У бурю, у грім, у важкий перелом,
Ми стали стіною — серцем і словом.
Коли навкруги — лиш дим і вогонь,
Ми тримаємось разом — не йдемо осторонь.

Ми різні, та разом — єдине зерно,
Що крізь буревії проросте все одно.
Не зламає страх, не здолає тьма,
Бо з нами любов, за нами сім’я.

Ми плечем до плеча, ми вогнем у серцях,
Ми несемо надію на втомлений шлях.
І навіть як впасти — не сором, а злет,
Бо разом піднімемось — тисячі рук вперед.

Ми разом — це значить: живемо й творим,
Стоїмо непохитно в житті в обороні.
Нас не роз’єднати, нас не знищить війна —
Ми разом. Ми сильні. І сила — одна.

Стане день ясним — і збудуться мрії,
Зникне з душі і тривога, й печаль.
Сонце промінням усю землю вкриє,
Й серце озветься: “Живи і кохай!”

Вітер пронесе пісню волі й сили,
Наче молитву над рідним полем.
Все, що в серцях ми носили й просили,
Стане крилатим, забудемо горе.

Розтане мла, і зійде зорею
Правда, що довго ховалась в пітьмі.
Стане день ясним — і ми знов з тобою
Будем як діти в щасливому сні.

У мороці ночі, де тиша густа,
Де вітер, мов плач, шелестить по листах,
Я йду, не вагаюсь, крізь біль і жахи —
Бо світло живе в мені, а не страхи.

Хоч тінь огортає дороги й думки,
І зір не знаходить знайомі стежки,
Та серце палає, мов іскра жива —
Надією світить, мов зоря нова.

Коли навкруги лиш холод і страх,
І світ здається розбитим в руках —
Я знов підіймаюсь, крізь попіл і брили,
Бо світло — це віра, це воля, це сила.

Світло крізь темряву — не просто слова,
Це душі незламність, це мрія жива.
У кожному кроці, в усякім чутті —
Я несу промінчик у цьому житті.

Плече до плеча — і вогонь не страшний,
Ми разом ідем крізь тумани війни.
Долоня в долоні — надія жива,
Нас правда тримає, нас віра веде.

Коли в небі гримить, а земля дрижить —
Ми серцем стоїмо, душа не мовчить.
Бо поруч — брат і сестра, батьки і діди,
Ми — вільні діти і так буде завжди.

Плече до плеча, як коріння й лани,
Ми є — і ми будемо, як світлі сни.
Нескорені духом, єдині в серцях,
Народ наш — могутній, як буря в вітрах.

Чорна хмара над полем зависла,
Понесла у собі крик і грім.
Серед тиші — не пісня, а свисти,
І земля вся здригається з ним.

Тут безкрає поле цвинтаря,
Де ще вчора колосся цвіло…
Тепер тут — домівка лицарів
Їхні тіла, та розбите чоло.

Птах не летить, лиш дим вдихає,
Над чорною хмарою, уже зірки.
Десь під горою мати ридає,
Син її — тінь, що впала на віки.

Сонце не сходить — бо соромиться,
Як же світити на кров людську?..
Чорна хмара… мов правда, котиться
Кожним домом, в кожну думку гірку.

Та крізь темряву й біль пекучий,
Проросте — віриш? — живий росток.
Бо земля наша — жива і квітуча.
А вітер дасть теплий ковток.

Проклятим. Бо знову — із болю —
Ми збудуємо світ без тривог,
На погості. А з миром і волею —
Буде хмара — лиш дощик, і Бог.

Стоїть стара мати край вікна,
У серці — тиша і війна.
Свічка палає — світла жменя,
А сина немає не в ніч ні в день…

В руках хустинка — вся в сльозах,
Молитва гасне на вустах.
«Вернись живим…» — ще шепче ніч,
Та тиша впала, мов кришталь — з облич.

О, сину, орле мій ясний,
Ти полетів у світ страшний.
Там, де гримлять і кулі, й дим,
Ти став для нас героєм всім.

Сльози матері — як роса,
Що на світанку пролилась…
Та кожна крапля — то життя,
То пам’ять, віра, каяття.