В накидці бурштиновій
Ступає тихо жовтень
Й багрянець розсипа.
Це осені синочок,
Вона ж не має дочок,
Лише синів Бог дав.

Та кожного з них любить
І пестить, і голубить,
Сонечком зігріва,
Дощиком поливає,
До себе пригортає,
Дарує їм дива.

Вони ж свою матусю
Обожнюють теж дуже,
Співають їй пісні.
Та музика чарівна
В небо летить осіннє
Й бринить в моїй душі.
2019 р.

В долині на краю городу,
Який межує з лісом
Калини кущ розрісся,
Він восени так рясно родить.

Взимку пташаточок годує
Смачними ягідками,
Навесні біло розквітає
Та всіх-усіх милує.

А соловейко диво-трелі
Їй влітку розсипає,
Калину-матір звеселяє
І розмовляє з нею.

Коли ж приходить вкотре осінь,
Вогонь той калиновий
Спалахує яскраво знову
В долині край городу.

2025 р.

Задощило і затуманило,
Сірі хмари вгорі табуном.
Розпогодилось – залистопадило
І казковим здавалося сном.

Жовте листя букетами падало
І горнулось до мами-землі
Й килимком устеляло її
Та із вітром у піжмурки бавилось.

Ще травичка зелена сховалася
Серед листя, його жовтизни.
Хай не буде ваш настрій сумним,
Хоч надворі вже залистопадило.

2021 р.

Задощило і затуманило,
Сірі хмари вгорі табуном.
Розпогодилось – залистопадило
І казковим здавалося сном.

Жовте листя букетами падало
І горнулось до мами-землі
Й килимком устеляло її
Та із вітром у піжмурки бавилось.

Ще травичка зелена сховалася
Серед листя, його жовтизни.
Хай не буде ваш настрій сумним,
Хоч надворі вже залистопадило.

2021 р.

Поміж чубатих чорнобривців
Безсмертник собі виріс,
Дививсь на їхні жовті личка
І пожалів їх щиро.

Бо як надворі приморозить,
Зів”януть тії пелюстки
Та проливати будуть сльози.
А ось безсмертник залюбки

Стоятиме й у пору зимну,
Навіть тоді той дивний цвіт
Дивитиметься із-під вій
Посріблених зірками снігу.

2022 р.

Надвечір”я, надвечір”я,
Сонце йде відпочивать.
Бачиш – обрій червоніє,
Полум”я як від багать.

Надвечір”я, надвечір”я,
Заколисує вітрець
У саду та на подвір”ї
Пелюсточки хризантем.

Надвечір”я, надвечір”я,
Вже ковзнули промінці
І по квітах, і по гіллі,
Зичили добраніч всім.

2025 р.

І грім гримів,і дощ був з градом,
Усі дороги розвезло́,
Гроза пішла і вже над садом
Небо веселкою цвіло́.

Текли струмки, спадали краплі
З тендітних, ніжних пелюсто́к,
Злітались тихо сірі чаплі,
Котились хвилі на пісок.

26.10.2025.
Ганна Зубко

Осіння неповторна мить,
Вогонь жоржин палахкотить,
Опале листя шурхотить,
Коли легесенько ступить.
Осіння неповторна мить.

Осіння неповторна мить
Берізкам стрічки золотить,
Із вітром дуб щось гомонить,
Навіть тоді, коли дощить
Осіння неповторна мить.

Осіння неповторна мить,
Бабине літечко летить,
Сріблом на сонечку блищить.
Творити хочеться і жить
В осінню неповторну мить.

2024 р.

Був колись парубок – сильний, відважний,
‎Ходив він у гори, до самої хмари.
‎Там чути було, як в нічній глибині,
‎Духи у лісі співають пісні.
‎
‎Зустрів він там старця при місяці сивім,
‎Який шепотів щось, проходячи мимо.
‎”Візьми моє слово – відоме з давна,
‎Обернеться звіром подоба людська.
‎
‎І з того часу ,як місяць повніє,
‎Парубок в мить, обертається звіром.
‎Очі горять наче зорі з туману,
‎Пазурі вовка і шерсть виростають.
‎
‎Не їсть він людей і не сіє страху,
‎Боронить лиш край, чує зграю лиху.
‎Бо Вовкулака – не чорт, не біда,
‎Він серце людини, а хист хижака.
‎
‎Кажуть старі: як гукне він з діброви,
‎То вий його чути Перуну й Дажбогу.
‎І знають у селах – коли вовк завив.
‎То землю боронить він, від ворогів.

‎

В капелюсі жовтім
Й багрянім жупані
Йшов поволі Жовтень
Та усіх вітав він.

Зичив щастя-долі
Хризантем букетам
У кожному домі,
Ділився секретом

З Вітром прохолодним
Та Дощем дрібненьким
І Дубом високим
Все ще зелененьким.

Помахав прощально
Журавлям й лелекам,
Що вже відлітали
Далеко-далеко.

Присів на пеньочку
У лісі густому,
Відпочити хоче,
Він у себе вдома.

2022 р.