ДОПОКИ БУДЕ СВІТ ТАКИМ СЛІПИМ

Нема безпечних в Україні місць,
Куди б сміття воро́же не дістало,
І біль, і розпач, не́нависть і злість,
І закордоння споглядать не перестало.

Полтава, Запоріжжя, Київ, Львів…
Атака за атакою усюди,
Диктатор ще сильніше озвірів,
І найстрашніше, що в нас гинуть люди.

Херсон і Харків у вогні горять,
І Кривий Ріг, і прикордонні Суми,
Щоденно нас продовжують вбивать,
Й ніхто не нищить ворога задуми.

Була́ Вкраїна раєм на Землі,
Над нею мирне небо простягалось,
Допоки не ввірвались моsk@лі…
В ту мить життя спокійне обірва́лось.

Була́… на превеликий жаль, була́,
Немов калина, що наве́сні квітне,
Тепер Вкраїна у вогні пала…
Для світу наше горе непомітне.

Весь світ мовчить, бо це не в них війна,
І ворог від життя не їх звільняє.
До нас прийшла трагедія страшна,
А світ без дій на все лиш споглядає.

Допоки буде світ таким сліпим?
Чи при́йде мить, що він таки прозріє?
Чи перейме́ться горем він чужим?
Чи навпаки ще більше зачерстві́є?

04.09.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1021630

“Мій сину-синочку,
дубовий листочку,
Не зріс ти у дуба,
зламала війна…”

Загиблим посвята
Та їх матерям.

Війна, наче коршун,
у небо злетіла
Та боляче б’є
по нещасній землі,
Іще одна мати
горе зустріла,
Ласкав вітер коси
на сина чолі.

Прощалася мати
із тілом дитини,
А вітер грав чубом,
немовби будив,
Вінки, квіти всюди
і чорні хустини,
Дивилося небо,
Дощик моросив.

“Ти, мій синочку,
дубовий листочку,
Будеш серед квіток
в небеснім раю.”
Сльозами росила,
не голосила,
Не проклинала
убивцю-війну.

Здавалось, довкола
земля голосила,
Всі плакали люди,
лелека кружляв,
Чекала на диво,
у Бога молила,
Щоби їх з сином
не розлучав.

А дощ не втихав,
падав густіше
На матір із сином,
на сльози її,
Стогнав біля церкви
дзвін голосніше,
Єдиного сина
віддала землі.

“Мій сину-синочку”…

05.08.2024.

Бабця

Пішла бабця на війну,
В дев‘яносто років,
Бо втікли на чужину,
Сім її онуків,
І сини лягли на дно,
Разом із зятями,
Заховались під рядно:
– Виручайте, мамо!
І невістки і дочка,
Десь по заграницям,
А от діда вже нема,
Вже немає Гриця.
Був би Гриць, пішли б разом,
Землю визволяти,
І дубовим костуром,
Бити супостата!
Ну, а так, піду сама,
Нічого робити,
Бо ж, онукам і синам,
Треба якось жити.

38/42

На кримінально низькій висоті,
Зі швидкістю, що на межі безумства,
Тумани намотавши на гвинти,
Ми здійснюємо спробу самогубства.
38 кілометрів, найкоротший шлях до моря,
Ну а потім 42, понад пляжами на схід.
На фортецю Маріуполь, що не виринає з бою,
У Азовський бастіон, ми тримаєм наш політ.

38/42 є одна завітна мрія,
38/42 шлях намічений пройти,
38/42 поможи свята Марія,
Повернутися на точку, звідки вилетіли ми.

Сьогодні смерть обійми розкриває,
Продати в спробі в одну сторону квиток.
Як буде «пан» – удача нас спіткає,
А як «пропав» – злетімо прямо до зірок.
Ми як лижники на спуску, між дозорами ковзаєм,
Притискаючись до лісу, оминаєм ППО.
Подарунки транспортуєм гарнізону Азовсталі,
Хоч маленьку, та надію, під гвинтами несемо.

Приспів

Змінивши на поранених БК,
Зворотнім курсом знову попід хвилі.
Ледь втамувавши тріпотіння у руках,
Ми зауважили ворожої ракети виліт.
Пастки віялом пішли і залишились по заду,
А ракета без розриву, пронизала фюзеляж.
Нам сьогодні пощастило, смерті Бог поплутав карти,
Повертається додому наш фартовий екіпаж.

Приспів

Памятка российскому солдату

Умри солдат, умри державы ради,
Ты слишком, друг, переоцениваешь жизнь,
Из неё выдернись, как листик из тетради,
Но обязательно сначала помолись.
Когда лежишь ты раненый на поле,
И знаешь точно, что тебя не заберут,
Спокойно душу свою выпусти на волю,
Лишь для молитвы задержись на пять минут.
Тебя оставили друзья и сослуживцы,
А сверху кружит ненавистный чёрный дрон,
Прижми с молитвою гранату прямо к сердцу,
Уж лучше смерть, чем вражеский полон.
И ты не бойся, что себя лишаешь жизни,
Да и какой была по правде жизнь твоя?
А смерть от всех грехов тебя очистит,
Ведь умираешь ты державы нашей для.
Ты не один, таких как ты десятки,
А может сотни, всех не сосчитать,
Но государству сэкономишь ты порядком,
Оставшись где-то там себе лежать.
Поступок твой совсем не суицидный,
Живот кладёшь за други за своя,
Да и не будет тебе в общем то, обидно,
Сегодня просто очередь твоя.
Свой автомат возьми рукою твёрдой,
На дуло подбородком навались,
Пусть палец твой на спусковом крючке не дрогнет,
Но обязательно сначала помолись.
Умри, солдат, умри стране на радость,
Ты слишком, брат, недооцениваешь смерть,
Ведь жизнь по существу, такая гадость,
Оставь навек её шальную круговерть.

