Топчуть чоботи рашистів землю України, Залишають за спиною згарища, руїни, понівечені життя, скалічені долі, Виснажені і змарнілі від тяжкого болю.
Був час, – гнали окупанта назад, до кордону. І, вмираючи, тримали міцно оборону. «Визволителі» ідуть, – знищують під корінь. Думають, що нас зімнуть, сунуть немов повінь.
Тисячами гинуть люди за мир і свободу. Об’явили геноцид для нашого народу. Ми боронимо країну, гонемо рашистів, Російських загарбників, нацистів-фашистів.
Гинемо за Україну, вірим в Перемогу, Вигонимо руську нечисть. В пекло їм дорога! Перемогу, прийде час, стрінемо гостинно, Піднімемо келихи, – Будьмо, Україно!
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Війна. Із пам’яті не стерти події самих перших днів. Вони картинками зринають немов жахіття страшних снів. Херсон. Повзуть по площі танки, назустріч – жіночка:- Куди? Вона впирається руками в броню із криком:-Зупини! Дорога. На узбіччях трупи, скелети спалених машин. По тій дорозі іде хлопчик.Маленький, мамин любий син. Немає мами біля нього, і невідомо чи жива, Іде один по тій дорозі, в руках він іграшку трима. Баштанка. Їдуть наші танки. Бійці, всміхаючись сидять, здіймають руки в привітанні, а вздовж шляху жінки стоять. Їх матері, дружини, сестри. Солоні сльози на щоках. Чи повернуться хлопці з бою? Серця стискає біль та страх. А потім Буча! Зрозуміли, що звірі по землі ідуть. Могили братські вбивці риють і мирний люд туди кладуть. Зринають в спогадах події : загиблі, знищені міста, Убивці йдуть по Україні. Немає злочинам числа. А світ загруз в пустопорожніх Розмовах з лозунгів і слів. Зринають з пам’яті картинки, немов жахіття страшних снів.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Закриває сонце кучерява хмара. Лине дощ на землю, немов божа кара. Під дощем холодним долу лист спадає. Вранці все навколо іній покриває. Та сьогодні осінь гарний настрій має. Сонце лист багряний щедро осяває, Посмішка іскриста теплоту дарує. Впевнено, рішуче осінь йде, мандрує. Йде по світу осінь, по містам і селам, Коли – непривітна, а бува – весела. Йде, закривши очі, на війни і горе. Крізь бої, загиблих, що вкривають поле. Вітер приласкає воїну обличчя, Котрого ночами мати у сні кличе. Вже не приголубить, не побачить сина, – Під дощем осіннім, у полі дитина. Вранці зійде сонце, росою умиє Променем погладить, теплом обігріє. Солдат сотні тисяч війна погубила, Насмокталась крові, лиха наробила. Обстріли, ракети, мирний люд страждає. Тож нема прощення, виправдань немає. Агресію треба, на корені вбити, Щоби не кортіло, далі так робити. Щоб війна по світу, більше не бродила. Не несла розруху, горя не робила. Закриває сонце кучерява хмара. Лине дощ на землю, немов божа кара. Під дощем холодним долу лист спадає. І війни на світі начебто немає. Осіння негода настрій не зіпсує, Коли Перемога впевнено крокує.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Дуже хочуть росіяни, щоби Україна, Склала зброю і здалася, стала на коліна. Хочуть Харків і Одесу, Київ, Миколаїв. Вже і Львів хапнути хочуть. А там – піти далі. Ви послухайте, що мовить їхня пропаганда. Брехня брехню поганяє, де поділась правда? Вже й Азербайджан це дещо, чого не існує. Не було його й немає, це усе Росія. Ордер на арешт злочинця видала Гаага Та він вільно роз’їжджає світом. Де повага ? Сиплять щедро погрозами наліво й направо Де поділися закони, куди зникло право? Нехай їдуть росіяни до себе в болота Україна не тримає у себе сволоту. Не потрібно їх звільняти, заберіть до себе. Дайте їм роботу, гроші, усе що їм треба. Це дешевше набагато ніж війни багаття. Яка смачно пожирає життя і прокляття. Та ні, хочуть Україну, летить зброя грізна. Хочуть Київ, Миколаїв. А МОРДА не трісне?
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Це був звичайний ранок. Я ще лежав, не прокинувся як слід, коли почався той звук — низький, гудячий, страшний… як муха, тільки гігантська, як смерть, що летить просто в тебе.
Я чув, як він наближається. І в якийсь момент мені здалося, що летить просто у мій дім. Я навіть встиг подумати — все, ось зараз буде мій кінець.
А потім — вибух. Глухий, важкий, з димом і тріском. За двадцять метрів від мого дому шахед врізався у дерево й здетонував. Хвиля вдарила вікна, двері, все сипонуло, задзвеніло, а я підскочив з ліжка як ошпарений.
Першим ділом — на балкон. Дивлюсь: дим, шматки дерева, скло, люди бігають, а в голові тільки одне — “живий, живий, живий…”
Потім знов вибух — десь далі, і я розумію, що це ще не кінець. Одягнувся, вийшов на двір, щоб побачити, що там робиться.
На вулиці — люди, як мурахи, всі в шоці, всі щось кричать, машини горять, сигналки виють, повсюди скло, дим і гар. І знов чути цей звук у небі, як рій злих бджіл, і здається, що зараз знов впаде.
Тоді я вперше відчув, що смерть може бути зовсім поруч. Не десь там — у новинах, а тут, біля тебе, в твоєму місті, біля твого дому.
Стояв і дивився, як небо чорне, як люди знімають телефоном, а я тільки думав про одне — як же мені пощастило, що я досі дихаю.
Смерть ходила поруч, але цього разу пройшла мимо. І я зрозумів — потрібно берегти життя, бо воно тонке, як скло, а вибух може зламати все за мить.
28.09.2025, 7:30 ранку
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
