Жовтень сів на золотому престолі,
Навішав дощ гірлянд,
на верховіття,
Депресивне небо наплакалось вволю
Міняючи свою палітру.
А я спогади збираю в осінній букет,
Стає від того сумно мені, Холодної ночі темний силует
Усе маячить в пустому вікні.
Жовтим листям завіяло світ
І те щасливе літо не вернути
До тебе думок безкінечний політ,
Мені тебе ніколи не забути...
Ну і що, як засипали листям доріжки,
Не біда, що літо минуло й нема.
До щастя лишилося трішки-
Всього лише одна сльоза...

розмови про все до опівночі
світанки в екранах смартфонів
навіщо так сталось - зустрілися
і що далі буле - а хтозна

хотілося б вірити в долю
тримати в руках , цілувати
щодня прокидатись для неї
щоночі нестямно кохати...

Ми не були знайомі до дванадцяти,
В дитинстві не валялися в піску.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Ти хто така і як тебе тут звуть?

Ми не були єдиними одна для одної,
У кожного було ще друзів п'ять.
Разом гуляти? Що це за чудасії,
Лише думки й розмови до рання.

Могли не бачитися й по два роки,
Та дружбу щиру це не зіпсує.
Для мене найдорожчою ти стала,
Як рада я,що ти у мене є..

Моя люба пані,
Я виконаю все, що ви накажете,
Я виконаю все,навіть помру.
Лиш перед цим дозвольте те зізнання,
Яке переверне стосунки всі мов гру..
- Дозволите?
- Що за питання? Дозволю звісно,кажи швидше лиш.

Тоді слухайте уважно і не перебивайте.

За вашу усмішку чарівну,таку привабливу й м'яку я перебила б пів країни,щоб бачити лиш вас одну.
За пір'ястий,крижаний дотик..хоч і холодний та розтопить те серце що б'ється в грудях,
Приглушений й ритмічний звук він замінив той серця стук.

- Але ж..

-Просила ж вас,не перебивайте
Я бачу що терпіння вже немає,
Тому скажу все коротко я вам.
Люблю я вас завзято й так зухвало,та лиш надію ви дасте навряд..

Її слова перебив сонорний дзвінок,
Як в сні та відповідь звучала,та не почув її ніхто..

Вона була богинею,а ти був атеїстом
Вона була пташиною,а ти був просто глистом
Вона любила каву,а ти пив тільки чай
Вона любила маму,а ти тільки кричав

Це дивно правда? Які різні..
Але кохали кожну мить.
Моменти де разом бували,
Навіть різниці ті кохали.
Він вставав рано і робив їй каву,
А по обіді вона чай давала..

Та що в них спільного? То це кохання,
Кохання наче перше і останнє.
Взаємодії і зв'язок потужний,
І вже ніхто кохання це не зрушить..

Ти не протився своїм почуттям !
Що люди скажуть..? Якась маячня.
Не люди люблять,любиш тут лиш ти,
Яке до біса тут вже каяття?

Чому хтось судить,коли ти не така?
Чому ж любить забороняється двом вам?
Прийшло кохання і не помітила ти як,
І так багато "чому..?" з'являється в цей час..

Прийшов ваш час.
Любити до останнього,
Й людей відставити,
На план останній.
Не можна вибирати вам кохання
Але воно вже вибрало для цього вас.

Вона була прекрасна як осінній вечір,
Вона була як птах що відлетів.
Очі її мов той каштанчик з печі,
Який закинули туди без простих слів.

Вона була чарівна як метелик,
Укутаний у кокон із краси.
Її усмішка як тепленький вітер,
Майнула і залишила свій слід..

Вона була прекрасна як прикàзка
Написана між всіх тих сторінок
Любила її голос той сріблястий
І так любила той її смішок..

Я скажу вам :« немає сенсу ревнувати!
Гадати й думати де є любов твоя»
Якщо вже полюбили вас незримо,
То вже ніяк не зможе кинути він вас..

Якщо захоплення це просто,
Бажання без кохання - то пристрасть.
Не допоможе тут ніяке рвання,
Біля себе кайданами тримать.

Втекти,якщо людина хоче,
При білім дні зможе в якийсь час.
І зупинить його ніщо не зможе,
Коли вогонь у серці тім погас..

Ти полюбив мене ще в квітні,
Десь близько років 2 тому..
В любові клявся ти довічно,
Та що мені ось ця любов?

Сказати чесно.. не любила.
Тебе,твій сміх і голос твій,
Що ж.. та не мала крил я,
Щоб полетіть на край землі.

Тікати? Марно, пам'ять вічна,
І не забудеш це в кінці.
Що ж до любові..
Так космічно,але я не любила,ні.
Казала? Так,але ж не правду,
Можливо це була й брехня..
Мене любив ти, але марно,
Тому,що не любила я..

Туман стелився низом по землі,
Ховав в своїх обіймах ніжну квітку.
Він так любив п'янкі ті пелюстки!
Оберігав її, немов якусь сирітку.

Ховав її від сонця і дощу,
Здавалося, хотів так захистити.
Лелеяв ніжну квіточку свою...
Й питав себе: " Як можна так любити!?"

Але забув туман спитати в квітки,
А чи потрібна їй його любов!?
А, може, вона хоче попалити
Свої пелюстки, щоб ожити знов!?

А, може, квітка любить і дощі,
Холодні й теплі, навіть любить грози!
Не знав того туман, бо глибоко у душі
Від правди тихо лились його сльози....

А квітка ніжна так хотіла сонця!
Їй той туман ніяк не пасував!
Немає місця в квітчиному серці
Туману сивому, без лику і без барв.

Так квітка думала й шукала скрізь веселку.
Туман же розійшовся з сумом по землі ...
Якщо нема взаємності у серці -
Її й нема в думках, словах, душі...