ЧУЄ ГРІШНУ

Вберіг Госпо́дь життя, вберіг домівку,
В молитві ру́ки зво́дила в сльозах,
Не допустив той мотлох-вибухівку,
Хоч поряд бу́ло гучно… просто жах.

Я про життя в молитві все благала,
Тремтіла, наче листя на вітру,
Та чи почує Го́сподь – я не знала…
А з пам’яті жахіття не зітру.

Не хочеться так рано помирати
Від вражої ординської руки́,
Лишається лиш Господа благати,
Щоб не спинив життєвої ріки́.

Жахливий ранок у сльозах й тремтінні,
В молитві та уявленні про все,
Коли навко́ло все в палахкотінні,
Й будинком від тих вибухів трясе.

Спокійно жити не дає потвора,
І серце України – в нього ціль.
Настала дійсність ось така сувора,
Не закриває ворог цю артіль.

Від вибухів повітря аж дзвеніло,
Здригалась наша матінка-земля,
Та я жива й помешкання вціліло,
Напевно Бог щитами затуля.

Вберіг Госпо́дь життя, вберіг Всевишній,
Я дякую, я дякую за це!
Почув мої́ молитви, чує грішну…
Зберіг моє́ життєве деревце.

23.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1003830

Серпень прийшов не з квітами в полі,
А в камуфляжі, в шрамах і болі.
Сонечко — блимає мінами,
Душа плаче в окопах, за стінами.

Жарко не від спеки — від вогню,
Що палить хати і долю мою.
Серпень не стиглий, не медовий —
Серпень тривожний, димовий, бойовий.

Десь за обрієм — вибух і крик,
Хтось не повернеться більше навік.
Мати чекає, не спить до зорі —
Син її в броніжилеті, на війні.

Серпень мовчить, хоч має кричати,
В ньому дитинство не хоче зростати.
Тиша тут — це обман і пастка,
В полі замість жита — “розтяжка”.

Та попри все, серце співає,
Дух наш живий, хай ворог знає.
Серпень в бронежилеті стоїть —
Боронить правду, свободу і світ.

Сьогодні світанок — із громом грізним,
Тримають рубежі — хлопці залізні.
Мовчить в телефоні знайомий номер…
По рації доповідь 4 5 0 позивний Жора.
.
Прийшла СМСка: «Живий. Все нормально».
І серце знов б’ється, вже менш аномально.
Сусідній підрозділ — втрати… мовчання.
Молюсь за всіх і виконую завдання.

Війна не втомилась, але і не ми.
Стіна проти зла — з наших кісток і зими.
Новина з фронту — не просто слова:
За кожним «живий» — вся країна жива.

Ми тримаємось крізь всі перешкоди,
Коли навколо — тільки тінь тривог,
Нас не зламати ворогам чи незгоді —
В серцях наших любов, а поруч — наш Бог.

Ми тримаємось, хоч вітер б’є у спину,
І сльози дощем падають з небес,
Та в кожнім дні ми бачимо причину —
Життя триває… І це для нас — прогрес.

Ми тримаємось за руки, як за мрії,
Бо разом — у нас, одна дорога.
І навіть там, де замерзають зорі —
Ми запалаємо, вогнем перемоги.

Ми тримаємось. Бо в нас є надія,
Бо кожен ранок — це новий початок.
У наших серцях — незламна мрія,
Що все пройде… І знову буде свято.

Ми будемо разом — коли замовкне грім,
Коли над краєм зникне дим згорілий,
Перемога увійде в кожен дім,
І біль відступить, змиється надією.

Візьмемось за руки — без страху й тривоги,
У вільній землі, де життя жовто-синє.
Де кожен крок — це подяка до Бога,
Що зберіг любов і залишив живими.

Збудуємо дім — під мирним небом,
Обіймемось міцно, без слів і меж.
Бо знали: чекати — це було треба,
На війні, на відстані й серед пожеж.

Ми будемо разом — не завтра, та скоро.
З розквітлим майбутнім, у вільній країні.
Переживши пекло, ми станем опорою
Одне для одного. У власній родині.

Любов через блокпости

Сховалась ніч в окопах самоти,
Де слово — куля, а мовчання — грім.
Та крізь усі залізні блокпости
Я серцем йду до тебе напролом.

