Кожен поважаючи й себе поет оспівує кохання,
Високе почуття, яке не всяк спроможний укусити
Розповіда за прояви свого нестерпного бажання:
Схопити міцно і ніколи більш не відпустити.

"О юна панно, наділена неописа́нною красою
Без вас сумує серце залежнеє моє,
Я існувати зможу лиш з єдиною тобою
Ти одне, що в моїм світі є."

Тут у менестреля два шляхи
В залежності, що скаже сеньйорита:
Або любов через віки,
Або журба у темінь оповита

Якщо від донни чути слово "Так!"
Піїт завершує творити,
Він одягає білий фрак
І починає в щасті з нею жити.

Якщо ж лунає фраза "Ні! Нізащо!"
Римач продовжує своє страждання,
Хоча інколи й не розуміє ,нащо
Із цього бард черпа своє натхнення.

Повішаний414

Три світи
Памятаю вітер і травневі громи,
Але тишу я люблю й думок політ
Тому я живу у себе вдома
З вікнами відкритими у світ

Перший світ – то є безкрає поле,
Де цвітуть ромашки й волошки,
Тут моє дитинство босе й голе,
І стовпи до неба заввишки…

Цілий день там сонце світить,
А вночі зірки, молочний шлях… Непомітно виростають діти
У дбайливих маминих руках.

Другий світ – це ліс і прохолода,
Юність загадкова, як цей ліс… Кохання перше, поцілунків насолода
Клятва в дружбі, до дівочих сліз

В цьому лісі я знайшов стежину
Що в житті вела мене туди,
Де ні перед чим не гнув я спину Хоч було нелегко, як завжди.

Третій світ – це діти і дружина,
A життя – безмежний океан! Коло хати стигне вже калина Настає в душі спокійний стан..
Але вічність вже не безкінечна:
То Обрій ближче і батьки старі…
Дай нам Боже у своєму домі Всі світи прожить в календарі!
Віктор Бондаренко

Три світи
Памятаю вітер і травневі громи,
Але тишу я люблю й думок політ
Тому я живу у себе вдома
З вікнами відкритими у світ

Перший світ – то є безкрає поле,
Де цвітуть ромашки й волошки,
Тут моє дитинство босе й голе,
І стовпи до неба заввишки…

Цілий день там сонце світить,
А вночі зірки, молочний шлях… Непомітно виростають діти
У дбайливих маминих руках.

Другий світ – це ліс і прохолода,
Юність загадкова, як цей ліс… Кохання перше, поцілунків насолода
Клятва в дружбі, до дівочих сліз

В цьому лісі я знайшов стежину
Що в житті вела мене туди,
Де ні перед чим не гнув я спину Хоч було нелегко, як завжди.

Третій світ – це діти і дружина,
A життя – безмежний океан! Коло хати стигне вже калина Настає в душі спокійний стан..
Але вічність вже не безкінечна:
То Обрій ближче і батьки старі…
Дай нам Боже у своєму домі Всі світи прожить в календарі!
Віктор Бондаренко

Як з’ясувалось, в нас різні долі,
Тому я спокійно тебе відпустила.
Ми ішли не разом, хоч йшли по волі —
Ти шукав легкість, я — силу.
Ти був дощем, я — вогнем без світла,
Я — мов причал, а ти — корабель.
Мені треба глибини і правди,
А тобі — ще одне “просто день”.
Тепер тиша не рве мені груди,
Я мовчу — бо немає чого.
Просто знаю: так треба… так буде.
І любов — відпускає того, хто пішов.
Анастасія Бондарєва

Ти вбив всі мої почуття,
А тепер ти чекаєш від мене тепла?
Твої слова були гостріші, ніж куля,
А я мовчала, хоч душа й текла.
Ти думав, що я завжди пробачу,
Що серце моє — безмежне море.
Та хвилі спокою я не побачу,
Якщо в нім твої шторми й горе.
Я не зла — я стала чужою,
І твій світ більше не мій.
Ти сам обрав долю такою,
Тож не клич мене у свій світ.
Анастасія Бондарєва

Ти шукав у чужих обіймах спокою,
А знаходив лише порожнечу й тінь.
Я ж тримала любов до останнього подиху,
Та вона розсипалась у пил серед синіх хвиль.
Тепер наші дороги — паралельні лінії,
І жодна не зійдеться, хоч як би хотів.
Ти залишився у світі власної іронії,
А я навчилась мовчати замість гучних слів.
Анастасія Бондарєва

Війна, вибухи, кров і розруха,
Історію вивчити нам вже пора.
Від страждань вже бракує повітря – задуха,
Чому не замовкне кривава ця гра?
Чому забувають уроки століть,
Де правда розбита в руїнах війни?
Де мир і любов, що повинні нас гріти,
Згубили в пориві безумної гри?
Україна — мов птах фенікс в полі,
З уламків зростає, крізь попіл встає.
Народ її сильний, нескорений волі,
І правда в серцях його завжди живе.
Ми віримо в мир і у світле майбутнє,
Де діти не знатимуть звуку гармат.
Де небо безхмарне і сонце могутнє
Зцілить усі рани — і біль, і утрат.
Анастасія Бондарєва

Я чую гул в твоїх словах.
Я бачу страх в твоїх очах .
я бачу втому серед всіх Її побачити ти не зміг. Чому ж ти вбіса повернувся? Чому шлях мій тінью загородив? Невжеж вдалося у невілля розбудити своїх синів?

Niki nic

В твоєму дворі я бувала, ростила там твоїх синів.
За все життя в неволі бувала ,ворогів собі не шукала Чому ж ти дідько так кричиш? Невже не пам'ятаєш слів своїх ? Як кричав на свою неньку як вкривала вона тебе гарненько… Але ж крім горілки ти ніц не знав допоки сам в могилу душу не поклав…
Nici nic

Можливо зараз я вже щаслива?
Дивно чому ж за вікном злива
Можливо я накручую себе
Може справді я сміюся
Але коли приходжу я вночі
Я остаюсь на самоті
Так тихо, пусто, і думки
Лізуть лізуть що сили
Я їх терплю, кажу «я.. щаслива.!»
«-то чому ти знов одна? Ніхто тебе не любить! хто тебе у буревії до грудей ніжно приголубить?!»
І я задумалася, я знов мовчала
Груди стиснуло мотузкою і не відпускало
Я дивилась в стелю, і тихо текли сльози
А в голові лише лунало
«Гаві ти серйозно?!»
Я обіцяла не плакати, тримати все в собі
Але думки змогли мене налякати
І заставити ревіти до останьої зорі
На ранок, я знову посміхнулась
Наче вночі нічого не було
Я пішла до друзів, жартувала
Можливо все таки все добре?
І я сама собі все понавигадувала
Хоча вже добре знала
Я прийду додому і стане не так яскраво
Стане темно, сиро, і так любові мало..
Ніби я кинута тварина, яка пережила в свої роки забагато
havi