В горах, далеко від міста, в зелених краях,
Жив собі в домі спокійно мудрий монах.
Якось до нього в гості міський завітав,
Подивився на все це — що сказати не знав.
Дім його був, на диво, дуже простий,
І монах в нім жив давно, був не молодий.
Міський зайшов в дім, здивувався:
Там чисто, спокійно… Одразу злякався.
Монах же на нього лише подивився —
Одразу зрозумів, що той розгубився.
Міський в себе прийшов, мудреця запитав:
«Чому ж ти у місті собі дім не шукав?»
А той без слів у вікно подивився:
Гори, пейзажі, за горизонтом ліс красою відкрився.
А міський бентежно на вікно лиш дивився,
Деякий час не бачив нічого, сів — зажурився.
Пройшло кілька хвилин — вони вийшли у ліс,
На стежину, по якій монах овочі ніс.
Недалеко земельна ділянка стояла, яку доглядав.
Підійшли до неї, помідор він зірвав
Та промовив: «Ось моя золота жила,
Яку в місті ніколи ти не знайдеш.
А в цім Раю душа моя наче ожила,
Якщо зрозумієш — і ти оживеш».
Той почухав потилицю, подивився на старого,
Не розуміючи, скільки в ньому щастя, а від чого?
Через пів години міський у телефоні засів,
А мудрець не знав, що це таке, і знати не хотів.
І через деякий час міський не знав, чим зайнятись,
Помаленьку почав у місто збиратись.
А мудрець цей випадок завжди пам’ятав,
Як до нього в гості міський завітав.
Оріон
