Що за барви за вікном
одягає осінь.
А у полі агроном
все збира колосся .
А у лісі між дерев
сонце ще гуляє.
Жовте листя де -не-де
купками складає.
Що за радісна пора
в гості завітала.
В жовте листя зодягла
і дари роздала.
Все радіє дітвора
Тим дарам чудовим .
Що доносяться до них
запахом медовим.
Всім цим барвам золотим
я завжди радію .
І у серці молодім
осінь ту зігрію.
Бо скоро вже прийде зима,
засипле білим снігом.
А осінь кликати буде дарма,
Пролине швидким бігом.

Василина Джугля

Ти шукала в мені Бога,
а знайшла мої гріхи.
Я ішов до тебе строго –
як у полон, і без руки.

Ми кохали? Ні, хворіли.
Ти – як сіль, а я «відкритий».
Ми себе не зрозуміли –
вигадали дім забитий.

Не було тебе – лиш тіні,
що в мені жили роки.
Я тримав тебе на лінії,
де мовчать, але то тільки «поки».

А любов – не про «разом»,
не про «ти» і не «назавжди».
Це – коли слова згоріли,
а любов не догорить.

xxwqz

У селах дим – свобода без закону,
сільради тліють, як осіннє листя.
Коса у полі – зброя, не ікона,
а хрест – у пісні, що звучить без змісту.

Босий анарх, з револьвером в очах,
живе не правилом, а імпульсом й громом.
На чорнім стязі – не смерть, а страх
тих, хто звик правду топтати чоботом.

Він не герой і не червоний чорт,
просто один із тих, хто кричав: «Жити!»
Воля в крові, мов блискавка в стелі –
вічна, як попіл у братській плиті.

Кожен пан – ворог, бо їсть із чужого,
кожен наказ – це ще один ланцюг.
Свобода – не звук, і не клятва з трибуни,
це коли не живеш на колінах, без абияких мук.

Та в тій свободі – самотність і втрати,
брат по гвинтівці – завтра кат.
Махно не творив держави чи влади,
Він творив простір без меж і зарплат.

І лиш потім, коли згасли багаття,
коли кулі стихли й пішли в ріллю –
Люди збагнули: без форм, без плаття,
свобода – це ж не мета, а біль у боях.

xxwqz

Ми стоїмо. Не тому, що можемо, –
а тому, що нікому впасти.
Бо за спиною – не прапор, не храми,
а брат, що не вернеться з ворожої пастки.

Нас не Бог обирав на героїв,
а історія – як на жертовність.
І ми – не святі. Ми – з «болота» й злості,
але в жилах тече нескореність.

Не росії нас ріжуть щоднини –
а й байдужість, що звемо «рідне».
Ті, хто мовчки зганьбили країну,
вишивають наразі хрестами «єдине».

Але досить молитися страху,
досить плакати, кликать когось.
Україна – не слізна епоха.
Україна – це ти. Це я. Це ми. Це ось!

Хай земля говорить ударами,
хай слова будуть на вагу заліза.
Після всього – не просто вижити.
Після всього – встати. І гримнути!

xxwqz

27.08.2025
1281-й день війни

Москалі – нещасні люди,
Їм в житті не повезло,
Президент – безсмертний, вічний,
В світ несе своє лайно.
В Україну пику суне,
Розв’язав війну страшну,
Зупинить її боїться,
Трон хитають вже йому.

Зупиніться москалята!
Йдіть додому та живіть,
Скиньте діда з трону краще
І в Україну не ходіть.
Вам не раді наші люди,
Ви несете горе всім,
Хай вас Всесвіт зневажає,
Хай карає Білий світ.
Галина Корольова

Як часто хочеться вернутись,
у час дитинства озирнутись,
у час,де пахла на столі ,
Свята вечеря й у дворі,
де святвечірня метушня,
у хату радість принесла,
як те малесеньке дитятко,
у стайні поряд із ягнятком,
навіки світ увесь змінив,
і людство з Богом примирив.
Марія Мати там колише,
синочка свого в нічній тиші,
а в небі зіронька сіяє,
і про Месію всім звіщає.
А ось і три царі ідуть,
Ісусові дари несуть.
Ісуса в яслах споглядають.
І вість веселу всім звіщають.
Живуть у пам’яті моїй
дитинства ті щасливі дні,
та святвечірня метушня,
і те Різдво, і вся моя рідня.
Забуть ніяк не зможу я,
те, як селом лунала коляда,
як ми вечерю всю збирали,
Ісуса в яслах прославляли.
В там, в кутку красунечка ялинка.
Нам дарувала радість в ту хвилинку.
Коли сідали за вечерю ми,
і відчувались рідними людьми.

Василина Джугля

Я тебе цілувати охоча
І в світлі дня і в тіні ночі.
І пірʼїною серце лоскоче—
Не лічені, пройдені дні.

Що є сили— в обіймах втонути,
Дихати серцебиттям.
У ті очі — з головою пірнути,
Звідки, вже нема вороття

Щічки долонями огортати,
Відчути ніжність хмарин.
Тобі— кохання дозволь дарувати
Із далеких, дівочих глибин.
13.08.2025 23:39

Анастасія Мізера

Краплі на землю лягали,
Забавляли зелену листву.
З гілки на гілку стрімко стрибали
У теплу, літню грозу.

Десь там чоловічок, сховався,
Не хотів намочити чоло.
Коли з вічністю обійнявся
Він відчув небувале тепло.

Гроза поступово вщухала,
Лиш вітер гілки колихав,
Свіжість у ніч видихала,
А чоловічок і далі стояв..
15.08.2025 22:38

Анастасія Мізера

Чи я той вітер, що колише квіти
Посеред поля літньої доби,
Чи та зоря, що освітлює шлях тернистий,
Чи терени, що проросли у тіні?

А може – блискавка у володінні зливи,
Чи барвиста веселка після грози,
Чи блукаюча хмарка по блакитній ниві,
Чия тінь лягає на виноградні лози?

Всередині палаю, наче вулкан із порід,
Чи з тобою крокую до блаженних воріт?!
Де розсіявся попіл – проростає стебло
І розквітне галявина, попри все, що було.
27.08.2025 23:42

Анастасія Мізера

Я помру — ви мене поховайте
В широкому полі. Прийдіть, немов у свій двір, та доглядайте
За моєю могилою хоч аби раз у рік.
Не кажу робити це вік,
Але хай камінь могильний нагадує характер мій непокірний.
Дивлячись на простір за ним, собі пам’ятайте
Моє прагнення до волі,
Про те, що головне — мати ціль та бути собою,
Боротись зі світом за свою волю.

Не забувайте: кожен з вас родився вільним — обирайте шлях свій в єднанні з природою.
Точіть свої вміння, лишайтесь стійким перед долею тяжкою.
І пам’ятайте! Пам’ятайте про мене та мої наради, їх теж не забувайте!
Степан Кузненко