Там, де більше нема дому,
Де усе згоріло вмить,
Сниться мати на порозі —
І дитинство ще дзвенить.
Де вікно у світ розбите,
Де мовчить старий поріг,
Там колись пісні співали,
А тепер — вогонь і крик.
Там, де хата була біла,
Де бузок цвісти любив,
Залишилась лиш руїна —
Біль, як попіл, в груди влив.
Там, де серце ще блукає
Поміж згарищ і хрестів,
Вітер тихо наспіває:
— Тут жили… і тут згорів.
Порожнє серце мого сина —
Не б’ється так, як билось вчора.
У ньому – вибухи і міни,
І зірвана дитяча школа.
Його душа – мов сіре поле,
Де сніг упав на слід солдата.
Він повернувсь… У нього горе,
І тінь, з якою важко стати.
Він не кричить — лише мовчання,
І погляд тягне в темну хмару.
У ньому згасло сподівання,
І біль мовчить крізь втому й кару.
Колись малював, світ у кольорі,
Тепер — вогонь, уламки, кров…
Війна спалила всі узори,
Залишив тільки… «гору дров».
Порожнє серце мого сина,
Та б’ється десь — в мені, у мріях.
Я буду світлом для дитини,
Я стану серцем, що зігріє.
Немає більше завтра — є лише цей день,
Без марень, без обіцянок і порожніх сцен.
Лиш сонце над тобою, що встає щомить,
І серце, що не знає, як болить — простить.
Немає більше шансу — ось твій крок і шанс,
Бо світ не буде краще, якщо мовчить у нас.
Сьогодні — це є зброя, це є твій крик живий,
Не відкладай на потім, свій політ новий.
Бо завтра — то ілюзія, міраж у пустоті,
Що тане на вітрах, мов попіл у житті.
Скажи усе, що хочеш, обійми, прости,
Бо може вже не буде — ні слів, ні висоти.
Живи, немов востаннє, дивись, кохай, гори,
Бо час не знає жалю, не зупиняє гри.
Немає більше завтра — є тільки оця мить,
Де душу не зламати, і серце ще болить.
У бурі, в грозі, крізь полум’я й дим,
Несемо ми правду — у серці, живим.
На землі, де стоїть кожен метр — як сталь,
Ми — незламні, ми — віра, ми — крила й кришталь.
Молитва у шепоті, постріл — у відповідь злом,
Та не згасне віра під надійним крилом.
Кожен крок — як удар, кожне слово — мов грім,
Та ми встанем знову, навіть впавши у тінь.
Нас не зломлять ні танки, ні крики ночей,
Ми — українці, в нас багато надійних плечей.
Ми — діти свободи, ми — воїни світла в пітьмі,
Непереможні серця, у цій жорстокій війні.
Хай лунає наш голос в століттях прийдешніх,
Про народ, що не впав — а став ще сильнішим!
Бо де правда — там ми, де любов — там наш дім,
Ми — непереможні навіки. Ми — вільні. Ми — в строю своїм.
Стоїмо, наче скелі у морі,
Нас не зламає ні шторм, ні вогонь.
Ми не зрадим в важкій цій порі,
Тих, хто впав за свободу — за сон.
Стоїмо, бо у серці — країна,
Материнська любов і поля.
І допоки живе Україна —
Не схилиться наша земля.
Стоїмо — навіть сльози мовчать,
Але в погляді — віра і клятва.
Ми втомились… Та мусимо ждать,
Бо за нами — надія і правда.
Стоїмо, як ніколи міцні,
Пліч-о-пліч, немов у молитві.
Ми пройдемо крізь темні вогні —
І воскреснемо в світлі й блакиті.
Серед гуркоту, що рве думки,
Я йду крізь грім у пошуках тиші.
Не кулі, не вибухи , не крики людські,
Ті що у серці мене не залишать.
Мовчання — мій щит і мій гріх,
Його я тримаю, як зброю.
Бо в тиші — слова, що не зміг,
Сказати у час буревію.
Бій за тишу — не з ворогом бій,
А з шепотом страху всередині.
Коли світ мовчить — я стаю живий,
Крізь тишу іду, мов по льодині.
Вона — не втеча, не любов що п’янить,
А вибір душі у знемозі.
Я б’юся за спокій, за кожну мить,
Що серце тримає в тривозі.
Коли замовкне грім на цій війні,
І небо привітає з перемогою,
Ми вийдемо — у сонці, осяйні,
І кожен вирушить своєю дорогою.
Коли затихне дзвін важких гармат,
І тиша стане більше, ніж мовчання,
В очах солдат засвітиться заклад
Надії — як любов після страждання.
Коли замовкне залп ракет, і знов
Зазеленіє поле, не згоріле,
Ми заспіваєм пісню — не про кров,
А про кохання що війна не вбила.
Бо перемога — в серці, не в мечах,
Вона росте, як колос на руїні.
Коли замовкне грім в наших руках
Залишиться безсмертна Україна.
У тиші часів, де мовчать небеса,
Летять наші мрії, як світла роса.
І в серці Всесвіту, в зорянім листі —
Імена вирізьблені у вічності.
Не стерти їх вітром, ні плином доби,
Вони — як вогонь у глибокій журбі.
Живуть поміж зір, у легендах, піснях,
У пам’яті в серці в душі у словах.
Тут кожна сльоза — мов підпис душі,
На мармурі доль, на землі і в тиші.
І навіть коли відійдуть голоси —
Їх шепче світанок крізь сни і часи.
Це більше, ніж слово, ніж спомин чи звук —
Це слід золотий від незгаслих рук.
Бо ті, хто любив, хто стояв до кінця —
Живуть у світанках людського серця.
І хоч промайне ще не раз віків шлейф —
Імена ті палають, як вічний рельєф.
Бо в кожному подиху, в подиху дійсності —
Горять ці імена, вирізьблені у вічності.
Золотом, золотом, золотом
Листя в траву опада.
Та спину ще гріє на сонечку
Сарезна розлога верба.
Дупло величеньке у стовбурі,
Кора вже потріскана вся.
Узимку знаходять там схованку
Синички й дрібна комашня.
А сніг задзюрчить лиш струмочками –
Зрадіє бабуся-верба
Та затріпоче листочками,
Вона ще не всохла – жива.
2017 р.
Війна застала нас зненацька, розбила душі і життя. Пронесла біль у кожних грудях, тягар важкого каяття.
Забрала все, що могло бути: будинки, сім’ї і людей, залишила тільки отруту зруйнованих усіх ідей. Пронесла біль вона у серці, плекала в грудях червону кров. Та цінність нашу і ідею не може вкрасти вже ніхто. Пройшла слідами вона вбивці, знищила цінність і життя, скільки ще треба почекати, щоби збагнути все життя.
Качур Аліна
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
