Не соромся власних недоліків Хоча у тобі їх майже нема Не шукай у всіх чоловіках алкоголіків Котрі знаходять відповідь в бокалі вина Довіряй завжди власним сумнівам Ніколи не зраджуй власному «ні» Розберись у своїх принципах І не підозрюй всіх у брехні Проводь паралелі між реальністю Читай книжки, ходи у кіно Все, що було називай спонтанністю І кожен вечір дивись у вікно Зберись з думками, наберись сміливості Оглянься назад і просто кохай У тобі так багато особливостей І чаша добра перелита за край
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Моє рідне село... Квітень. Весна - в самому розпалі. Малесенька дівчинка... Над дорогою - гірський схил... Там фіалочки розгубили красиві й духмяні коралі. Відстань швидко долають ніжки з усіх сил.
Перед дитиною відкрилась неймовірна краса. Мініатюрні чарівниці манять, ваблять її зір. Чудодійний запах підсилює й вранішня роса. Блаженна природа. Фіалки - дуже тендітний витвір...
Наша місцевість - заквітчана, багата на красу. Вдало доповнюють пейзаж низькорослі красунечки. Дівчинка всміхається. Робить веселу гримасу. Пестить оченятками запашні пелюсточки.
Налічила їх всього п'ять: дві - вгорі, три - внизу. Зачарований погляд - на фіолетове забарвлення. Подорослішає, стріне багатоколірну, білу, жовту, голубу, Але той фіолет зі запахом - найбільше задоволення.
Фіалочки заворожили душу на все життя. Вони - скрізь, але в пам'яті - саме той схил гори. Тепер там - зарослі... В те минуле нема вороття. Нема на тім шкарбі первоцвітів й зачарованої дітвори.
Любов до природи - закладена з дитинства. В дорослому житті відлунюються його фрагменти. Ті фіалочки - сповнені неймовірного чаклунства. З віком все більше згадуються такі милі моменти.
Думки, наче птахи, линуть туди, Де вічно-зелені сосни й смереки Струнко здіймаються в небесну вись. Зовуть, манять й кличуть мене. Там солов'ї беруть високі акорди. Злітаються з вирію білі лелеки. Мохи між деревами в любові сплелись. Рідна гора в добрі сни промайне.
Жіночою уявою лину туди, Де ранкові тумани зодягають пелену Й пахне духмяним повітрям від хвої. Кущі калини й жасміну мають вроду свою. Там багатий світ фауни залишає сліди. Гірчавим на смак є лист полину. Різнотрав'я встелило яскраві сувої. Я, ніби зачарована, в ньому стою.
Щирим серцем я лину туди, Де житами й пшеницями - багата земля. В кожному дворі - не одна калина. Чорнобривці говорять про селян здаля. Там буйно розцвітають весною сади. В вишитих узорах - і мале немовля. Українською розмовляє кожна людина. Я горджуся тим, що є саме звідтіля.
Вдячною душею лину туди, Де дарували життя мама з татом, Зігрівали любов'ю й сердечним теплом. Їхньою людяністю до нині - багата. Там всі ми в щасті жили, не знали біди. Раділа ними, сестрою, кожним братом. Повнився розум щедрістю, добром. Радістю була сповнена наша хата.
Нинішнім розумом я лину туди, Де залишилось моє родинне коріння, Пишні мамині троянди й самшитові вали, Майстерно зроблені татові роботи. Там - вже тихо... Не цвітуть так квіти, сади. Сумно... Пізно приходить прозріння. Прийшов час, за обрій батьки відійшли. Залишився отчий край з чашею скорботи.
В спогадах й далі лину туди, Де не судилося в дорослому житті жити. Знаменита одинока сосна над нашою хатою Задумано, стримано зустрічає мене. Там, у долині на цвинтарі - батьки. Святі люди... Вдивляюсь в обличчя... Як не тужити? Пахне отча земля чорнобривцями, м'ятою. Туга за татом й мамою ніколи не мине...
