Колись і я така була,
колись і ти у мене був.
Колись нас зруйнувало життя.
Колись розлукою нам перешкода стала.
Колись так сяяли мої уста.
Колись в твої очі так дивилась.
Та все пішло із словом колись,
лиш тільки в спогадах зосталось.

А , ви знали? Що в тиші
є мелодія своя.
Комусь зіграє сумом і печаль.
Комусь зіграє радість і подарує усміх.
А хтось у тишині слізьми вмиється до болю.
А в когось пролунає дзвінкий сміх.
У кожної тиші мелодія своя,
а хтось очікує коли вона заграє.
А хтось чекає, коли промовить
,, Я тебе кохаю ”
У кожної тиші мелодія своя.
А хтось очікує слова
,, Мамо я живий. Я , повертаюсь !”
А для когось тільки ехом обізветься,
бо з ними через тишу говорять небеса.
У кожної тиші мелодія своя…

Дрімає тиша,
береги, як сплять,
Пташиний щебіт
в небо не злітає,
Мої безкрилі
спогади летять,
І їх душа
обіймами стрічає.

То заплітаються
у косу, у вінок,
То розплітає вітер,
ніжно чеше,
Все до доріг ведуть
і до стежок,
Дрімаючи, спостерігає тиша.

17.04.2024.

Давнє болюче почуття…
Час терпить, відстані долає,
Все батогом жене коня
І на скаку не зупиняє.

І новий день
дощем не гасить, жаль,
На яблунь цвіт
туманом не сідає,
Не забирає вітер ту печаль,
Що краде спокій,
краплями спиває.

Весна не пахне,
полином гірчить,
Ту гіркоту
ніколи дощ не змиє,
Повз цвіту яблунь
вітер пролетить
Та тугою під вікнами завиє.

17.04.2024.

В обличчя дихав вітер, зустрічав,
І погляд неба ніжно-голубий,
З минулого чекав ще, виглядав
Самотній млин, біля містка,
старий.

Повз шуму водоспаду
місток вів,
І двох тополь,
що в воду задивились,
Ішов дорогою,
водою погляд брів,
Ніг трави
запорошені тулились.

Купали хвилі
берег в камінцях,
У зелені і чайок білизні,
Купались очі
в ніжних чебрецях,
У незабудок синь-голубизні.

У спину дихав вітер, проводжав,
І погляд неба ніжно-голубий,
Ніхто рукою з двору не махав,
Услід дивився млин
лише старий.

13.04.2024.

Стук в двері , вони відкриваються.
Мамо, я повернувся!
А, я, сина дочекалася!
І кинулись в обійми дорогі,
сердця, що миттю лиш жили.
З очей сльози радості текли,
бо зустрічі удвох дочекалися.

Тепер все виросло одразу.
Довгими днями і ще по
довгих ночах.
Він гнав думки від себе,
особливо про те, що війна наробила.
А разом з тим , наче на перекір.
Виринало з пам’яті напівзабуття,
про що мати говорила.
,, Старе листя спадає ,
а нове наростає. ”
Глибока ніч цілою вагою ,
налягала на вії мої.
А думки мої додому летіли.
Нема на світі страшнішої пустки,
як та, що зветься людьми.

Подивись мені в очі.
В них крик моєї душі,
що кожної ночі з молитвою
один на один.
Вона, плаче в чорній тишині.
Згадає те минуле, що подарувало
ій біль навіки.
Зруйнувало ту дитину,
що батьки так ніжно берегли.
Подивись мені в очі, скажи.
,, Що там бачиш ти?”
Питання часу, відповіді там.
Тільки на сердці зостався шрам.

Подумками їду я додому ,
а сердце там моє живе.
Блукаю уві сні по стежках рідних,
дивлюсь у небо голубе.
Дивлюсь , як розквітає квітка
і метелик кружляє навкруги.
Я чую , як в гаї , соловей свою
пісню щебече.
Як жаби квакають в болоті
і котик до кицьки муркоче.
Ходить по лузі журавель і
кохану свою кличе.
Це все моє. Це все –
Україною зветься.

А я тебе впізнаю,
по твоїй ході.
А я тебе впізнаю,
по голосу дзвінкому.
А я тебе впізнаю,
хоть і пройдуть роки.
А я тебе впізнаю,
хоть будемо ми вже не молоді.
А я тебе впізнаю,
хоть і буде сивою голова.
А я тебе впізнаю,
бо сердце тебе не забуває.
А я тебе впізнаю,
бо голос твій в вухах тримаю.
А я тебе впізнаю,
бо душа ще все пам’ятає.
А я тебе впізнаю….