Одного разу вона замовчала.
Розмову з тобою сховала в печаль.
За смутком мов вуаль,
обличчя своє сховала.
Із книгою в руках лиш вона розмовляла.
Між строки читала його,
сторінку за сторінкою гортала.
А в рядках шукала себе, що давно в стосунках згубила.
Лиш тільки з книгою вона розмовляла.

Твої поцілунки мов мед,
такі ж солодкі і смачні.
Твої обійми, як пекуче сонце,
зігрівають мене.
Захищають –
мов поранену лелеку.
Твій шепіт –
полонить сердце моє.
Твій голос ,тече рікою по моїх венах.
Твій погляд рятує мене.
І тільки реальність гіркою
правдою озветься.
Лиш спогад в пам’ятій моїй
радісно оживе.

Я народилась на вільних просторах
Де вітру рвучкі струмені несуться.
Де пісня щастя лине ген по горах,
Де вівці мов хмарки землі пасуться.

Карпат одвічний дух,нестримна сила,
Дає мені наснаги розвиватись.
Моя земля по-справжньому красива
І нереально в це не закохатись.

Одлунням гір несуться дзвінкі води,
Шумлять потоки,шепчуть потічки.
Життя дарує ніжна прохолода,
Що в’ється поміж гір немов стрічки.

Трембіти звуки рознесуться лунко,
Обдавши душу щемливо теплом.
Поміж смерек,що вистроїлись струнко
На варті спокою одвічного гуртом.

І серенади від птахів співочих,
Що крають душу,сльози наверта.
Тендітна врода гір,немов дівоча,
Але далеко не така проста.

Серед лісів сховалось моє серце,
І серед гір сховалася душа,
Завжди до тих країв вся суть несеться,
Настільки гожа в тих містах краса.

Летять лелеки… вкрите небо!
Не бачив клинів таких світ!
Зустрівши їх, радіти треба,
Тривожить також цей політ.

Лелечий крик понад землею,
В нім чорно-білий помах крил,
Летять великою сім’єю!
Любов, повага до птахів.

Чарівна велич серед неба!
Довготривалий помах крил!
До них рости нам, людям,треба,
Вже зрозумів це не один.

Спішать додому, до нас з вами,
Голод і спрага дістає,
Сідають зграї між полями
Перепочити, втома є.

Не можна погляд відірвати,
Наче вітання — помах крил,
Далеку відстань ту долати
Бог помагає, дає сил.

Із неба знак, бо миру треба,
Така чисельність принесе,
Лелече військо серед неба
Здивує світ весь, потрясе.

25.03.2024.

Ти пишеш їй вірші.
Вона їх не читає.
Ти даруєш їй квіти.
Вона їх викидає.
Ти чекаєш на неї в кафе
за склянкою кави.
Вона не приходить.
Так в чому ж справа?
Пропала довіра , але вона була.
Коли на мене щоночі вона чекала.
Та одна помилка в мить
нас з тобою роз’єднала.

В моєму телефоні, контактів так багато.
Та подзвоню я лиш тобі.
До тебе, доню, голос мій озветься.
Бо ти моя надія віра і любов.
Ти моя найрідніша людина,
що поруч зі мною іде.
І навіть коли наші шляхи розминуться,
ти в сердці моєму навіки.

За вікном все в темряві сховалось.
І знову в тиші я на самоті.
Під ковдрою, чекаю, коли
нічка чудові сни під подушку
мені покладе.
Коли вії мої стануть тяжкими
і сон поглине мене.
В чудовій країні моживо я буду,
можливо на морі, можливо і вдома.
Сон ніби на руках в країну мрій
мене віднесе.
А ранком промінчики сонця
розбудять мене.

До чого докотились ми у світі?
Вмирають люди і хворіють діти,
Бідняк на крихту хліба заробляє,
Багач жирує й на Карибах засмагає.

Куди цей світ прямує крок за кроком,
Цунамі,урагани, мор,жорстокість.
Ще скільки має Бог нам шансів дати?
Чи на пряму в лице усе сказати.

Чим стали у житті своїм пишатись?
Що в шати пишні стали убератись,
Коли бажаєм рідним й друзям смерті.
То тут не краще жити,краще вмерти.

Ми цінності свої давно змінили,
Нас золотом задешево купили,
Не цінимо знання,уміння,грацію
Нема майбутнього в такої нації.

Ми вирок підписали не чорнилом,
Згубили самі себе,нема миру.
Слова для всі пусті,що я розказую,
Нам легше всім зробити евтаназію.

Я буду за тебе боротись
З останньої сили
Бо ти сенс усього життя.
Я буду кричати і злитись
І рвати усіх на шмаття.
Я втомлена але наснаги
Мені не зайняти повір.
Я буду за тебе всіх рвати
Мов ранений дикий звір.
Я не заплющу очей своїх
Допоки безпечно не стане.
Безпеку для тебе зроблено
І серце від щастя тане.

Обтрусив вітер дощ
з спілих вишень,
Покошлатив місцями траву,
Полетів в берег, зілля колише,
Розбудив напівсонну ріку.

Пролетів над селом,
з усіх боків,
Сколихнув всі дерева, кущі…
З ним летіли разом мої ро’ки,
Залишаючи слід у душі.

Вітру того щоб знову вдихнути,
В береги забрести, поміж верб,
Щоби хвиль
доторкнулися руки —
Головніша потреба з потреб.

27.04.2024.