А я не хочу з тобою говорити
І зовсім не бажаю спілкуватись.
Колись ми разом мріяли летіти.
А зараз – ти живеш в своїм розладі.

Так і живи… це вибір твій:
Розлад з родиною, в душі.
А ті польоти, згорнуті в сувій,
на полиці залиш, в тиші.
16.03.23 ©Ірина Вірна

Я створена — щоб нести крізь дим і кров
Те світле, що з дитинства шепче в жилах.
Та в кожному моєму русі — гнів і зов,
Бо ти в мені не серце, а сокира.

Ти кидала в обійми — не тепло, а лід,
Твій дотик — мов пастка, мов брудна присяга.
Я вчилась не жити, я вчилась терпіть,
А світло в мені — задихалось. Тебе боялось.
Не заважай мені творити, чуєш?
Я не твоя. Я не твій злом, не зіткана тінь.
Я маю стати світлом. Але буря
Твоїх прокльонів ще пульсує в мені кожну мить.

Ти вирок. Ти — отрута, що прищеплена
До кожного мого доброго “прости”.
Твоя присутність — куля не зупинена.
Я б не любила… Та не вмію не нестИ.

Я пам’ятаю дотик, що палив,
Не ніжністю — а страхом у зіницях.
Ти ж знала, я — не воїн, я — мов тлів
Ще не запаленого вогника на спицях.

Ти ж знала, що я буду мовчазна,
Бо з кожним криком я себе вбиваю.
Ти бачила — в мені росте весна,
А з неї вже руками квіти виривала.

Я мала би прощати, та не буду.
Я більше не боюсь. Я не молюсь.
Твій темний суд я давно зрозуміла,
Та сила в мені, хоч в очах потемніло.

Ти — вирок ненависті мій
Ти — перша, хто навчив, як правильно мовчати.
Я б вирвала тебе, мов біль з корінням,
Та навіть корінь вміє кров пускати.

Не заважай мені творити світ,
Без тебе, без зневаги, без страхів.
Мій шлях — не твій, він про свободу.
Про голос мій і ярий блиск.

Мовчатиму. Ні слова з уст.
Вони неначе помертвіли…
Німа тепер? Чи просто я боюсь
Когось образить словом смілим?

Та, мабуть, ні. Душа ж моя кричить
Про спогади колишніх днів духмяних.
А голос зник, бо десь в цю мить
Хтось обрива дроти дзвінками.
(2022 р.)

Летів сніг, але він
не торкався землі,
Вгорі танув, у вітру долонях,
Знову привидом там,
все у тій стороні,
В росах босою, верхи на конях.

Заглядаю в туман,
і радію дощам,
Йду-долаю розвезлі дороги,
Річці кланяюсь тій і її берегам,
Рідній хаті, селу всьому в ноги.

Біля тину бур’ян…
В рясних ягодах глід…
Попід хатою мальви відцвілі…
Плаче хвіртка, скрипить…
Споришевий вздовж слід…
Пахнуть осінню яблука спілі…

28.06.2025.
Ганна Зубко

Саме ті слова стали крилами для моїх мрій,
Але вони розбились знову на шматки.
Тепер у серці тільки порожнеча,
На тілі — шрами від журби.

«Ти теж нас зрозумій» — вони мені казали,
Вперше, вдруге, вп’яте… і востаннє!
Не буду я вже більше намагатись
Вас зрозуміти знов і знов.

Набридло вже роками посміхатись,
Приховувати справжні почуття.
Навіщо ж треба це мені казати?!
Щоб впала я ще нижче дна?

Даремно ви мене навчали
Про те, що «менше знаєш, краще спиш»,
Бо вже не можу я ночами спати,
Не розуміючи, чого від вас чекати!

Мене більше немає там, де я лишалася душею,
Де я сміялась, вірила, творила.
Все обірвалось у тишині цій сірій —
Лиш мої шрами залишились,
Лишились й більше не зійдуть.

Хочеш бути зіркою — сяй.
Світло душі своє не ховай.
Палай уночі для далеких очей,
Витримуй самотність, мов вічність мечей.

Зірка — це голос, що рве тишину,
Це крик у пітьму, що прорізує сну.
Це серце, що б’ється для інших вгорі,
Хоч знає: кінець буде тільки в жарі.

Її не торкнешся, не втримають руки.
Вона — не людина. Вона — навпаки.
І всі, хто дивився на неї здаля,
Не бачили болю, що їй — як петля.

Зірка ніколи не просить про день,
Її доля — вгорі, до знемоги, щодень.
Але навіть коли не згасає зовсім —
Її світло йде крізь холодні часи.

Вона знає: блиск — це й дар, і хрест,
Бо сяйво тягне за собою жест —
Згоріти до тла, не лишивши сліду,
І впасти мовчки. Без слави. Без виду.

Тож хочеш світитись? Готуйся палати.
Це не просто злетіти — ще треба вмирати.
Зірка ніколи не знає меж,
Але кожна, що сяє — зрештою згорить теж.

Ми — вогонь, що не згасає

Ми — не тіні в чужих королівствах,
Не мовчазні постаті в піснях минулих.
Ми — бурі, що зривають корони з голів,
Ми — голоси, які більше не втихнуть.

Наші руки творили світи і міста,
Наші серця гартували віки,
Та надто довго нас кликали «дружинами»,
Забувши, що ми — самі собі ім’я.

Ми — не чиїсь доньки, не тільки матері,
Ми — не прикраси і не трофеї.
Ми — пристрасть, розум, гнів і ніжність,
Ми — нескорені у світі кайданів.

Хай кожен, хто знецінює жінку, боїться:
Наші кроки — це грім, наші слова — це клинки.
Ми забираємо назад усе, що забрали,
Бо ми — вогонь, що не згасає в темряві.

Піднімімо голос за тих, кого змушували мовчати,
Обіймімо тих, кого ламає система,
Бо жодна не лишиться сама в цій боротьбі —
Ми — армія, ми — сестринство, ми — сила

Я навколішки…
Тиша, шелест трав і тінь.
Серце в п’ятах і ком у горлі.
Переживши сотні падінь,
Я вже звикла до фізичної болі,
Але ранять смішки.
Я поранена…
Заховалася б десь у куток,
Заповнила би душу спогадом,
Хоч на мить, на один разок.
Потім мучила б вічним допитом,
У руках з оберемком різок.
Ще жива…
Поки віра у серці з крилами,
І довіра в людей ще є.
Я на захист в руках із вилами,
Хоч нічого це не дає.
Вірю досі в дива.

День дуже спекою втомив,
Ніч не давала спати,
З грозою вітер говорив,
Крутився біля хати.

У вікна стукав, плакав дощ,
А гілка слід стирала,
Хотілось плакати також,
Ніч зжалилась, приспала.

04.06.2025.
Ганна Зубко

Щебет із берега долинув,
У ранок вісточку приніс,
Покликав вкотре у долину,
Поміж розлогий верболіз.

Хруснув пісок уже в уяві,
З травою ноги обнялись,
Біляві гОлуби, чорняві
У небо зграєю знялИсь.

В реальність знову повертає
Гірка буденність , як полин,
Проміння птахом підлітає
До вікон, вишитих картин.

23.05.2025.
Ганна Зубко