Вона любила сині очі,
Він карі полюбляв,
Забрав і дні її, і ночі,
Та щастя в них не дав.

Із сумом в небо заглядала,
Погляд між хмар летів,
У незабутню синь пірнала,
У зграю голубів.

19.05.2025.
Ганна Зубко

Щокою вітер трав тулився
І на коліна припадав,
День то всміхався, то журився,
І крав мій настрій, і вертав.

У сад поніс і до дороги,
Між лип квітучих, поміж трав,
Не доганяли його ноги,
Погнався погляд — не піймав.

Спіймало сонце, що поволі,
До мене зиркало з-за хмар,
Всміхалось, гріло стіни голі,
Всміхався настрій… і зітхав.

13.05.2025.
Ганна Зубко

Замість того, щоб дати пораду,
Як людині прожити життя.
Ти емоціям дай своїм раду.
Бо слова не знайдуть вороття.

Не осуджуй у гніві нікого.
Кожен хрест свій несе на плечах.
Промовчи і ні слова лихого,
Прояви краще ласку в очах.

Нам усмішка доречна й привітна,
Розм’якшить на секунду тягар.
Доброта твоя вічна безслівна,
Це великий Божествений дар.

Мабуть ввічливість нам допоможе
Віднайтися в людській простоті.
А манери нестримно хороші
Всім полегшать життя на землі.

Минуле славне, правда, маю,
Окраса — річка, береги,
В думках, у снах його шукаю,
Душею прагнучи зайти.

В обнімку з вітром по пісочку,
Під шелест верб і осоки,
В старий садок, що на горбочку,
Між хвилі, пройдені роки.

В ті спориші,
що вздовж до броду,
Сивий полин і будяки,
Де гнуться верби понад воду,
Та заворожують пташки.

У ті луги, що біля гаю,
Де пахнуть трави, як ніде…
Надіюсь, мрію, обіцяю —
Моя душа туди зайде!

11.05.2025.
Ганна Зубко

я не можу забути,
але можу простити,
і так мало вже бути,
і так мала прожити.

я не можу сльозити,
але можу сміятись,
і вовчицею вити,
і як кішка загратись…

я не можу здаватись,
але можу встояти.
нема права ховатись,
тай не хочу ховати.

не могла, та забула.
що могла, те простила.
я нарешті відчула –
що живу, що ожи́ла…

01:24, 16/01/2020 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

“одружуйся швидше, бо потім запізно” —
так вчили мене в моїх двадцять три.
не знала кордонів, не була я грізна;
стоптали мене – “сільські кирзаки”.

весілля, надії — і я міс наївність,
кудись всі мчимо, не знаю чому.
і як наречена, що вірить у вірність,
летіла я вітром з любов’ю йому.

та камінь у спúну! і я прогинаюсь,
каміння в бокú — я впала як крах.
коліна побиті гоїти стараюсь
і сльози солоні творили мій страх.

куди ж я спішила? коли зрозуміла?
що янгол, якому співала пісні,
якому роки я свої присвятила,
під маскою монстром явився мені.

він крав мої мрії, ламав мої крила,
а я все прощала — «бо ж треба любити».
та щастя — не там, де себе загубила,
а там, де як сонце ти хочеш світити.

я більше не вірю у «вічнеє разом»,
я вірю у себе, у день без образ.
мій шлях не зумів зупинити ні разу
ні підлий удар, ані зрадницький час.

я більше не прагну комусь догодити,
не граю у ролі, не тисну сльозу.
я вчуся себе — щиро, справді любити.
І я вже нікуди “в любов” не спішу.

00:25, 24/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

я пізнала уже стільки болю —
хоч немає іще тридцяти.
дарували троянди з любов’ю,
а в долонях кровили шипи.

я шепочу собі все забути, загоїти дарунків сліди.
не чекати, що хтось та й полюбить,
за нарцизами в поле не йти.

не шукатиму більше я винних —
все, що сталось, летить хай увись.
бо нічого я їм не повинна
і не скажу я їм: “повернись”.

моє серце — не поле осіннє,
воно сповнене злив весняних.
я сміятимусь, я буду вільна –
без кайданів, без слів мовчазних.

21:41, 21/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

місто спішить,
місто біжить,
але ж на мить
як мозок не спить –

ти зупинись,
ти озирнись
і не дивись –
там, де колись.

там, – де є ми –
дощ усе змив.
вітер все стер –
там, – де тепер.

в тиші розпалась
вулиця сна –
тільки душа
моя не одна.

в серці лишились
наче сліди —
тіні любові,
болючі ходи.

там, де ще боляче —
значить, живе.
там, де згорає —
знов проросте.

13:37, 09/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

Заспівай, матусю, заспівай,
Як було тоді колись в дитинстві,
Сизая голубонько моя.
Хто поверне дні оті чудесні,

Коли пісня й усмішка твоя
Й руки працьовиті душу гріли?
Образ твій як сонечко сія,
Ти ж, мов ангел, моя рідна й мила.

Бо застерігаєш скрізь від зла
Та від вчинків необдуманих спиняєш.
Хоч душа давно на Небесах,
Ти зі мною поруч завжди, мамо.

2016 р.

Пов’янув цвіт, й душа зів’яла,
Дерева інші вже, сумні,
Колись це близько
не сприймала,
А тепер боляче мені.

Все озираюся, нещасна,
В своє минуле, ті літа,
Де жила молодість та згасла,
А з нею ніжність, доброта.

Весна буятиме ще цвітом,
На іншу смугу вік ступив,
Та йде зимою, а не літом,
Хто б що не думав, говорив.

05.05.2025.
Ганна Зубко