Вже знову подумки далеко,
Йду по дорозі, до села,
Ходять по полю тут лелеки,
Чорніє зорана земля.

Місточок дальше і долина,
А потім горб і рівна даль,
Он біля річки ясенина —
Моя любов, моя печаль.

Ген при дорозі ті ж тополі,
Ліс невеличкий маячить,
Йду, озираючись, поволі,
Вітрець попереду летить.

Ось і село, стареньке, рідне,
Мовчки вітаюся з усім,
Таке ж все миле і привітне,
Думкам всміхається моїм.

24.02.2023.

Летять лелеки… вкрите небо!
Не бачив клинів таких світ!
Зустрівши їх, радіти треба,
Тривожить також цей політ.

Лелечий крик понад землею,
В нім чорно-білий помах крил,
Летять великою сім’єю!
Любов, повага до птахів.

Чарівна велич серед неба!
Довготривалий помах крил!
До них рости нам, людям,треба,
Вже зрозумів це не один.

Спішать додому, до нас з вами,
Голод і спрага дістає,
Сідають зграї між полями
Перепочити, втома є.

Неможна погляд відірвати,
Наче вітання — помах крил,
Далеку відстань ту долати
Бог помагає, дає сил.

Це, може, знак, війни не буде,
Така чисельність мир внесе,
Лелече військо серед неба
Здивує світ весь, потрясе.

25.03.2024.

Летять лелеки… вкрите небо!
Не бачив клинів стільки світ!
Зустрівши їх, радіти треба,
Тривожить також цей політ.

Лелечий крик понад землею,
В нім чорно-білий помах крил,
Летять великою сім’єю!
Любов, повага до птахів.

Чарівна велич серед неба!
Довготривалий помах крил!
До них рости нам, людям,треба,
Вже зрозумів це не один.

Спішать додому, до нас з вами,
Голод і спрага дістає,
Сідають зграї між полями
Перепочити, втома є.

Не можна погляд відірвати,
Наче вітання — помах крил,
Далеку відстань ту долати
Бог помагає, дає сил.

Це, може, знак, війни не буде,
Така чисельність мир внесе, Лелече військо серед неба
Здивує світ весь, потрясе.

25.03.2024.

Ти хочеш знати моє ім’я?
Не хвилюйся…. З часом…
На твоєму сердці викарбую його я.
Повір!
Я все зроблю, щоб не забув ти його.
З часом ….
На твоїх устах моє ім’я лиш
усмішкою озветься.
А в сердці лиш добрий спогад.
А наразі – пока , пока!

Почує Бог мою скорботу
І в благодать ту віднесе,
До тої річки, того броду,
В куточок райський поверне.

Від річки вітер ніжний віє,
Підносить запах чебреців,
За тином хата вже видніє,
Новим, старий, жаль, не вцілів.

Не скрипне хвіртка під рукою,
Не гляне хата у мій бік,
З-за мене стала сиротою,
І не один минув вже рік.

І ще від болю серце рветься,
Щокою котиться сльоза,
Не стріне хата, не всміхнеться,
Без чорнобривців, мальв пуста.

Картаюсь, мучуся, все каюсь,
Нема розрадити кому,
У свого суму я питаюсь,
Не відповість… не поверну.

Повіє вітром в тихий смуток,
Загляне небо в гладь ріки,
Один-єдиний, хоча б, дотик…
До рідних стін не підійти.

11.03.2024.

Зустрінусь з вітром,
променю всміхнуся,
Обвиє ніжність, ласка обпече,
Турботою у дні заметушуся,
Не ляже втома на моє плече.

Розквітне садом
щирість всюди,
Зрадіє серце посмішкою знов,
Вже доброти
по вінця у нім буде,
Верне надію, віру і любов.

09.03.2024.

Всміхнувся ранок сонцем,
позіхнув
Легеньким вітром,
вмить все оживилось,
В привітнім небі
птах крилом махнув,
Приємно дихалось,
дивилось, говорилось.

Легка хода,
стежина вздовж двором,
У спину півень
щось своє співає,
Скрипуча корба
з цинковим відром
Криничною водою освіжає.

Усе приємністю
своєю бадьорить,
Роса у блиску
з тіні визирає,
Вернулася, нарешті,
ждана мить,
У кольорі веселки пропливає.

25.03.2024.

Знов обіймаю
подумки дитинство,
Бабусі посмішку,
милішу від усіх,
Веселки кольорове
коромисло,
Небесний спалах —
блискавки батіг.

Вінком сплітаю
верби, квіти, трави,
До безкінечності,
у хлюпанні ріки…
Роки у час
віднесли краще, вкрали
Моє дитинство,
всі його стежки.

Закарбували
пам’ять, серце, очі
І ніжність вітру
з-поміж чебреців,
В коротких снах
ті квітнуть серед ночі,
Уже без вітру,
жаль, не долетів.

Стежки усюди —
на пісках, у росах,
І на землі,
вздовж по горі крутій,
Ходила-бігала
дитиною де боса,
Часу б сказати:
“Поверни… Постій…”

23.03.2024.

Знову фото в інстаграм, чи
в фейсбуці чи в тік тоці.
Живем ми з вами
віртуальним життям.
Так тяжко стало жити
реальним життям.
А, можливо не тяжко,
просто лінивими стали ми.

А спогади у нас у кожного свої.
Одні подарували посмішку,
другі нам розірвали сердце на шматки.
Є спогади, які ти міцно бережеш,
а є такі , що радий би забути.
Та цього вже не минути,
приходиться жити з ними завжди.
Спогади то як твоя історія,
які збираєш на протязі життя.