Бучанський вальс

У Бучі розквітли черешні,
По вітру летить білий цвіт.
Стоять серед міста, сердешні,
І їм співчуває весь світ.
Ви весну таку пережили,
Що гірша за тисячу зим.
Та ворогу все ж не скорились,
Хоч був він підступним і злим.

Баланівка, Склозавод і Мельники,
Ми твої, наш рідний край, захисники.
Яблунька, Бучанка, Ястремщина,
Буча – це маленька Батьківщина.

Упали ракети неждано,
На мирні будинки й хати.
А серце боліло й стогнало,
За те, що зробили кати.
Піднявся народ, як лавина,
Плече у плече, мов один.
І вигнав російську вражину,
Та землю батьківську звільнив.

Приспів

У Ворзелі гада ми били,
Гостомель затримав орду.
В Макарові танки горіли,
Бороли всі разом біду.
Москві перетяли горлянку,
Понюхали пороху дим.
Тримала удар Бородянка,
Та рідний Ірпінь – побратим.

Приспів

Черешні розквітли у Бучі,
Ще мить і вони відцвітуть.
Звитяга і честь неминуче,
До дня перемоги ведуть.
Черешень у Бучі не мало,
Та все ж таки більше сосни.
Нам кожне містечко, як мама,
Ми всі України сини.

Мертве місто

Пітьма волога оповила мертве місто,
Сумні шеренги безпорадних ліхтарів,
Ще вчора сяючих бадьоро і вогнисто,
Снопами світла із похилених голів.
Німі стоять на перехрестях світлофори,
Панує темрява на дні сліпих вітрин,
Лиш в небі, часом, пролітають метеори,
З далеких, космосу, небачених глибин.
Буває, місяць визирає з-за хмарини,
Кидаючи у низ свій кволий блиск,
Вихоплюючи з мороку страшні картини,
Непевні обриси і кшталти дивних рис.
Щось сталось тут жахливо-непоправне,
Те, що здавалося відбутись не могло,
Щось знищило життя навкруг безжально,
Й могильним каменем на вулиці лягло…
Живим здається тільки блиск зловісний,
В щурячих чорних антрацитових очах,
У мертвих нетрях понівеченого міста,
Де пануватимуть лиш розпач, біль і страх.

лють приходить і те, що боліло, лишає по сóбі прах.
лють, яка передається від старших до молодих.
лють, від якої виступає кров на зубах.
лють, як останній видих. лють, як первинний вдих.

лють, яка говорить сама за себе, тому не змушує говорити.
лють, яка розгорається з попелу і руїн,
лють, якою ти битий. лють, від якої ситий —
точний показник втоми, вічний двигун до змін.

лють, яка перетне кордони і забере належне.
лють, що вражає і тих, хто її володар.
лють, яка відтужила втрачене і боронить збережене.
лють, яку не переламати і не побороти.

лють за усіх, хто живе і за тих, хто не зміг —
гучна, як рев дзвонів в старих церквах.
лють, яка менша хіба за любов до своїх.
лють, міцніша за зброю. лють, сильніша за страх.

Вже кілька днів ідуть дощі,
Це небо плаче за країну.
Бо гинуть дочки і сини,
Війна все нищить на руїни.

Де парки й квітники були,
Тепер лиш вирви від снарядів.
Не чути більше сміх дітей,
Що на майданчиках стрибали.

Сирени виють мов вовки,
Замість птахів одні шахеди.
Лелек немає на стовпі,
І без життя стоять оселі.

Все сіре,темне і німе,
Як чорно білі кінофільми.
А небо плаче, й грім гримить,
То так кричить воно невпинно.

А на порогах із дощем,
Ридають матері й дружини.
І дивляться у далечінь,
Коли повернуться їх милі.

Воїни славетні,що не знали страху,
Предки українців вільні і завзяті,
Ви за Рід і землю мужньо воювали,
Ні за які гроші совість не продали.

Вас не брали стріли, кулі оминали,
Замовляти рани вас Волхви навчали,
Як навести морок,ворога злякати,
Треба ці знання знову відновляти.

Ви в усі часи правду захищали,
І ніколи у біді брата не кидали,
Не боялись ні царів ні заморських ханів,
Бо неволя гірше смерті так завжди казали.

Славні предки козаки,прошу допомоги,
Характерницькі знання передайте Роду.
Научіть своїх потомків часом керувати,
Розкажіть як поміч й сили із природи брати.

Нехай сам Іван Сірко нам допомагає,
Замовляння для страху ворогам читає.
Щоб потомки козаків більше втрат не мали,
І у битвах за свободу всіх перемагали.

Характерник не вмирає,він відпочиває,
Доки на його землю зло не нападає,
А як тільки небезпека перейшла кордони.
Ці безсмертні козаки знову йдуть до бою.