевне, це не знають люди.
Та, щоб воно не провіщало,
Біду чи щастя посилало,
Не вічне і воно – тому,
Минулим бути і йому.

В житті усе скороминуче,
Лиш пам`ять у людей живуча.
Всі добрі справи пам`ятають
Та і лихі не забувають.
Пішовши навіть в небуття,
Залишить слід твоє життя.

Він довгим, чи коротким буде
І що згадають потім люди
Залежить це лише від тебе.
Отож, живи не ради себе.
Подумай і про майбуття,
Та в чому сенс твого життя.

Світлана Сомош

Ти поруч зі мною, мене обіймаєш
Та подумки ти десь у хмарах витаєш.
Не тьохне сердечко, воно не здригнеться,
А рівно, у ритмі звичайному б`ється.

Ти поруч, та знаю – тебе тут немає,
Між нами мов всесвіт безоднею зяє.
Мільйони років світлових пролягають
Між мною й тобою. Вони розділяють.

Ти поруч, та знаю – до тебе далеко.
Цю відстань пройти, подолати нелегко.
Ти поруч, та тільки весь час відчуваю,
Що ти не зі мною. Чому так буває?

Світлана Сомош

Вдалечінь біжить струмок
Мрій моїх, моїх думок.
Він немов пісні співає –
То весела пролунає,
То журлива, то сумна,
То тужлива затяжна.
Що ж, життя хоч не безкрає
Ситуацій безліч має
І неначебто круп`є
Варіанти роздає :
То удачу підкидає,
То надію відбирає.
Тож, в залежності від них,
Виникає плач чи сміх.
І звичайно, те й лунає,
Що душа переживає.
Вдалечінь біжить струмок
Мрій моїх, моїх думок.

Світлана Сомош

Не марно говорять – кохання палке
На смак мов вино терпкувате, п`янке.
Як справжнє, то з часом кохання стає
Нектаром для тих, хто удвох його п`є.

А ні – перетворюється на оцет,
Зникає вина неповторний букет,
Лишаються смуток та смак гіркоти.
Розлуки супутники та самоти.

Світлана Сомош

Хто крутить жорна майбуття?
Чи Бог, чи ні? Не знаю я.
Та тільки у скрутну годину
До нього подумки я лину,
Свої молитви шлю йому,
Запитую його: “Чому?”
В думках із ним я розмовляю,
Розраду в Бога я шукаю.
І хоч його мабуть немає,
Та це мені допомагає.

Світлана Сомош

По вулицях Зима гуляє.
Мороз у вікна зазирає.
На склі узори він малює,
З Зимою разом хазяйнує.

А Віхола в танку кружляє
І пригорщами розкидає
Малі та легкі мов пушинки
Сріблясті бусинки-сніжинки.

У шибки діти визирають,
Закінчення танку чекають.
Час Віхолі відпочивати.
Мабуть, вже досить танцювати.

Сніжку насипала доволі
І в лісі, і в селі, і в полі.
Нарешті Віхола стомилась,
Угамувалася, спинилась.

Зраділи діти – дочекались.
Вони не марно сподівались.
Схопились та мерщій із хати
Сніжки ліпити та кидати.

Та чи мені це вам казати?
Повинні і самі ви знати,
Що справ, важливих діл багато
У дітлахів вже розпочато.

Адже, чекають їх санчата,
Щоб з гірки вниз стрілою мчати.
Сніговика зліпити треба –
Нехай, стоїть він просто неба.

А, щоб йому не сумувати,
Було із ким порозмовляти
Бабуню снігову близенько
Дівчатка виліплять швиденько.

Потрібно ковзанку зробити,
Для лиж стежину проторити,
В хокей разок-другий зіграти.
Без діла ніколи стояти.

Та час прийшов іти до хати,
Вечеряти, лягати спати.
А поки що нехай сніжинки
В танку кружляють мов пушинки.

І Віхола нехай танцює,
Кружляє в вихорі, бушує,
А зранку йде відпочивати,
Бо діткам треба працювати.

Світлана Сомош

Наша чорна кішка Гера
Та, що схожа на пантеру
Перестала пустувати,
Гратись, бігати, стрибати.

У клубок згорнулась кішка,-
Заховалася манішка,
Гера лиш лежить, муркоче
Ніби щось сказати хоче.

Та новину я вже знаю –
Діток наша кішка має,
Кошенят малих, гарненьких,
Троє чорних і біленьке.

Гера діточок купає,
Язичком своїм вмиває.
Їх вилизує, цілує,
Нас не бачить і не чує.

Бо у неї є робота –
Це про кошенят турбота.
Треба діток годувати,
Казки їм розповідати,

Колискові їм співати,
Сни солодкі навівати,
Бо вони іще маленькі
Пропадуть без кішки-неньки.

Тож, коли вона муркоче-
Це казки вона шепоче
Діточкам своїм маленьким,
Білому і трьом чорненьким.
.

Світлана Сомош

Життєвий шлях буває болотистим.
Там кожний крок лишає у душі
Брудний відбиток, темний, маслянистий.
На тілі знаки – рани та рубці.

А ще стежиною буває в`ється,
Яку вкриває шовкова трава.
По цій стежині босоніж пройдешся
Й від щастя піде кругом голова.

СВітлана Сомош

Квітнуть у квітні ласкавому квіти
І на деревах уквітчані віти.
Вишні, черешні у біле вдяглися,
Персик в рожеве принарядився.

Та час прийде- відцвітуть гарні квіти,
Їх пелюстки розлетяться по світу,
Мов конфетті вони землю покриють,
Віти дерев всіх зазеленіють.

Світлана Сомош