Я повинна тебе відпустити,
Хоч якби тяжко мені не було.
Не тримати за спогад, не жити
Тим, що зникло, хоча ще пекло.
Я трималась — за тіні, за листи,
За усмішки, що давно не твої.
Але в кожному “ще” було “ні”,
І в надії — зневіра в мені.
Ти мовчав, я придумувала слова.
Ти ішов, я шукала дорогу.
А тепер — тиша стала права,
І в ній я нарешті зберуся знову.
Я відпущу — без істерик, без сліз,
Лиш з подякою за те, що було.
Бо любов — це не тягар і не в’язниця.
Це вміння піти… коли відсутнє не тепло.
Анастасія Бондарєва

Може ми зустрілись, бо це “карма”
За всі мої гріхи забуті.
Ти прийшов — і розкрилась рана,
Що здавалася давно загоєна в суті.
Я не знала, що біль має форму —
Твого голосу, погляду, тиші.
І тепер моя душа, як платформа,
Де проходять поїзди колишніх.
Ти не вчив любити — лише втрачати,
Рвати на частини мій світ несміливо.
І якщо це урок — то як виживати,
Коли вчитель зникає без слів, як злива?
Анастасія Бондарєва

І що таке це почуття?
Немов кохання в чужім вирі,
Немов обійми і страждання,
Немов журба і зліт у мрію.

І знову раз, і знову, знов —
Я заплуталась у цих словах.
Та не збагну я лиш одного:
Чи справді я тону в цих почуттях?

Чи є між нами іскра щира?
Чи це лише примара, дим і мрія?
Моя душа горить і гине,
І я лечу у світ незрим.

Та бачу сни — твої обличчя,
А дні без тебе — наче вічність.
Без рук твоїх, без тих обіймів
Я тону в смутку, наче гину.

Скажи, чому я так страждаю?
Чому без тебе я вмираю?
Чому без погляду твого
Мій світ порожній, як ніщо?

Знаю — більшого не буде,
Та й цього мені вже так доволі.
Я хочу тільки лиш одного —
Зустрітись знов у тихій долі.

Щоб у обіймах цілу ніч
Час завмер, і тут світанок,
І вічно, ніжно, без обманок
Твою тримати теплу руку.

І навіть якщо доля кине,
Я йтиму вперто до кінця.
Бо справжнє почуття не гине —
Воно живе в глибині серця.
Інна

Чи є той сенс у клятому житті,
У балачках безглуздих, безкінечних?
У зраді, у стражданнях і пітьмі,
У спогадах, що серце розбивають?

Чи варто жити далі серед зла,
Де правда втоплена в обмані?
Нехай душа від горя вся згоря,
Та я не здамся, залишуся на світанні!

Хай серце рветься з болю на шматки,
Хай сльози ллються, наче водоспади.
Я все ж залишусь не там серед ріки,
Де сонце сяє, де життя ще треба мати.

Де трава шумить під тихий вітерець,
Де любов гуде, у церковних вівтарях,
Де сміх дитячий, наче оберіг!
Злітає в небо й губиться у хмарках.

А там, де зрада й втомлена журба,
Де серце б’ється, наче скло розбите,
Де ніч за ніччю плаче самота,
Мені нестерпно й важко знову жити.

Я заплуталась у власних почуттях,
Не знаю: варто йти чи зупинятись?
Чи є життя лиш мука у рядках,
Чи шанс новий для серця десь сховатись?

Я — тінь у цьому клятому безмежжі,
Я запитання — без відповідей знов.
Чи варто йти? Чи бути в цьому межиріччі?
Чи все моє згоріло без любові?

Та якщо щастя тут немає з нами,
І я загублена між виріїв лелек,
Нехай упаду у сон з важкими снами,
Та хай лиш слід мій збережеться
серед безкраїх цих рядків…

Інна

Ти така вміла чарівниця,
та зовсім не маленька дрібниця.
Така чарівна твоя зіниця,
ти майстерна чарівниця.

Проте є у тебе таємниця,
у твоєму серці захована скарбниця.
Твоя краса така чарівна,
та сміливість твоя не мала.

