ВЖЕ НЕ РЕВЕ

Вже не реве, вже тільки стогне
Широкий красень наш Дніпро,
Неначе в нелюдів в полоні…
Людське бездушшя довело́.

Вже не реве, не котить хвилі,
Які колись щораз котив,
Сміття у ньому, бруду, гнилі…
Та він цього не заслужив.

Вже не реве, бо вже міліє,
І скоро буде видно дно.
Дивлюсь на нього й серце мліє,
Та нелюдам же всеодно.

Вже не реве, не промовляє,
Не тішить хлюпанням тих хвиль,
А вже поволі він стихає,
Й стає на ньому вічний штиль.

Вже не реве, вже тільки стогне,
І його стогін чуєм ми.
Не дай Господь ще більш застогне…
Байдужість, Боже, надійми!

31.08.2019 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019
ID: 1043081

Узяв захід вже сонце в обійми,
Вечір сутінки плести почав,
Втому дня усю ніч скоро прийме,
Що до неї дорогу топтав.

Ніч між росами, снами бродила,
З неба падала зірка в ту мить,
Піднімалися вгору десь крила,
В тишу ночі, у неба блакить.

01.07.2025.
Ганна Зубко

Липневі грози з громом й блискавицею
Такі потужні та короткочасні.
Лине, мов із відра і блискавично так
Угомониться, втихне все одразу.

Після дощу так свіжо-свіжо стане,
Легенький вітерець гілки колише
І матінка-земля так вільно дише
Увечері. вночі та на світанні.

2023 р.

Липень починає
Вже свою ходу,
Вишня достигає,
Липа у цвіту.
Батоги Петрові
Виструнчились в ряд.
Ці блакитноокі
Схожі на солдат.

Чи у небі сонце,
Чи табунчик хмар,
А чи теплий дощик
Землю напува,
Виє вітер сильний,
Чи а ні шеберх,
Хай же буде мирним
Літо золоте.

2023 р.

Знову там, де пшениця у полі,
Колосиста, зерно наливне,
Де волошки і маки червоні,
Сонце й небо, як льон, голубе.

Ряд тополь безкінечний направо,
А наліво — березовий гай,
Вже минуле за руку спіймало,
Повернуло в покинутий край.

Йду охоче, покірно, скрадаюсь,
Не сполохати б пташку бува,
У березовій тиші спиняюсь,
До кори потяглася рука.

І той, далі, на південь, лісочок,
І те синє озЕрце між трав,
І цей гай повз долин,і горбочок–
Серцю милий, покинутий край.

25.06.2025.
Ганна Зубко

У літніх ранках
солов’ї співали,
Поважно півень
по дворУ ходив,
А поряд хвилі,
верби все шептали,
Невнятно вітер
сонний говорив…

Цей спогад-казка,
де гуляли мрії
В обнімку з вітром,
поряд, в берегах,
Сумну, дорослу
душу досі гріє
У днях самотніх,
тихих вечорах.

Та хочуть ноги
знову там ступати,
Блудити погляд
хоче в тій красі,
У небо в хвилях
мовчки заглядати,
Ловити промінь
в вранішній росі.

Стежками йти,
піском сліди лишати,
Вдихати пахощі
і зілля, й полину,
Усе те ніжністю
своєю обіймати,
Ту справжню казку,
серцю дорогу.

25.06.2025.
Ганна Зубко

Маками. маками, маками
Заквітчані вже пшениці,
П”ють чисту росу вони ранками,
Багрянець горить на щоці.

Віночок вдягли ще ромашковий,
Стрічок волошкових рядок,
Які перевеслом пов”язують
Кожен тугий колосок.

Все переплелося й змішалося:
І хлібодара труди,
Що врожаєм увінчалися
І неньки-природи плоди.

2020 р.

Букетом вітер, сонце, дощ
У літнім дневі, зранку,
Луг прихорошений також,
Одягся в вишиванку.

Все нюха вітер квіти ті,
Тихесенько колише,
Стрибнули краплі по траві,
Стікає дощ, мов пише.

Враз хмара тихо відійшла,
Й до лугу завітала
Сім’я метеликів, бджола,
Зозуля закувала.

15.06.2025.
Ганна Зубко

Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,
Щось таємниче перещіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.

Протягують гілки до них, мов рученьки,
Запрошуючи тих на “білий” танець
І граціозно легко так кружляють,
А вітер бавиться і пестить довгі кучері.

2016 р.

У золотому кошику хлібів
Багрянцем сяють маків пелюсточки
Та чути жайвора вгорі чудовий спів
І крилечка тріпочуть, мов листочки.

Донизу небо кида бірюзу,
Яка вкриває васильки-волошки,
Рясну пустити може ще сльозу
Тепленький літній нетривалий дощик.

Краплі його на сонці заблищать,
Огорнуть колоски намистом срібним.
Яка краса у краї нашім ріднім,
Що серденьку аж хочеться співать.

2020 р.