28.08.2025
1282-й день війни

Коли вже нарешті згине московитськая орда?
Коли вдавиться, нап’ється
крові власної сповна?
Коли злоба їхня зможе кожну душу їх спалити?
Коли з’явиться надія нам без них на світі жити?

Знов ракети і шахеди по сусєкам нашкребли,
І масовано вгатили по українській землі.
Серце нашої країни ворог підло обстріляв,
Руйнував домівки наші й людські душі шматував.

Той, що дуже миру хоче, знов вбивав наших дітей,
Йому байдуже на горе всіх без винятку людей.
Цей плєшивий до Китаю вже зібрався полетіти,
Там, сам Сі йому порадить далі як в цім світі жити.
А руденький миротворець, той, що в гольф уміє грати,
Все вагається, час тягне, рішень зовсім не приймає.

Ось війна і не стихає, нам приносить лише біль,
Тому маєм воювати, щоб країну захищати.
Вищі Сили в допомогу, йдем до нашої Мети,
Ми здолаєм перешкоди ,українці мають жили!
Галина Корольова

О, Боже,захисти нас із небес,
Від лютої орди кацапів,
Напав на нас, п’є кров мов людожер ,-
А ми не в змозі себе. захищати.
Уже всі хлопці полягли в полях,
За нашу незалежну Україну,
А він бомбить, стріляє,- який жах,
П’є нашу кров і б’є ножем у спину.
Скільки іще йому потрібно крові?
Людських життів?!
Зруйнованих осель?
О, Боже, подивись довкола,
На сльози обездолених людей.
Там де лишився слід кацапів,-
Руїни…,- там життя нема.
Колись була квітуча Україна,
І з кожним роком краще й краще все цвіла.
Опав той цвіт моєї України,
Стомилась, наче й не цвіла.
Коли ми проженемо всіх кацапів,
Моя країна знову забуя.

О.Колесникова

Оксана Колесникова

Побачив спогад з дитинства
його останніх днів,
як задзвеніло в вухах підлітків –
зелений дятел на груші сидів

І не сумнівайся,
Здогадки – часто провіряй
Кажеться – що ти притягуєш до себе очі
Людей із снів і хто закоханий у ночі

Не спи,
Птахи не п’ють із чашок – і щасливі!
В людей достатньо цяцьок й всі мінливі
Проснулися – значить пожили.
Шеврон

▫Пожежа▫
Бродячи коридорами
Десь у глибині храму,
Я відчув як щось тліє,
Та це був не ладан…

Відкривши двері до зали
Де вже розгорівся вогонь,
Я узрів монахів, що ждали,
Коли ж їх спасе Господь…

Святий вогонь обпік мені віки,
Обпік мені плечі і ноги.
Посеред ночі мене винесли,
Зжалілись наді мною Боги…

Я бачив ті карії очі,
Та лік його не здригнувся.
Монастир згорів уночі,
Та він, лише всміхнувся…

Зрадів що позбувся мене!
Та його налякані очі…
Досі стоять переді мною
І досі спливають в пам’яті…
Шишигіна Римма

Якщо янголи дійсно існують,
Вони не сидять на хмарах,
Вони на кордоні пильнують,
Щоб ворог загинув марно.

Їх крила – то наші стяги,
Їх німби – кевлар і залізо,
Їх душі – повні відваги,
Їх сила – потужна і грізна.

У серці горить багаття.
Незламні герої безстрашні.
Вони – наші сестри і браття,
Вони – світлі янголи наші.

Роман Євдокимов

Моя єдина, найвродливіша з усіх.
Мені щоночі сповіщали зорі,
Як плачеш ти в полоні своїх мрій,
І ти одна, одна, як вітер в полі .
Моє кохання й материнські молитви,
Мабуть ніхто не чув, або не час було почути…
Я бачила в очах твоїх і біль, і сум,
І сльози відчаю твої,- ніколи не забути.
Моя єдина, щастя ти моє,
Щоночі я молю у Бога,
Щоб він зберіг усе, що в тебе є,
І посилав тобі лиш допомогу.
Давно не бачила я блиску у твоїх очах,
Не бачила тебе таку щасливу.
Мабуть це Бог почув мене,
І молитви перетворив на щастя зливу .
Нехай ця злива, л’є рясним дощем,
Нехай не буде горя і печалі,
Щаслива я, що ти у мене є,
А Бога я молитиму й надалі.

Оксана Колесникова

Як демони знімуть маски,
Під масками будуть люди.
Зніми і свою, будь ласка.
Під нею нічого не буде.

Як ангели скинуть ряси,
Їх сором прикриють крила.
Ми ж зроблені з глини й м’яса,
Без крил, бо не заслужили.

Щоб не бентежити розуми,
Сховає правду брехня.
Так легко кричати «ми»,
Так важко хрипіти «я».

Так легко ворогом стати
Народно-блювотних мас,
Так легко не помічати,
Що сам хворієш на сказ.

Демони скинули маски –
Обличчя знайомі всюди.
Продали янголи ряси.
Пекло – це інші люди.

Роман Євдокимов

Солодкі, як мед травневий,
Ніжні, як шовк невагомий,
Співочі, як дзвін кришталевий,
Слова української мови.

Темні, холодні, безжальні,
Гострі, пусті, огидні,
Вбивчі, байдужі, прощальні,
Але всі до єдиного – рідні.

Комусь подарують спокій,
Когось розірвуть на шмаття.
Лагідні і жорстокі,
Дикі й ручні, як багаття.

Скарб, що належить кожному,
Вічнозелений паросток,
Ця сила на все спроможна,
І вона ж потребує захисту.

Пиши книжку, підтримай бесіду,
Віршем, піснею колисковою,
Лиш звертайся до цього Всесвіту
Українською, рідною мовою.

Роман Євдокимов

Час викидати сміття.
Із серця, із голови,
З майбутнього, із життя.
Я викидаю. А ви?

Треба обрати бік.
З нами чи проти нас.
Часу немає. Він стік.
Досить втрачати час.

Досить шукати, як
Вийти сухим із води,
Питати: «До чого тут я?».
Час знати, до чого тут ти.

Я викидаю сміття.
Із серця, із голови.
Без жалю, без каяття.
Я викидаю. А ви?

Роман Євдокимов

Вийди, вийди, дощику,
Зварю тобі борщику.
Солитиму жахом,
Перчитиму попілом
Юшку криваву.
Заправлю ту страву
Вогнем і залізом,
Щоб в горло не лізло.
На землі м’ясо
Розкидано рясно,
Полий його з хмари,
Додам для навару.
Війна диктувала
Рецепт, показала
Лице, хто дивився,
Той всього лишився,
Той мертвий, або
Краще вмер би. Його
Не спитали. З дощем
Він ділиться зараз борщем.
Дивись, дивись, зливо,
Не треба вразливо
Свій погляд ховати.
Ховатиме мати
Кого народила,
Кого пережила,
Ховатиме серце,
Посипане перцем.
Йди звідси, дощику,
Вдавишся борщиком.

Роман Євдокимов