Янгол приходив до мене.
Пив та відводив очі.
Він бормотав непевно:
«Досить, не треба, не хочу».

Янгол собі, як янгол –
Крил два, руки дві, ноги дві.
Тільки мене здивувало,
Чому ті крила в крові?

Чому його руки пляшуть,
Ноги, як ватні, чому?
Він закурив, став кашлять,
Кепсько, здається, йому.

Лице бите, сажею вкрите.
Спитав чи в мене, чи в себе:
«Як ви тут можете жити?»
Плюнув, і втік на небо.

Роман Євдокимов

Зроби капелюшок з фольги,
мода на них не мине. Знай,
що кругом вороги, не виключай і мене. Не треба нікому вірити. Казати
нічого не треба. Все може бути використане у Всесвіті проти тебе. Слова кимось десь записані, дії твої зафіксовані, думки прочитані,
вивчені та каталогізовані. Включно, звісно, зі мною, навколо самі вороги. Та ти не здавайся без бою. Зроби капелюшок з фольги.

Роман Євдокимов

Колись я стану настільки щасливим,
Що геть про все забуду.
Радітиму сонцю, радітиму зливам,
А не захочу – не буду.

Робитиму тільки те, що хочеться,
Іноді – те, що треба.
Позбудусь всього, від чого боляче,
Також позбудусь тебе.

Більше втрачати часу не варто,
Його бракує хронічно,
Для мене ніколи не буде завтра,
Я жити не хочу вічно.

Я неможливе зроблю можливим,
Скину з душі вериги.
Колись я стану настільки щасливим,
Що знов купуватиму книги.

Роман Євдокимов

Цей дощ надовго, пробач,
Зробила ти все, що могла,
Та жодна з твоїх невдач
Тобі не допомогла.

Свіжості та чистоти
Прагне весь білий світ,
Та дощ, як від кислоти,
Тобі залишає слід.

Схожий ефект дає
Тільки власна сльоза,
Тому на обличчі твоєм
Є чорна полоса.

Цей дощ надовго, терпи,
Люби, бережи його,
Цей дощ надовго, бо ти
Сама захотіла цього.

Роман Євдокимов

Вина, як і дівчата

Вина, як і дівчата, хоча кольором багато однакові,
Всю суть їх характеру, як вина смаку,
Оцінять тільки сомельє і дегустатори.

Хтось до дівчат, як до вина, ставиться без поваги —
Хлібають швидко, зразу одну за одною, мов холодне пиво в літню спрагу.
А хтось витримує їх роками,
Бо чим більше дівочі роки, тим більше щиріші нотки характеру відкриваються тобі.

Вина, мов дівчата, такі однакові на перший погляд,
Тяжко найти різницю хочаб яку.
Але, мов смак, характер їхній грає нотками, які не кожному до смаку.
Цінувачам, що готові їх подробніше розпробувати,
Відкривається світ страстей, покою та злагоди.
Степан Кузненко

Вони далеко полетіли,
Щоб не чути вибухів ракет…
Не бачити обстрілів та лиха,
Яке зненацька вдерлося в їх дім.

Вони летіли й шукали край,
Який не мав своїх кордонів,
Щоб сховатися від страшного…
Від того лиха, що робив сокóл.

Люди схожі на птахів,
По-іншому й не може бути.
Вони, як птахи, люблять край свій рідний
Та понад усе — свободу.
Анастасія

Все у Всесвіті заплановано,
Записано в гросбух вічності,
Проскановано, відшліфовано
І диктує закони трагічності

Долі. Несправедливості
Волі. Невідворотності
Року тяжкого. Комічності
Страху. Краси потойбічності.

Важко псувати задуми,
Тяжко ламати умовності,
Тому плетемося позаду ми
В прострації і самотності.

Всесвіт прагне оновлення.
Нас також замінять чимось.
Мені надійшло повідомлення.
Смерть написала: «Побачимось».

Роман Євдокимов

Найбагатший ресурс – кров.
Вона ллється багато століть.
Вона ллється так вперто, немов
Завдяки цьому світ стоїть.

Не минає і дня без війни,
Не буває, щоб хтось не вбив.
Тут немає твоєї вини.
Ти нікому зла не зробив.

Ти нікому добра не зробив.
В цьому тільки твоя вина.
Ти нікого не вбив. А як вбив,
То в усьому винна війна.

Бо війна – це та бабця з ціпком,
Що погнала дітей вмирати.
Лише дурень певен цілком:
Вона зникне, якщо не стріляти.

Більше золота, більше влади,
Хліб, видовища. Це аксіома –
Люди будуть завжди воювати.
Ллється кров. Світ стоїть на цьому.

Роман Євдокимов

Немає сенсу тікати.
Життя не варте нічого,
Коли Рідного краю не мати,
Якщо не битись за нього.

Це земля наших предків,
Де зростатимуть наші онуки,
Та зусилля всі будуть даремні,
Якщо ми опустимо руки.

Борімося, як буде скрутно.
Співаймо, коли прийде свято,
Так, щоб було небу чутно.
Без цього і жити не варто.

Роман Євдокимов

Без очей бачить все таємне,
Мов тонка
Нитка зв’язує світле й темне
Мотанка.

Незбагненність світів містичних,
Часу біг,
Сфер прихованих потойбічних
Оберіг.

Що було вже, що тільки буде
Вона знає.
Не покине і не забуде –
Захищає.

Чуєш, голос лунає величний,
Музика?
Це у Всесвіт магічний кличе
Мотанка.

Роман Євдокимов