Пережила тяжкі часи.
Коли залишилась в біді,
На допомогу сподівання
Згоріли в жаркому вогні,
Ти показав своє лице,
Зняв маску дружби і довір'я.
Та незважаючи на це ,
З'явився потім на подвір'ї.
Ну що ж, я вижила, воскресла,
І постаралась все забути.
Впустила, відчинила двері,
Та вже попала в кров отрута.
Маніпуляції, неправда,
Брехня усе це ріже очі.
І ось приходить такий час,
Коли терпіти нема мочі.
Без слів роз'їхались, та осад
Залишився тяжкий, ядучий
Розумно б все обговорити,
Та зник, залишив слід тягучий.
Отож, закрила це питання,
Подякувала за урок,
Заблокувала телефон
І обірвала наш зв`язок.

Світлана Сомош

Її очі її очі
Її очі красиві як море і ночі
Її очі її очі
Чому я знову побачити хочу?
Її очі її очі
До яких моє серце так хоче
Колись я в них вічність дивився
Але тепер чомусь зупинився
Що же зі мною стало
Чому її очі, її очі
Я від них плакати хочу
Колись я любив її очі
А тепер і бачить не хочу.
Чижик

Дух поезії і творчості
Полишив мене , на довгий час
І повертається лиш в час
Коли погано на душі,
Коли сльози ллються ріками
По щоках , коли душу рве.
Тоді приходить Дух і ллються
Не лише сльози, ллється і вірші , поеми і романи , але душі погано ! І що робить?

Андрій Дердюк

Яким би було без неї життя
Чи зміг без неї продовжити я
Люблю я її найбільше на світі
Але на жаль холодіє до неї душа
І більш не хочу бачити я
Те що любив, бо не любить вона.
Зламав те що любив
Загубив сенс я життя
І тепер жалію про зроблене я
І тепер думаю чи було то життя
Коли любив її я
Чижик

У твоїх очах я бачу море
Смуток, радість, щастя й горе
В моїх очах ти бачиш гнів
Обіду й злості малесенький порив
Колись дививсь на тебе я з любов'ю
Тепер погляд мій ненависний і злісний
І похитується там темний ліс
А все тому що я ненавиджу тебе
За те що кинула мене.
Чижик

А може нам знову закохатись,
Закохатись в тих, ким були колись?
Де мрії не могли ще зламатись,
І серце не знало слова "криза".
Ми втратились десь між словами,
Що так і не стали мостом.
Між "завтра" й "ніколи", між снами
Ми стерлись, мов слід за хвостом.
А може, почати не знову, — вперше?
Без тіні образ, без зайвих думок.
Торкнутись душі, не тіла вперто,
І в ній розпалити вогонь, не смок.
Я пам’ятаю твій сміх без маски,
Ти — мої очі без болю і сліз.
Можливо, ще є у нас та казка,
Де ми — ті самі. Де ще не кінець.
Анастасія Бондарєва

Я йду не оглядаючись, а ти
Боявся хоч слово мені сказати.
Ти був для себе, я — для висоти,
І вчилась крізь любов не згасати.
Ти вибрав тишу замість дій,
Ховався в звичному мовчанні.
Я — блискавка у буревій,
А ти — мов крига в капітані.
Я піднімалась — ти стояв,
Тремтів під тягарем рішень.
Я крик несла, ти все стирав,
І вибирав те, що зручніше.
Анастасія Бондарєва

Ти знову стоїш на місці,
Бо боїшся ризикнути.
Я втомилась вічно грітись
Біля вогню, що міг забути.
Твоя тиша — це не спокій,
Це відсутність справжніх слів.
Я не ангел в твоїм спокої,
Я — той біль, якого ти не зніс.
Анастасія Бондарєва

Моє залишиться зі мною.
Це не погроза — це закон.
Я стала твердою стіною,
Коли ти рушив крізь вогонь.
Тримай цей вислів у думках,
Не витирай його з рядка.
Я не повернусь в твої снах,
Я не зніматимусь в кіно про “нас”.
Я вже не та, що все прощає,
Не та, що плаче до світань.
Усередині щось завмирає —
Та це вже спокій, не обман.
Анастасія Бондарєва

Я змогла сказати те, про що мовчала,
Сказала, що тримала так довго.
Душа в мені тремтіла і палала,
Та істина — не завжди є розмовою.
Я виговорилась. І тепер — жива.
Без тягаря, що рвав мене щоденно.
І хоч з очей злетіла ще сльоза,
Вона вже інша. Тиха. Незалежна.
Анастасія Бондарєва