Навіщо нам соц.мережі?
Навіщо нам фейсбук або інстаграм.
Може треба вчитись жити реальним життям.
Ходити в театри, кіно.
Та навіть на лавці сидіти в парку
і то добре б було.
Більше бувати у Всесвіті життя, а не закадром чудового фільму під назвою “Реальне життя,,

Не лети так бистро життя,
дай ще шанс маленькою по бути.
Але час таки йде.
Не лети так бистро життя,
дай шанс смак молодості відчути.
Але час таки йде.
Не лети так бистро життя,
дай шанс по довше коханою по бути.
Але час йде.
Не лети так бистро життя,
дай шанс щасливою дружиною по бути.
Але час йде.
Не лети життя,
дай шанс смак мамою малечі по бути.
Але час таки йде.
Не лети життя ,
дай шанс маленькою дитиною насолодитись.
Але час йде.
Не лети життя так бистро,
дай просто довше тут по жити….

Ти, посіяв темряву ,
але я буду сяяти сонечком завжди.
Взрощу в собі добро,
незважаючи на твоє зло.
Ти лляєш в мою душу зливу,
а я після дощу веселку до
свого берега простелю.
В сурові вітри , що віють від тебе мені в спину.
То мій Янгол під крило мене візьме,
адже є незламною добра душа.

Рахую хмари,
небом все блукаю,
Любуюсь цвітом
першим на землі,
Чогось і ще шукаю-виглядаю,
Чогось невистачає у весні.

У порівнянні з тою,
де родилась,
В садах квітучих
дихала, росла,
Якби та мить
вернулась, зупинилась…
Та неможливо —
в далеч відійшла.

Взяла світанки,
квітів аромати,
Сади, луги
із соковитих трав,
Дорогу, стежку,
мальви біля хати…
Минулий час
спустошив, обікрав.

І ту криницю,
горобців у стрісі,
Земельку зорану —
чекала навесні,
Підсніжників
галявину у лісі…
Ніякий суд
не верне те мені.

В тумані сліз
мій погляд все цілує
Крізь весняних
болотяних доріг,
Вертає спогади,
картинами малює,
Й стареньку хату…
вікна… і поріг.

10.03.2024.

Я плакала!
Ти чув? – Ні
А я посміхалась, як завжди.
Ти бачив? – Ні
Я зробила нову зачіску!!!
Ти помітив? – Ні
Подивись, коханий, який новий маникюр, який колір і форма інша.
Так, я помітив.
Коханий, я купила сукню,
може сходим у кіно?
Я, стомлений, давай колись – тоді.
Ось так палке кохання
переросте в буденне життя.
А, потім квіти на столі,
але вони вже не його.
Сама собі вона купила,
щоб нагади йому , що вона
не лише дружина.
А ніжна мила жінка, як була колись.
І де ділось те все кохання?
Де, ті милі вечори удвох?

З оголеною душею
могутній дуб перед нами стояв.
Зустрів він зиму гідно і чекає на теплу весну.
Вдягне свою зелену сукню ,
потішить людей.
А листочки колихаючись на вітру, розкажуть історію свою.
Ти, приходь , слухай їх шепіт.
До , могутнього дуба , ти прислонись.
Він наповнить тебе цілющою силою природи.
Розкажи йому історію свою.
Повір її він збереже.

Заглянь сюди, тут багато вірші,
які блукають по нашій землі.
Вони написані всі від душі
і що у кожного на сердці.
Ти прочитай, можливо ,
в цих віршах своє ти
щастя пригадаєш.
А, можливо, свою біду
із кимось розділиш пополам.

Дай мені ріка,
твоєї цілющої води напиться.
Дай сили , щоб спрагу до життя відродить.
До болю я в спогади поринаю
і сердце моє лють полонить.
Наповни коханням ти сердце моє.
Відроди мене із попелу минуло.
Поверни до життя майбутнього.
Дай мені ріка , твоєї цілющої води напиться
і прийняти все так як є…

Мелодія життя, бувоє тихою ,
немов ти у раю.
А інколи бурхливою, як річка по весні.
Мелодія життя, як той соловей у зеленому гаю
від щастя щебече.
А інколи, як той вовк, що виє на луну.
Така мелодія життя.
Сьогодні сяє сонце,
а завтра лляє дощ.

Під мелодію життя ти сам аккорди підбери
і гарну пісню напиши.

Так тихо ранком у кімнаті
і спить твоя ще дітвора.
В віконце заглядає сонце.
Добрий ранок, наш світанок.
Зроблю я кави і млинців,
зустріну новий день, хай
буде він щасливим.
Прокинеться вже скоро дітвора
і настане буденна суєта.
То до школи я не хочу ,
то в садочок не піду.
То млинці буду з варенні,
але ні з сметаною мабудь.
Ма, а де мій зошит?
Ма, а де шкарпетки тут лежать?!
Так кожного ранку буденне життя,
в квартирі лунають щасливі голоса.