Радійте! моментам життя в компанії друзів,
Не жалійте часу та грошей.
Лишіть собі в спогадах
Тільки хороше про часи, які не повернути.

Не смійте! жити так, щоб хотілось все забути,
Насолоджуйтесь часом вашого молодого життя.
Пам’ятайте: він мине — і спогади з ним у забуття.

Кохайте, пийте, святкуйте зі щирістю та добротою,
І справжніх друзів тримайте поряд із собою.
Сварки, непорозуміння лишіть на кращі дні, які може не прийдуть,
Цінуйте друзів, навіть якщо з часом вони від вас підуть.

Степан Кузненко

Ось літо і підходить до кінця

Ось літо і підходить до кінця,
Так швидко промайнуло, що й незчулись,
Чекаємо ми осені гінця –
Ночей холодних, від туману що здригнулись.
Вітрів пронизливих та затяжних дощів,
Які нам будуть мабуть дошкуляти,
Але у цьому є свій позитив –
Під шум дощів так солоденько спати.
Ми восени побачимо красу
Дерев, що різнобарв’ям зачарують,
Та пройде небагато ще часу
І листя з крон всю землю розмалюють.
Мозаїкою листя упаде
І сіру землю перетворить на палітру,
Душі твоєї спокій украде,
Він улетить, як лист летить по вітру.
Ти будеш нудьгувати за теплом,
За сонечком, що ярко світить,
Коли тебе зустріне холодком
Похмурий ранок і твій настрій змінить.
Та осінь плюси має теж свої,
Щодня усе міняється навколо,
Приносить нам вона дари Землі,
І знаємо – зима прийде не скоро.

Віктор Мартинов

Я не вірю в добро без «але»,
В чисті мрії, в надії не биті.
Злим завжди залишається зле,
А добро – найсуворішим в світі.

Найжорстокіша в світі – любов,
Джерело невичерпнеє болю.
Я не вірю в любов без оков,
А також в абсолютную волю.

Неможливо всім радість нести,
Дарувати лиш світ і надію.
Був такий, та помер на хресті,
Але в нього я теж не вірю.

Роман Євдокимов

Ніщо не зупинить сонце, ніщо не зупинить час,
Ми боремося за волю, ніщо не зупинить нас.
Ми боремося за право жити на цій землі,
Ми боремося за правду, за жовте на синьому тлі,
Ми знаємо, як багато нам треба всього зробити,
Ми йдемо уперто, завзято, і нас не зупинити.
Хто посягає зі зброєю на наші святі кордони,
Той на собі пізнає гнів наш чорно-червоний.
Тут Україна – наш край, наш закон тут і наш устав,
Ніщо не зупинить ідею, час якої настав!

Роман Євдокимов

Не хочу тебе пам’ятати.
Не вибачай.
Нам не вдалось збудувати
Das Reich der Zwei.

Нам не вдалось захотіти,
Щоб назавжди.
Мені набридло летіти,
А ти лети.

Мені набридло чекати,
А ти чекай,
Коли почнуть роздавати
Квитки у рай.

Коли почнуть нам казати,
Що буде далі.
Ми будемо воювати,
А їм медалі.

Ми будемо, як навіжені…
Але стривайте.
Все це, будь ласка, без мене.
Не вибачайте.

Не хочу тебе пам’ятати,
Meine Liebe Fraulein.
Краще почну будувати
Das Reich der Ein.

Роман Євдокимов

Я тільки тоді дізнався, що таке розпач,
Коли залишився сам, і нікого поруч.
Тільки тоді я відчув на смак перемогу,
Як себе переміг і не кликав на допомогу.
Згодом я зрозумів, що втрачаю розум.
Але відійшов, як пацієнт від наркозу.
Тепер ти стоїш на порозі, як бідний родич.
Наше життя – то хижак, а ми його здобич.
Тож я не вірю в повернення і в молитви,
Доки спить лихо, його краще не будити.
Доки сплять почуття, не згадуй їх всує.
Доки сплю я, цього всесвіту не існує.
Знаєш, чому мене вчить мій життєвий досвід?
Доля вважає, що одного шансу нам досить.
Віри немає тому, хто колись вже зрадив.
Не вірь тому, хто все бачив, але не зарадив.
Я не суддя, і судити нікого невзмозі,
Навіщо тоді ти стоїш на моєму порозі?
Я радо дам раду усім, навіть Богу зможу,
Якщо він прийде і скаже: «Привіт! Називай мене Боже».

Роман Євдокимов

Чуєш, ревуть сирени?
Хтось хоче нашої смерті.
Знов хоче нашої смерті.
І так вже тисячі років.

Чуєш брехню окупантів?
Їм треба ще більше крові.
Завжди треба більше крові.
І так вже тисячі років.

Чуєш, як діти плачуть?
Страшніше за це тільки тиша.
В кінці залишається тиша.
І так вже тисячі років.

Я знав, що так воно буде.
Я бачив війни обличчя.
Я знаю війну в обличчя.
Війні вже тисячі років.

Роман Євдокимов

Я з дитинства знав, що життя лайно.
Так пишуть в Біблії і вчать в школі.
Про це всі книжки, спектаклі, кіно.
Навіть в багатих багато болі.

Заможні – це бідняки з грошима,
Писав Воннегут. Аплодую руками.
Часто цитую. Ось ще одна рима:
Краще б ми всі народились птахами.

«Краще б ви всі народились рабами»,-
Думає той, хто бажає влади.
Ми ж підпираємо небо горбами,
Мріючи про високі посади.

Люди цінують різновиди свинства,
Цінні папери, знецінені долі.
Життя – це лайно. Я знаю з дитинства.
Читав про це в Біблії і вивчав в школі.

Роман Євдокимов

Пісня йде горлом, як кров. Її знову
Я не співав, кричав.
Скажи своє остаточне слово,
Той, хто досі мовчав.

Музика виб’є всі двері, у вікнах все скло,
Потім зірве дах.
Чуєш моє заборонене соло
На невідомих ладах?

Гул під ногами, трясеться земля, наче
В пеклі танцюють гопак.
То моє серце стучить, ніби скаче
Табун здичавілих коняк.

Пісня йде горлом, як кров. Я клянусь,
Я все бачу, я все розумію.
Я так молюсь. Я погано молюсь.
Погано. Інакше не вмію.

Роман Євдокимов

Радійте! моментам життя в компанії друзів,
Не жалійте часу та грошей.
Лишіть собі в спогадах
Тільки хороше про часи, які не повернути.

Не смійте! жити так, щоб хотілось все забути,
Насолоджуйтесь часом вашого молодого життя.
Пам’ятайте: він мине — і спогади з ним у забуття.

Кохайте, пийте, святкуйте зі щирістю та добротою,
І справжніх друзів тримайте поряд із собою.
Сварки, непорозуміння лишіть на кращі дні, які може не прийдуть,
Цінуйте друзів, навіть якщо з часом вони від вас підуть.

Степан Кузненко