поезія - бездонна, як безмежне, бурхливе море недосяжна голубінь небес і хвилююча їх блакить подруга - в мирнім житті й тоді, як війна несе горе без неї не можна багатогранно, повноцінно прожить
поезія - несподіваний пасажирський потяг скільки б не було вагонів, всі стануть на обидві рельси промчиться по знаних та незнаних маршрутах благородно розкриє мрії, реалії, людські шанси
поезія - цікава й загадкова, як планета Земля обнадійливий зорепад у щасливу, весільну ніч у ній - суша, небо, водойми, природа, всі ми, я наше людське життя в її римах - найважливіша річ
поезія - мелодійний, неперевершений спів солов'я рідному краю, сім'ї й коханню дає кращі нотки викликає протест, сльози, співчуття, сум, зневір'я виявляє та розмотує в часі доленосні нитки
поезія - шум океану в його загадковому безмежжі благословенна тиша в забутому, прадавньому лісі краса скелястих гір, стежин у мальовничому підніжжі чесна реальність всіх часів у найкрутішому замісі
поезія - добра, живильна, гірська, джерельна вода чиста - немов сльоза, прозора, холодна, правдива краплинка водички, що з хмарки ненароком спада польова квіточка малесенька, духмяна, красива
поезія - муза з добрим серцем і відвертою душею ніжно обіймає, голубить, витирає людські сльози мені ніколи не захочеться розлучатися з нею поетичні рядочки - лагідніші від найкращої прози
Мій край, де народилась й не живу, Де сіяла я мальви з чебрецями, Це край, куди лебідкою пливу, Це край, де лиш зосталась хата мами. Це край, якому рівних більш нема, Де магія душі й тепла панує, До нього прикипіла я сама, Де згадка від недуг усіх лікує.
Це край, що мене манить звідусіль, Який все заворожує й чарує, Із ним я відчуваю щастя й біль, Він спогади дитинства всі дарує. Це край, який душею я люблю́, Який навіки в серці оселився, За нього я молитви всі молю́, Це край, який росою й сонцем вмився.
Це край, де є криниця у саду, З якої воду за́вжди набирала, Стежина, по якій до хати йду, Де мама на порозі зустрічала. Цей край – моя колиска дорога́, Дорожчий він за всі скарби у світі, До нього все ступа моя́ нога, Його теплом з дитинства ми зігріті.
Мій край, де з виноградної лози́, Медо́ві виснуть ґрона винограду, Де со́лодко і гірко від сльози́, Куди думками лину по пораду. Мій край, де народилась й не живу, Який з любов’ю завше зустрічає, Спадають ро́си-перли на траву, І соловей пісні в саду співає.
Це край, де височіються церкви́, Де золотом виблискують святині, Любов’ю ти до нього все живи, У ньому жити мові солов’їній. Це край, неначе мама, дорогий, Його лелію в серці я роками, Для мене він і цінний і святий, До нього лину завше я думками.
змалечку й до нині люблю поезію як ковточок свіжого, чистого повітря тонко відчуваю її тембр, мелодію з нею збагачується думок палітра
в своїх віршах, як ніде, відкритися можу розмовляти, радіти, журитись душу коханням і розлукою розтривожу зумію гірко ридати й дзвінко сміятись
з одного слова народжується вірш з відбірної зернини зростає колос з першої людини починається марш спів окремої птахи всьому лісу дає голос
рядки поезії змістом наповнюють душу букви в словах сплітають рядочки вслухаюсь в себе, спинитись мушу розмотую безмежних думок клубочки
коли сум осідлає струни найтонші і серце оповиє неймовірна туга згадаю про рими, вкладу їх у вірші ними вилікуюсь від духовного недуга
а коли мені радісно в житті буде та захочеться з кимось цим поділитись в віршованих рядочках радість прибуде в них найкраще зможу віддзеркалитись
в часи сірої буденності і воєнних тривог для підняття духу боротьби вибрала поезію нею з цілим світом веду діалог погоджуюсь, протестую, висловлюю позицію
в поетичних рядочках - неймовірна сила війна і мир, любов і зрада, вогонь і вода поезія змінює планету через слова - вітрила бути причетною до неї - блаженна насолода