В чари твої я закохався,
проте ворог з тебе посміявся.
Прийде до тебе я з перешп
та спущусь із алих небес.

Чарівниця крил, твої чари —
це країна чудес,
чисте, немов хмари небес.

Ти хороша чарівниця,
добра та красива,
як справжня мандрівниця.

Чарівний птах крилатий
та вовк лахматий.
Маленька ти скарбничка моя,
ти чарівничка
Raldest

Віра, Надія, Любов –
Три догми життєві,- величні!
Вони нас тримають, щоб знов
Зі Світлом з'єднались навічно!

Буває що все пропаде,
На дрізки розбилось сердечне…
Та Віра Любов вознесе,
Надію дарує безмежну!

Три струмені Світла в пітьмі,
Вони долетять в потаємне,
Розіб'ють всі скелі міцні,
І виведуть душу в блаженне!

Віра, Надія, Любов!
Три світла, три сЕстри, три долі,
Звільняють серця від оков,
Блаженство свободи та волі!

Чергуються дні, місяці…
Міняються дати щороку.
Незмінними є три ключі,
Три догми у душах високі!

ND💗

Надія Холод

Підступно вночі ракети летять
На мирні міста України.
Жінок та дітей, стариків бомблять
Житло обертають в руїни.
Страждання та біль від втрати близьких,
Таких дорогих серцю рідних.
Вовік не забути ночей цих страшних,
Коли рахували загиблих.
Ракети летять на будинки, лікарні.
Летять на дитячі садки та кав`ярн.і
Все трощать, руйнують, калічать, вбивають.
І світ це бачить! І всі про це знають!
За жах пережитий, ридання дітей,
Немає прощення злочинцям!
За муки поранених ними людей
Немає пощади убивцям!
Підняти весь світ, згуртувати , спаяти,
З`єднати зусилля до купи!
Злочинців потрібно нещадно карати,
Щоб іншим була наука!
Ракети летять на будинки, лікарні.
Летять на дитячі садки та кав`ярні.
Все трощать, руйнують, калічать, вбивають.
І світ це бачить! Івсі про це знають!
Світлана Сомош

Я зміню свою краватку
на зелені пишні тапки,
Я зміню своє життя —
замість офісу — поля.

Я змінюсь, я змінюсь,
замість жур і турбот,
Я почну, я почну
думати тільки про одне —
про свободу у житті.
Власова Іветта

1316-й день війни
01.10..2025

Головне для українців,
Щоб завершилась війна,
Щоб настав нарешті спокій
Й вільно дихала земля.

Згине ворог хай на віки,
Забереться звідси ГЕТЬ!
Хай нам дасть нарешті спокій,
Бо інакше – йому смерть.

Захистим свою країну,
Бо єдина в нас мета –
Жити вільно, незалежно
Без указки із кремля.

Наші цінності важливі,
Чисте небо, ясні дні,
Рідні очі, ніжні руки,
Жар сердець, тепло Душі.

Мріє кожен українець,
Незважаючи на біль,
Що часи такі вже стануть,
Без тривог та без війни.

Хай розквітне Україна,
Дзвінко заспіває,
Нехай світ увесь почує:
"Вже війни немає!"
Галина Корольова

Кожен поважаючи й себе поет оспівує кохання,
Високе почуття, яке не всяк спроможний укусити
Розповіда за прояви свого нестерпного бажання:
Схопити міцно і ніколи більш не відпустити.

"О юна панно, наділена неописа́нною красою
Без вас сумує серце залежнеє моє,
Я існувати зможу лиш з єдиною тобою
Ти одне, що в моїм світі є."

Тут у менестреля два шляхи
В залежності, що скаже сеньйорита:
Або любов через віки,
Або журба у темінь оповита

Якщо від донни чути слово "Так!"
Піїт завершує творити,
Він одягає білий фрак
І починає в щасті з нею жити.

Якщо ж лунає фраза "Ні! Нізащо!"
Римач продовжує своє страждання,
Хоча інколи й не розуміє ,нащо
Із цього бард черпа своє натхнення.

Повішаний