Якщо раптом зустрінемось з тобою,
Давай вдамо, що ми незнайомі.
Без слів, без усмішки, без болю —
Просто пройди повз… не зупиняй спогади втомлені.
Ми вже не "ми" — лиш пам’ять і тиша,
Що вчила, як дихати без крику.
Твої "як справи?" для мене — лиш фішка
У грі, де виграв той, хто вчасно зникнув.
Тож, якщо доля нас ще десь зведе —
Не псуй театр словами зайвими.
Ми — історія, що давно не живе.
Ми — обличчя, що більше не впізнаємо.
Анастасія Бондарєва

Ти дивишся вниз — і я розумію,
В очах твоїх знову не я.
Може, ти й кохала… та тільки не мрію —
А ілюзію, де любов — це тінь, не суть, не сім’я.
Ти казала: "ти — гість моїх снів"…
Та хіба є сни про того, хто зайвий?
Можеш мовчати, і я помовчу,
Набридло мені бути крайнім.
Анастасія Бондарєва

Хіба хтось відчуває твій страх?
Хіба хтось прокидається в твоїй тиші?
Коли серце стискається в грудях —
Це не їхній біль, це твій особистий.
Ти ж не лялька в руках у натовпу сірого,
Не обов’язок — бути “як всі”.
Навіть найгучніше схвалення щирого
Не замінить свободи в собі.
Тож живи, як болить, як дихаєш — повно.
Не згинайся під думки чужі.
Бо ніхто не прийде в твої сни раптово.
Анастасія Бондарєва

Знову відкладаєте життя на "завтра",
А ви впевнені, що "завтра" є?
Чекаєте моменту, погоди, масштабу,
Та життя — не спектакль і не есе.
Мовчите, коли хочеться кричати,
Тиснеш "зберегти", коли варто палити.
А роки — мов пісок, що не спинити,
Йде із рук, навіть не попрощавшись відкрито.
Не вийшли на зустріч, коли все горіло,
Не обійняли, коли серце благало.
Все чекали "колись", коли стане стабільно…
А любов — не живе, коли її відклали.
І що тепер? Стабільність замість злету?
Тиша, де мали звучати зізнання?
Справжнє життя не чекає на дозвіл.
Справжнє життя — це завжди жити зараз.
Анастасія Бондарєва

Від себе ніде не втечеш,
Ти мені брехала тоді чи зараз?
Між нами — не час, не дощ і не гріх,
А твої ж слова, що міняють вагу, на показ.
Коли я вірив — ти гралась роллю,
Коли відходив — тягнула за край.
То скажи, чим для тебе я був:
Порятунок чи просто запасний рай?
Анастасія Бондарєва

Я вдячна тобі за все,
Якби не ти, не мала я б про що писати.
Твій холод став моїм новим теплом,
Бо змусив нарешті себе відчувати.
Я шукала в тобі дім — ти дав мені попіл,
І з нього я зробила свічу.
Ти вважав мене слабкою,
А я — навчилась мовчати і не кричу.
Мої вірші про тебе — не з туги.
Це не плач, не молитва, не жаль.
Це — слова, що вийшли із муки,
І стали стіною між "було" і "сталь".
Тож спасибі за те, що ти зник.
Ти навчив мене… більше не чекати.
Мені боліло. Але тепер — я звикла.
А з болю, як бачиш, можна і жити. І писати.
Анастасія Бондарєва

Ти хочеш бути з ним? Ну, і добре.
Я не тримаю. Я більше не той.
Моє серце не б’ється у рваному ритмі,
Не рве себе заради ролі гіркої.
Твої слова — мов тіні на стінах.
Я вивчив їх всі, забув і спалив.
Ти тепер — як погода у стрічці новин:
Цікаво, та зовсім без жодних почуттів.
І якщо колись я хотів тебе тримати —
Сьогодні від себе тебе відпускаю.
Не з ненависті — з чистої втоми.
А любов? Вона помирає, коли її не тримають.
Анастасія Бондарєва

Я знаю — ти прийдеш,
Хоч зараз ти в це не віриш.
Мене не зламав твій холод і гріх,
Бо я сильніша за втрату і ніжність.
Я мовчу, та не значить — забула,
Це мовчання як вітер у серці ночей.
Я ж колись — тебе не розлюбила,
Тож і ти не сховаєшся від власних речей.
Пройде час… і ти станеш на роздоріжжі,
Між тим, що здобув, і тим, що втратив.
І я буду там — не як мрія колишня,
А як правда, яку ти не зміг розпізнати.
Анастасія Бондарєва