Я плакала!
Ти чув? – Ні
А я посміхалась, як завжди.
Ти бачив? – Ні
Я зробила нову зачіску!!!
Ти помітив? – Ні
Подивись, коханий, який новий маникюр, який колір і форма інша.
Так, я помітив.
Коханий, я купила сукню,
може сходим у кіно?
Я, стомлений, давай колись – тоді.
Ось так палке кохання
переросте в буденне життя.
А, потім квіти на столі,
але вони вже не його.
Сама собі вона купила,
щоб нагади йому , що вона
не лише дружина.
А ніжна мила жінка, як була колись.
І де ділось те все кохання?
Де, ті милі вечори удвох?

– Закрий очі і уяви,
що ти на самоті.
Бачу темряву і стукіт сердця чую свого
і в думках лиш слово : ,,чому? ”
Але відповіді немає….
І знову слово : чому?
Тільки час відповідь дасть нам,
а поки ти просто живи.
Відкрий очі, що ти бачиш?
– Білий світ і життя в нім.
Так, живи, поки темрява
не закрила очі твої…..

Хлюпоче хвиля
під вербовим гіллям,
Вбирає воду,
спрагло п’є пісок,
Між очеретом
в’ється вітер, зіллям,
Танцює дивний
на воді танок.

Голубизною
небо задивилось,
Співала пташка
поряд у кущі…
Не танцювалось долі,
не судилось,
Співалось… з сумом,
щиро, від душі.

04.03.2024.

Розійшлися стежки…
так буває…
Загубились слова, почуття,
Назавжди… не вернути… немає…
Не лунають, пішли в небуття.

Вітер трощить, ламає дерева,
Безневинна здригає земля…
У душі зовсім інша потреба —
Їй би тиші зблизька… і здаля.

Щоб теплом
кожне слово зігріте,
Погляд сяйвом дивився-злітав,
Почуття щоби,
в ніжність сповите,
Пестив спокій, його колисав.

25.02.2024.

На полях часу вічного, від давніх днів до сьогодення,
Життя героїв України мов казка лине.
Вони — відважні душі, що боролися за волю,
Своєю мужністю вклала в душу кожна із них мрію.

Славнозвісні козаки, що стояли на майданах,
Боролися за незалежність, за волю й гідність.
Їхні імена звучать мов легенди старовинні,
І кожен українець знає їхні імена мужні.

За ними стали нові герої, сучасні лицарі,
Що не зрадили духу предків, духу вольнолюбства.
Серцям їхнім була Україна дорогою,
І вони готові були йти до кінця, не боячись ворога.

Життя героїв України — це ланцюг вічний,
Що об’єднує нас у мрії про краще майбутнє.
Вони — наша гордість, наша сила й наша надія,
Що вічно будуть жити в серцях, мов світло непогасне.

Нехай їхні імена звучать у нашій пам’яті,
І кожен день ми пишаємося нашими героями.
Життя героїв України — це наше багатство й краса,
І ми завжди будемо пам’ятати їхні подвиги вічні.

На козацькім степі, де вітер вільний віє,
Битви великі козаки ведуть.
Мужність і честь, як свічка, їх світить,
Українські козаки в боротьбі відьміть.

За свободу, за правду, за рідну землю,
Вони встають на бій, як сталеві стовпи.
Борці за волю, вони йдуть уперед,
Відчуваючи в собі сили невперед.

На полі бою війська зіштовхуються,
Мечі і кулі світяться в годину бою.
Кров теке, крики, полум’я й дим,
Але козаки лишаються міцними, як грім.

Завжди вони в боротьбі були перші,
Борці за правду, мужність і волю.
Славетні битви українських козаків,
Залишають свій слід в історії на віки.

Нехай героїчні подвиги їх будуть вічними,
І слава про них не згасне ніколи.
Бо вони воювали за свій народ,
Українські козаки — вічний символ волі!

На дні ріки, де степові вітри грають,
Запоріжжя встане, немов дух боротьби.
Січ – майданчик вольний, де сонце сходить,
Де козацька душа сильна, як стихії.

Серце козацьке в грудях героїв б’ється,
На землі Дніпра, де вільна ріка тече.
Тут воля плекається, як квітка розцвітає,
Серед степового вітру, щедро гойдає.

Запорожці схиляють свої голови в ніч,
В огні вогню священного горять свічі.
Майданчик Січі – святиня на землі,
Де кожен козак воїнський свій шлях вибирає.

В боях за свободу, в співах про любов,
Запоріжжя гартується, як меч у вогні.
Серця б’ють в ритмі, мов козацькі колесниці,
Велика Січ – це той світанковий промінь.

Стоять хоругви вітром порвані, ненав’язані,
Січ – місто козацьке, в душах їх виткане.
Тут волі вчаться, як хвилі на ріці грають,
І доля кожного – на Січі обрана, закам’яніла в скелі.

Нехай вогню козацького в очах не згасає,
На майданчику Січі, де воля завжди жива.
Тут кожен стрілець – як сонце на небі сяє,
Запорозька Січ – велика, непереможна слава.

У країні вічній, де тече Дніпро степами,
Давні українці жили своїми днями.
Засіваючи землю, розквітала вона,
Співаючи пісні, плекали свій дім, свою землю.

Їхні коріння глибокі, як віки безкраї,
Заплелися у плетіння тисячі літ.
Вони кували мечі, обороняли землю,
Зберігали традиції, як найцінніший дар.

У їхніх серцях палахкотіли вогні священні,
Просвітлення душі, мудрість стародавня.
Вони вірили у долю, у могутній рідний край,
Служили його велич, під сонцем ясним таємним.

Давня Україна, мрія вічна, українського народу,
Її доля вічно зв’язана з серцями її синів.
Наші предки, давні українці, жили й любили,
Та їхня спадщина живе в нас, у кожному диханні.

• Твір:

  На землі святій, де Дніпро співає,
  Київська Русь, як легенда живе.
  Тут ріка хвилями в вічнім танці пливе,
  Славетна і велика, де князі царюють.

  У серці України, де сонце сяє,
  Любов до землі вічно живе в нас.
  Тут культура та мистецтво процвітають,
  І душі людські вічно співають.

  На кам'яних стінах княжих укріплень,
  Про славу минулих днів згадують стіни.
  Тут кожен камінь, кожен куток міста,
  Має свою історію, свою долю.

  У серці Київської Русі вічна пам'ять,
  Про тих, хто віддав життя за наш край.
  Нехай згадка про них вічно живе в нас,
  І нехай ми завжди пишаємося нашим минулим.

  Київська Русь, місце, де народи злилися,
  Де різноманіття велике багатство.
  Любов до рідної землі, як вогонь у серці,
  Нехай вічно триває, Київська Русь наша!

• Твір:

  Зарожевіла цвітом конюшина,
  Ромашки забіліли у лугах...
  Веде-біжить протоптана
  стежина...
  Стрічає вітер, верби в берегах...

  Небо в ріці...
  немов картина маслом...
  В обіймах хвиль
  і зілля, й осока...
  Ніщо не стерлось
  в пам'яті, не згасло
  З тих берегів, де Снивода-ріка.

  По них зростає туга,
  серце плаче,
  Там і дитинство,
  й молодість моя,
  У довгу косу
  все сплелось, неначе,
  І береги, і річка, і поля.

  19.02.2024.