«Спробував, сподобалося», – воїн всміхнеться,
Та в очах не жарти – там полум’я б’ється.
Бо війна – це не слава, не пісня, не крок,
А тяжка і брудна, безупинна робота.

Тут немає героїв, що прагнуть зірок,
Тут є тільки ті, хто тримає висоти.
Бо кожен із нас добре знає, за що
Стоїть на межі між світлом і кров’ю.

За землю, що предки в боях берегли,
За рідну домівку, за лагідні руки,
За слово «повертайся» від тих, хто чека,
За те, щоб не знали війни наші внуки.

Вони в нас вірять – дружини, батьки,
Діти малими долоньками шлють нам надію.
То хіба ж ми можемо їх підвести?
Хіба ми зламаємось? Ні, не змовкнемо!

Війна – це робота, що мусимо вчити,
І втома у м’язах, і попіл в душі.
Але поки серце у грудях палає –
Ми будем стояти, допоки живі.

Хто ж думав, що в серці у солдата молодого
Хоробрість, що гідна бійця незламного?
Що вогонь у очах – то не просто слова,
А присяга народу: «Стояти до кінця!»

Він вчора ще слухав весняний прибій,
Він мріяв, сміявся, любив до нестями.
Та вибух прокинув – і в темну добу
Країна покликала стати за правду.

Він рушив у ніч, не ховаючи страх,
Та страху нема у тому, хто знає:
За спинами рідні, за спинами дім,
А воля без крові ніколи не сяє.

Свист куль розтинає повітря, як ніж,
Снаряди стискають легені розпечені.
Та серце юнацьке, мов коване з сталі,
Горить і веде у бій нескорений.

Хто ж думав, що в серці у солдата молодого
Хоробрість, що гідна бійця незламного?
Хто думав, що юність – не час для меча,
Та юність боронить святе – до кінця!

Вдома там на воді, на її гладині, білі лебеді на Ірпені.
Я не вдома тепер, всі хто поруч – той брат, України тепер я солдат.
Чекають вдома в сім’ю, обмини небезпека мене, в цьому
тяжкому бою.
Обійняти дружину хочу, доньку, племінників, сестру,
Та побачити стареньку, рідну Матінку свою,
Але йде в атаку ворог, в однострої стою.
Солдат війни, чорноробочий, приймаю участь я в бою.
Війна скінчиться, на Землю рідну прийде Мир,
Та згине ворог неодмінно, його затягне в себе війни вир.
І я прийду тоді додому і рідних своїх обійму,
Побуду з ними, піду прогуляюсь, до річки Ірпеня прийду.
Побачу милую картину, там на воді, на гладині,
такі поважні і красиві,
Лебеді білі на Ірпені.
18.12.2024 (перевидання)
В.Є. Панченко

Зростають троянди в неволі,
На вигляд красиві й стрункі.
А в руки потрібно їх брать обережно,
Бо мають колючі шипи.
Зростає в неволі оця красота,
Хватає тепла їм і світла хватає,
Й ситого під корнем ґрунта.
А ми волошки польові,
Зростаєм у чистім полі.
А ми волошки польові,
Ми прагнемо до волі!
Нас напувають небеса,
Колише вітер колискову.
А сонце нас відігріва,
Ми мову чуєм колоскову.
Шепочуть в полі колоски,
Ведуть свою розмову.
А ми волошки польові,
Зростаєм в чистім полі.
А ми волошки польові,
Ми прагнемо до волі!

Землі наші, коли орда напала,
знову лижуть криваві язики.
Тоді кожному стає питання:
що в цей час робитимеш ти?
Вже вибір став і кожен обирає,
а хтось, щоб себе відбілити,
негатив на інших перекладає.
Все не так, він такий розумний,
йому б усе і все було б гаразд.
А скажем вам від нас,
що вже полягли, що вже безвісти пропали,
а також від тих, хто ще є:
в час тяжкий, петляючи в життєвім лабіринті,
знайшовши вихід, але злякавшись,
повернувсь назад і знову заблукав там ти.
То дороги додому тобі більш не знайти!
15.11.2024 (перевидання)
В.Є. Панченко

Сьогодні тепло на Душі і дзвін Церковний лине.
Я Вірю Богу і собі, а ще Я Вірю в Україну.
Я вірю навіть і тоді, коли здається все пропало.
В тяжку хвилину на війні я кличу Бога, а потім Маму.
Ми самі винні всі за те, що зараз з Нами стало.
Згадать потрібно, як жили й чому ж тепер орди навала.
Тепер всю гіркоту пережувавши, всі висновки зробить потрібно,
себе в руки взявши.
Та вигризти не тільки свою долю, а також відстояти свою Волю.
Сьогодні тепло на Душі і дзвін Церковний лине.
Настане Мир та Віра в Бога вийде із руїни.
Й послужить вірно нам усім, на Славу Вільній Україні!!!
16.11.2024 (перевидання)
В.Є. Панченко

