Я чую їде потяг вдаль.
І в ньому , хтось у мандри, подався.
А , хтось із тугою на сердці ,
в цей потяг увірвався.
А, в когось, від кохання сердце мліє.
Я, чую їде потяг вдаль.
І в кожного своя зупинка.

Щоб спаскудити своє життя,
ти вийшла заміж без оглядки.
Тепер живеш ти в маячні,
а не в чудовій казці.

Я зроблю паперовий літак і
мрії свої на ньому напишу.
Запущу його у Всесвіт.
Далеко – далеко, хай прочитають
його небеса.
Кожною мрією до зірки торкнуся,
щоб стала здійсненна вона.
Хай вогником сяє мені на шляху.
До кожної мрії свою я
стежину знайду.

Заплету волосся в косу
і піду я на роботу.
Треба гарно працювать,
щоб гривні в кишені мать.
Щоб змогла купити їсти,
заплатити за житло.
А, забула я про головне –
Донат на ЗСУ – це святе.
Отак і живем дорослим життям.
Від зарплати до зарплати ,
не до відпочинку нам.

А я метелика до тебе запущу,
нехай розбудить він тебе
ранньою весною.
Від зимової сплячки.
Подарує надію і весняне тепло.
Подарує посмішку і віру
в мирне життя.
Чуєш?!
Я знаю, ти чуєш мій шепіт.
І тут метелик до тебе залетів,
свої барви розвіяв в сірих
буднях твоїх.
Чуєш?!
Так шепоче сердце моє,
а твоє?!
Метелик над тобою кружляв
і чари мої над тобою розвіяв.
Чуєш?!
Там десь грає мелодія?
То моя!
Моє сердце дарувало,
але його на шматки порвали.
Чуєш?!
Метелик крилами змахнув
і до мене знову прилетів.
Я сподіваюсь тебе він розбудив.

Жовтенький листочок,
колихався на вітру, але
все ж таки тримався
за гілочку свою.
Незважаючи на дощ, потім на сніг, жовтенький листочок,
як вогник на дереві майорів.
Не покинув він гілочку свою,
душею своєю до неї він прикипів.
І вночі своїм жовтим сяйвом,
теплом своїм грів.
Жовтенький листочок,
колихався на вітру.
Та не покинув гілочку свою.

Цвіт зарожевив абрикоси,
Усі черешні забілив,
Посипав попелом вік коси,
До невпізнаності змінив.

Цвіт розлетиться пелюстками,
Надасть яскравості траві,
Роки підуть вслід за роками
По моїй сивій голові.

06.04.2024.

Кує зозуля… вік свій не питаю,
Немало за плечима вже років,
Не плачу, не журюся, не зітхаю,
Вслухаюся у голоси птахів.

Цвіте черемуха…
в дитинстві розцвітала,
Гули хрущі під вечір за вікном,
Гукала мама, до вечері звала,
Корова пригощала молоком.

В жабиний гомін
береги вслухались,
Поля вслухались
в гуркіт тракторів,
У прохолоду трави огортались,
Рум’янцем захід ніжно рожевів.

05.04.2024.

Сумуєш?
Сумую! Але більше смс не напишу.
Свій смуток в глибину душі запхаю.
І тебе більш не згадаю,
кричали думки, але…
Сердце кричало –
не ошукуй дівчинко себе.
Пройде час і ти згадаєш,
як проводили разом час.
Ностальгія смуток накриє
і в руки візьмеш телефон.
Відкриєш фото, згадаєш те тепло,
що між вами було.
Дякую, що було.
Дякую, що пішло.
Дякую, за миті тепло.
Сумуєш?
Сумую!
Але смс не напишу!

Світлою стежиною
до батьківської хати,
я прийду.
Постукаю тихенько в двері.
І в обійми татові і матері прелину.
Пахне рідна хата
пирогами із печі.
Тепла бараболя вже
чекає на столі.
Батьківська хатина –
любовью сповита.
Там ти дитиною будеш завжди,
хоч за плечима вже років за 30.
Бережи це щасливе життя,
там є мама і тато і ти –
є дитиною завжди!