Ти моя зірка в окопному тумані,
Молитва тиха в вирії новин.
Твій голос — наче дотик на екрані,
Що гріє навіть у дощі, серед руїн.

Твої дзвінки — немов маленькі крила,
Несуть мене крізь бурю й холоди.
Любов не згасне, скільки б не носило
Нас між рубежами долі та біди.

Нехай шляхи зрановані й колючі —
Між нами фронт, і танки, і пости —
Я все одно щовечора в обручі
Твоїх думок іду крізь ці мости.

Бо ти — не просто дівчина з світлини,
А сила жити, вірити, і йти.
Любов тримає нас посеред днини,
Крізь сотні кілометрів і злі блокпости.

Списки довгі, мов ріки без краю,
Імена, що не вкриє забуття.
Кожен рядок — мов серце ридає,
Кожне ім’я — чиясь втрата життя.

На папері — мов цифри статистик,
Та у серці — щось затискає.
То не просто імена у списках,
Це діти України , яких вже немає .

Матір схиляє чоло над рядками,
Пальцем веде, ніби вкотре шукає.
«Лиш би не мій…» — шепоче губами,
А рядок — і рука кулак стискає .

Списки мовчать але кричить тиша,
З неба — як згадка про тих, хто пішов.
Їх нема — та у серці залишив
Їхній подвиг і біль, і любов.

КОЛИ І ХТО ВІЙНУ ПРИСПИТЬ?

Це – плач і біль, це – крик душі́,
Ридання, смуток і розпука,
Не рута-м‘ята й спориші –
Довічна в багатьох розлука.

Суцільне з крові вишиття,
Журба і горе, серце в шмаття,
У цвіту забрані життя,
Палає все… Це – не багаття.

В повітрі запах від війни,
Й стає щоразу все їдкішим.
Це все – діяння сатани,
А їх нутро – все більш гнилішим.

Від цьо́го рана і рубці,
Від цьо́го шрами, щем, зневіра,
Любов і втома на лиці,
І грають сурми, а не ліра.

Рікою сльо́зи по щоках,
Роки́ у них ми потопаєм,
Жахіття це в житті… не в снах…
Його закінчення чекаєм.

Щоразу більше нас болить,
Стають щораз гіркіші сльо́зи.
То хто і що війну приспить?
Коли закінчаться загрози?

19.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1008711

МИРОМ ВСЕ У НАС ПРИКРАШУ

Прийшов москаль в країну нашу,
Бо прямував він на парад,
Тепер йому доро́га в рашу,
Але двохсотим вже назад.

Тепер йому доро́га в рашу,
Яка веде на небосхил,
Їм не топтати землю нашу,
Квітник зросте замість могил.

Їм не топтати землю нашу
Сво́м смердючим кирзаком,
Не будуть лити горя в чашу,
Яке тече все рівчаком.

Не будуть лити горя в чашу,
З життя не будуть визволять,
Навік зали́шать землю нашу,
І нас не будуть убивать.

Навік зали́шать землю нашу,
На повні груди ми дихне́м,
Я цю надію не зага́шу,
Хоч на душі і біль і щем.

Я цю надію не зага́шу –
Піде в болото лютий враг.
Я МИРом все у нас прикра́шу,
Піді́ймуть всюди рідний стяг.

Я МИРом все у нас прикра́шу,
Усюди славень зазвучить,
Зустрінем ПЕРЕМОГУ нашу,
І ми, й Вкраїна будем жить.

29.07.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1044689

Слова безмовні на плиті гранітній,
Які так хочеться до серця пригорнути.
Синочки й дочки голуби тендітні,
Які могли б іще між нас побути.
Війна кривава крила розпустила.
Чорнені крила горя та розрухи.
І кров’ю нашу землю окропила,
І у молитві ми складаєм руки.
Слова безмовні в душу промовляють.
Шепочуть тихо, щоби не злякати,
Щоб заглушити біль оту сердечну,
Яка ножем встромляється між ґрати.
Слова безмовні в погляді застигли…
Ми кожну букву чітко закарбуємо…
Синочки наші додадуть нам сили
Ми їхню поміч з вічності відчуємо…