Минуть холода і сніги зійдуть,
а первоцвіти знову зацвітуть.
Подекуди лід, а подекуди сніг,
а Крокус маленький зацвісти вже встиг.
Зірки блакитного та рожевого,
синього й білого, та це ж Хіонодокса
в малюнку, серцю милому.
Атмосфера казки в кольорах рожевих,
фіолетових, блакитних та білих,
Акварельної фарби мазки – це Печіночниці пелюстки.
Квітень прийде, цвітуть Гіацинти –
рожеві, лілові й бузкові.
Рожевий і фіолетовий – Пульмонарії цвіт,
Як сонця промінчик яскравий до Вас завітає у віконце.
Ряст пишний та елегантний потягнеться до сонця.
Травень – це магія сходу.
Корончаті, мініатюрні, мульти вікові й махрові
зацвітуть Нарциси.
В такт зацвітуть володарі чарівної краси,
назва цим квітам Іриси,
Тюльпани – хвилясті й махрові, потім красу принесуть.
Опісля краса не скінчиться, коли вони відцвітуть,
свою естафету квіток Весняних,
Літнім квіткам передадуть.
27.02.2025 (перевидання)
В.Є. Панченко

На галявині я – яка велична природа,
це Всевишнім дана Землі нашій врода.
Костяниця в Травні цвіте білим цвітом,
ягодами червоними в Липні налита.
В Травні – білий цвіт суниць п’яти пелюстковий.
Червона ягідка в Червні і цвіт вже частковий.
Мов на посту стоїть весь сезон звіробій.
На материнку, цвіт її темно-рожевий,
переводжу погляд свій.
Ожина – цвіт рожевий, ніжний, якщо білий цвіт,
то білосніжний.
Ожина – в природі багатокістянка, спілі плоди
смачні вдень, ввечері та зранку.
Шипшини цвіт світло-рожевий,
плоди яскраво-червоні,
в осінній час на людській долоні.
Безліч квітів в полях, лісах, ярах, цвітуть, красу несуть.
Відпочивають люди серцем тут, в дім позитив несуть.
Лише малий куточок краси я оком своїм захватив,
А скільки в світі є краси багато
І все це Бог Наш сотворив.
Що потрібно – бери, користуйся, неси,
тільки не згуби цієї Богом даної краси.
23.01.2025 (перевидання)
В.Є. Панченко

Війна – то час випробування людини кожної на зрілість.
Хто був нічого, стане кращим і буде все на Божу Милість.
Не всі вже встануть на світанку, не всі побачать,
як знову сонце сходить зранку.
Біль пекучий час загладить, з очей рідних впаде сльоза,
впаде, як на сході сонця спадає ранкова роса.
Хто по коліна був у багнюці, під сонце виліз та попав під дощ,
Не висохне на ньому багнюка, вона із нього не стече,
Зв’язне ще більше в багнюці, вона йому дістане по плече.
Такі з таємних сховищ повилазять,
Пороги всіх інстанцій обійдуть,
Багато з них розкажуть про такі свої звитяги,
що їм повірять та з повагою за їх псевдо заслуги
Держави ордени й медалі нададуть.
Та в час новий їм люди не повірять,
псевдо заслуг вже не оцінять їх,
А шану віддадуть солдату, тому хто є й тому, хто у бою поліг.
20.12.2024 (перевидання)
В.Є. Панченко

Похмурі хмари небо затягнули,
Вітер сильний стрімко налетів.
Дерева слабкі з корінням він повириває,
Він зломить ті дерева, які не мають кріпких стовбурів.
Він гне та різко відпускає,
А потім гне їх знову до Землі.
Ламає деякі, а деякі з корінням вириває.
Одна лиш мить, короткий проміжок часу,
Та вітер стих, а сильне дерево стоїть.
Та дощ пішов і все живе водою напуває,
А недалеко, майже поруч, в інше блискавка влучає.
Ось дерево горить, тепер ніколи
Воно не буде зеленіть.
Гроза скінчиться, вийде сонце,
Побачимо істини ми мить.
В слабкого дерева гілки зломані,
Та на землі воно лежить.
Сильні ж дерева крони розкинуть,
Їх сонце зігріє, їм буде світить,
Потягнуться в небо кронами своїми
В синю неба безмежну блакить.
10.12.2024 (перевидання)
В.Є. Панченко