Іду по звивистій стежині,
Часом оглядаюся назад.
А душа удалеч лине,
Ніби хоче щось відшукать.
Сонце мружить кульбабові очка,
Тримає серпень чебреці в руках,
Лісу темно-зелена сорочка
Мерехтить й мерехтить на вітрах.
А я не вірю вже думкам своїм,
Твоє ім'я не смію шепотіти.
Сьогодні сумніваюся у всім:
В тиші, в сонці, у людині, в світі...

і коли змінювалися плани
і зустріч з реальності перетворювалась на мрію
до неї безсоння приходило з чаєм
а йому просто не кортілося жити...

Небо над селом, як синя чаша,
І найгустіший в світі зорепад,
Я пам'ятаю хату нашу
Старий горіх, сливовий сад...
Зараз на чужині далекій
В світлих фарбах я уявляю дім.
Дивлюсь, як сумно лелеки
Пролітають в небі голубі.
Я вернусь, коли крона горіха
Знову пишним травнем зацвіте,
І буде в хаті нашій стільки сміху,
Що аж засміється сонце золоте...

Крига схилилася до серця мого,
Загостилася серед вічних снігів
У завтрашній ранок самотня дорога,
І біль, що від часу лише скам'янів,
Човен, що в штормів розбився
І мушлю, що ділили на двох.
Загубили все, тільки лишився
Острів чекання, що гріє обох,
Та туди не повернемося ми,
Де від почуттів лиш теплий попіл,
Ми втечемо від важкості тьми.
Час мине. Настане спокій.

Я прийду до тебе на світанні,
Коли на сонці зблисне перший сніг,
А хочеш сутінками стану,
Щоб снайпер рашистський тебе побачить не зміг?
Я прийду, коли вже не будеш чекати,
Дощем омию твої кроваві рани,
Краплями до вуст буду припадати..
А хочеш, я стану туманом?
Я стану густющим туманом,
Що тебе захистить в час атак.
Я з тобою, я завжди з тобою, коханий,
А інакше не можу ніяк.

"Доню, кріпися" - мене ви просили.
За мене молили Хреста, -
Не засуджуй, як жили,
Праця і воля-то наша мета".
" Доню, кріпися, - мені ви казали. -
У праці неволею скуті
Ми жадно волю шукали,
Ти ж маєш її здобути. "
" Доню, кріпися, - мені ви твердили, -
Не панянкою родилася ти,
Праця, що зведе нас в могилу
В люди має тебе довести".

Яке щастя у слові"родина",
Поки живе коріння-не сохнуть гілки
І я живу-просто дитина,
Поки живуть на світі батьки.
І яких би домів пороги
В житті не переступала
Про стару хату край дороги
Я завше пам'ятала.
Додому не заростей дорога,
Свої щастя, радість і біду
Я, рідненькі , принесу до порогу
І вам до ніг покладу.
Мій біль ви собі заберете,
Біду розвелете руками,
Я щаслива, поки зі мною будете,
Ви не одні, поки я з вами.
Яке щастя у слові"родина",
Поки живе коріння-не сохнуть гілки
І я живу-просто дитина
Поки живуть на світі батьки.

Із далекої - далекої чужини
Ластівки в Україну летять
На гілках молодої калини
Ластів'ят молодих колисать.
Я не дитина давно,
Та хочеться ластів' ятком
Пригорнутись, відчути тепло,
Любов і ніжність батька,
Чарівникам не вірю, ні химерам
І все продовжую чекати,
Вночі тихо одчиняю двері:
А, раптом прийде тато..

До воріт підходжу тихенько,
Беру в руки грудочку землі.
Бабусина хата-серденько,
Що перестало битися в селі.
Боюся ступити на стежку:
А раптом хата не простить.
Будяки одягли двір у сережки,
Вона ж притихла, наче спить.
Спокою її не потривожу
По щоці сльоза сповзла,
Пригорнуся до старої огорожі,
Оглянусь-вже нема пів села.
Сльози в кулак сховаю скупеньку,
Візьму на пам'ять грудочку землі.
Бабусина хата-серденько,
Що перестало битися в селі.

З сином по вулиці йду,
Жовтень розсіває мжичку,
Загорілась калина в саду,
Вітер хилить юну осичку,
Листя до землі припадає
Кленам цілує ноги босі,
А син мене питає:
"Мамо, а що таке осінь?" -
"Осінь-це чоло в борозенках,
Стомлено посмішка, погляд туманний,
Це коли зима скупенькі
За телеграмою шле телеграми".
З онуком по вулиці йду,
Жовтень розсіває мжичку,
Загорілась калина в саду,
Вітер хилить юну осичку,
Бабине літо вплітається в коси.
В інній прибралась земля.
" Бабуню, а що таке осінь? "-
" Осінь, мій любий - це я"...